1. Новини Закарпаття
  2. >
  3. Вся область
  4. >

Вілк Шимонович Годингер: історія відомого морозивника з Берегова (ФОТО)

07.09.2019 11:21 Суспільство

Вілк помер 31 січня 2014 року. Але багато берегівчан і досі пам’ятають Віллі-бачія, який торгував морозивом в центрі міста, а відтак, став його символом, принаймні, для тодішньої, малечі.

Серед тих, хто пройшов через пекло фашистських таборів смерті в роки Великої Вітчизняної війни, був і берегівчанин Вілк Шимонович Годингер. Народився він на території тодішньої Чехословаччини у бідній багатодітній єврейській родині 17 лютого 1928 р. в місті Севлюш (тепер Виноградово). Батько працював робітником у млині по кілька змін, щоби прогодувати родину. Долучився до роботи з раннього віку і юний Вілк. Після закінчення чотирьох класів єврейської горожанки, працював у власників крамниць.

Часи тоді були жахливі. Точкою відліку трагедії єврейського народу можна вважати впровадження закону від 28 травня 1938 р. щодо обмеження їх прав на теренах Угорщини. Їм заборонялося вечорами з’являтися на вулицях, відвідувати театри, кінозали, у вечірній час вони повинні були затемнювати вікна в помешканнях та оселях…

А закон ІV від 4 травня 1941 р. забороняв шлюби між християнами та юдеями. Євреям, які на лівому боці грудей носили спеціальну позначку – шестикутну „Зірку Давида”, навіть заборонялося залицятися до дівчат іншої національності.

Згідно із секретним розпорядженням від 16 грудня 1942 р. „Про виконання підготовчих робіт із наказу міністерства збройних сил Угорщини з питань залучення населення єврейської національності віком від 18 до 30 років для підготовки до призову у військові трудові табори”, всі працездатні чоловіки цієї національності були етаповані. Більшість із них загинула від важкої праці, голоду, хвороб та знущань.

Вілк Годингер згадує, що перед депортацією влада складала так звані харчові списки для одержання хлібних карток. До них були внесені всі члени єврейських родин: від немовлят до дідусів. На початку квітня 1944 р. їх родину разом з іншими перегнали у виноградівське гетто, для якого відвели будинки, розташованих на трьох вулицях біля міського стадіону. Незабаром родину Годингерів потягом разом із родичами та знайомими відправили у табір смерті Аушвіц.

Їм цинічно обіцяли, що з гетто вони будуть переведені на сільськогосподарські роботи в західні райони країни.
Везли їх у закритих товарняках, у яких доставляють худобу, – це відчувалося із запаху. У дорозі депортовані євреї були позбавлені не тільки води та їжі, але й елементарних санітарно-гігієнічних зручностей. Прикро, але для багатьох із них це був останній у житті шлях – дорога до смерті. Нарешті товарняк під’їхав до станції Аушвіц, де знаходився один із найстрашніших таборів – тут у газових камерах знищували євреїв з усієї Європи. Із вагонів, немов товар, людей розвантажували одного за одним. Склавши свій багаж, стомлені, виснажені євреї повинні були пройти перед лікарем СС.

Придатних до праці відправляли в табір, тих ж, хто не міг працювати чи був забракований, а це переважно жінки з дітьми, літні люди, відправляли в газові камери. Перед тим їм казали: вас очікує лазня, адже з дороги потрібно помитися. Нічого не підозрюючи, люди роздягалися в передбанниках і сміливо заходили в душові, відтак за лічені хвилини туди запускався газ „Циклон Б” і вони всі, немов мухи, гинули.

Крематорії, спалюючи трупи, працювали день і ніч. У газовій камері загинули батько, мати, 14-річний брат Йосиф та на чотири роки молодша за Вілка сестра Естера. Сталося так, що нелюд у білому халаті, доктор Джозеф Мендель, якого призначив на цю посаду сам Гіммлер, сам особисто визначав долю шістнадцятирічного Вілка. Узявши його рукою за голову, наказав приєднатися до групи, де вже знаходилися батьки та молодший брат із сестричкою. Адже Вілк був худенький, невисокий, на важку працю зовсім не годився. Але якимсь дивом хлопчик опинився в іншій колоні, куди вже були спрямовані його два старші брати та сестра Хана. Про загибель найдорожчих людей, зокрема, батька, матері, братика та сестрички у перший же день прибуття в Аушвіц, юний Вілк дізнався лише через кілька тижнів.

Тим часом їх колону погнали далі від станції. Коли проходили через табірні ворота, побачив над ними напис великими літерами: „Праця подарує звільнення”, а довкола по периметру – кілька сторожових веж із кулеметами, колюча огорожа. Справа та зліва стояли ряди бараків, у одному з них і розмістили нашого земляка.

Ні прізвища, ні батьківщини у мене не стало, – каже Вілк Шимонович, – я став істотою під номером1228. – В’язнів виводили на апельплац для переклички о шостій кожного ранку, – продовжує розповідь старий єврей. – На сніданок годували баландою з брукви, в обід – те ж саме. І так було завжди, хоча від нашої „їжі” відмовлялися навіть свині.

Одного разу в мисці з супом знайшов нігтики грудної дитини. Мене знудило... А ще була виснажлива робота, інколи просто безглузда. Усе діялося для того, щоби в’язні назавжди забули про відпочинок. У цих умовах виживали тільки найміцніші, найвитриваліші. На моє запитання, яке покарання в цьому таборі запам’яталося найбільше, отримав відповідь: „Під тонкими ковдрами вночі неможливо було зігрітися, тому одного разу перебрався на третій ярус нар, гадаючи, що там тепліше.

Саме цієї ночі перевіряли в’язнів у нашому бараці. Мене на місці не знайшли, а коли спустився, отримав кілька ударів палицею по спині. Три дні ходив згорблений від болю. Слава Богу, що цим усе й обійшлося. І дотепер моє серце розривається від безпомічності та беззахисності, як пригадаю ті часи.

А через два місяці Вілк потрапляє в містечко Рігело (Східна Німеччина), де знаходився робітничий табір. Газових камер та крематорію не було, але про смерть нагадували шибениці. Люди вмирали не від куль, а від тяжкої виснажливої праці. Але тут теж довго не затримався. Разом із іншими в’язнями його перевозять у Дахау, який створено задовго до війни – у 1933 р.

Розташований він був за 17 кілометрів від Мюнхена. Охороняли колишні есесівці, які отримали поранення на фронті. Вони відзначалися особливою жорстокістю. З цього табірного пекла допоміг вибратися випадок: якось набирали групу в’язнів для роботи на авіаційному заводі в місті Аузбург. І щоби туди потрапити, Вілк віддав хлібну пайку одному зі своїх співкамерників, який за це передав йому свою чергу. Умови в цьому таборі були кращі, ніж у Дахау, де щодня знищували тисячі людей. Однак лихо і тут не обійшло його стороною: за якусь невеличку провину Вілка Шимоновича жорстко побив фюрарбайтен (бригадир).

Сивочолий чоловік зі сльозами на очах згадує своє звільнення. – Сталося це в квітні 1945 р., напередодні Великодніх свят, коли ми побачили своїх рятувальників – американських солдатів, які на танкетках заїхали на територію табору. Раділи безмежно... Тоді ж нас нормально нагодували – вперше за багато місяців ув’язнення, те ще й справжніми делікатесами – шоколадом і тушонкою.

Розповідає, що ані на мить не сумнівався, куди їхати: звичайно, додому, на землю своїх батьків. Скористатися пропозицією переїхати на постійне проживання до Ізраїлю або США, як це зробили після звільнення з інших таборів його старший брат і сестра, не захотів. Невдовзі дізнається, що втратив ще одну близьку людину – найстаршого брата Габора, 1922 р. н., який також загинув десь у Німеччині. Вдома Вілка Годингера ніхто не чекав, майже уся родина загинула, він також не мав постійного житла. Деякий час працював на виноградівській швейній фабриці, а потім майже чотири з половиною роки служив сапером у лавах Радянської армії – в Білорусії, на Сахаліні та в Хабаровському краї. Словом, побачив світ уже з іншого боку.

У Берегово, на постійне місце помешкання до своєї нареченої Магди Мучички, з якою одружився і прожив у злагоді та благодаті понад сорок літ, переїхав у далекому 1955 році. Третину століття віддав торгівлі – продавав морозиво. Берегівчани знають його як доброзичливого і добродушного, порядного й чемного, але мало хто здогадувався, що цьому прекрасному чоловікові у фашистській неволі довелося пережити чимало жахливих миттєвостей. Із 96 тисяч євреїв, які мешкали в Закарпатті до 1944 року, додому повернулося не більше семи тисяч, у тому числі й мій співрозмовник Вілк Годингер.

Це жива наша історія, людина-легенда, якій дивом пощастило повернутися з фашистського пекла...
Його щира душа відлетіла у вічність 31 січня 2014 року. Але багато берегівчан і досі пам’ятають Віллі-бачія, який торгував морозивом в центрі нашого міста (на фото). Відтак, став його символом, принаймні, для тодішньої, малечі.

Валерій Разгулов, головний редактор «Карпатської панорами».

Читайте на ГК:«На Берегівщині та Ужгородщині»: на Закарпатті планується побудувати два сміттєпереробні заводи - Бондаренко
Читайте на ГК:Увага, ремонтні роботи: у Берегові перекрили частину міста
Читайте на ГК:У Берегові урочисто відкрили патріотичний меморіальний знак (ВІДЕО)

Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Стрічка
Система Orphus