Пара із Закарпаття поєднала свої долі рівно 55 літ тому (ФОТО)

В останній день лютого, до того ж у високосний рік.

Розповідь про те, як свого часу уродженка с. Буковця на Воловеччині Олена Василівна Попелич й мешканець Малої Мартинки Іван Юрійович Кошеля поєднали свої долі в останній день лютого, до того ж у високосний рік – цій пам’ятній і хвилюючій для родини події вчора минуло рівно п’ятдесят п’ять літ

Розпочну з того, як інколи „народжуються” журналістські матеріали: замальовки, нотатки, репортажі, дослідження, інформації тощо. Спершу, як відомо, виникає тема. Цікава чи не дуже – покаже час. А сама публікація нерідко з’являється дещо згодом і вмить, тобто пишеться на одному диханні: за годину, дві, три. Бува, що „кисне” в голові до останнього. Щоправда, деякі теми доводиться осмислити, зважити та не один раз у думках усе перебрати. Уже потім написане шліфується, вичитується й здається, як кажуть, до друку...

Приміром, цю життєву історію я дійсно аналізував, „малював” в уяві людей, про яких чув, з якими спілкувався, дещо згадував, перепровіряв і доповнював кілька днів поспіль. Хотілося написати якомога краще, аби читалося інтересно, привертало увагу та викликало захоплення. Відрадно, що моїм, умовно кажучи, консультантом і тематичним гідом була відома свалявчанка, директор ЗОШ І-ІІІ ступенів №2 Оксана Іванівна Лемак (за чоловіком) – жінка не тільки красива, але й розумна, делікатна, дотепна, культурна, привітна та ввічлива співбесідниця.

Зважаючи на те, що вона – особистість публічна, а також творча, тобто має філологічну освіту (хоча у шкільні часи її „тренував” відомий учитель хімії С. Жудер), втиху пише навіть вірші (слід сподіватися, вони є теплими, щирими, задушевними) та без десяти хвилин кандидат наук, я теж вирішив потрудитися у поті чола, аби, як звикли писати, не заганьбитися. Задумав віддати свої серце, симпатії тим, для кого натхненно, віддано працюю все своє життя – читачам. У принципі, на цьому зупинюся, бо повністю розкрию творчу „кухню”, методи, специфіку, за якими починаю шукати ту чи іншу тему та писати статтю. А вони, ці творчі пошуки-муки новинаря, нікому нецікаві.

Отже, стаття, яку читатимете нижче, „народилася” непередбачено, і тему я заздалегідь не обдумовував. Усе почалося з того, що вирішив написати про тих свалявців, які народилися 29 лютого (у попередньому числі портрети деяких з них змалював). Користуючись сучасними телекомунікаційними методами, я запитання одночасно десятьом знайомим і приятелям надіслав, де просив їх віднайти таких „щасливчиків” для преси. Більшість відгукнулася, хоча не всі „розжилися” на лютневих іменинників. Але дякую, що хоч не забули віддзвонити. Мої ж пошуки виявилися інтересними та неочікуваними.

Судіть самі: уже згадувана керівник другої міської одинадцятирічки на інформаційному полі пішла ще далі. Вона скромно, щиросердно та зворушливо розповіла цікаву історію одного кохання, тобто „змалювала” унікальний сюжет про своїх батьків, які останнього дня та місяця зими у високосному 1964 році стали на весільний рушничок. Незважаючи на різні прикмети, повір’я та народні уявлення про цю дату, вони ще й обрали число,  яке буває раз у чотири роки. Чи не сміливці? Авжеж! Дехто панічно боїться цього лютневого дня, всіляко „обходить” його, намагається не помітити і т. д. А молодята-солодята Олена з Іваном лишень усміхнулися, мовляв, тоді що, і не жити 29 лютого?

Існує ще один бік медалі цієї повчальної та водночас трепетної історії. Пам’ятаючи цю гарну сімейну хроніку, донька Оксана засвідчила шану до старшини, показала приклад, як треба цінувати родинні традиції, реліквії тощо. Зробила це не стільки заради слави, піару чи появи у газеті статті. Вчинила, за моїм наполяганням, як жінка-берегиня, як наставник-педагог, як очільниця школи, яка покликана бути вихователем і йти попереду, та просто як віддана патріотка свого роду! І взагалі, чи багато хто із нас знає, тобто чи володіє інформацією, коли, у якому місяці або ж році одружувалися батьки, яким було їхнє кохання, заручини, вінчання, весілля, хто на ньому гуляв, якими були подарунки тощо? Уже не кажу про інші важливі дати, віхи у житті батьків, найближчих родичів тощо.

Спасибі, шановна Оксано Іванівно, за увагу та добро, вчинені від щирого серця, подяка вам за те, що у вихорі буднів не забули про таку чудову подію у життєписі своїх матері й нянька. Уклінно дякую, що не дали пропасти цим цікавим фактам і посприяли донесли їх до читача. До речі, ваші батьки – це істинні закарпатці, осердя минулих і майбутніх поколінь, саме вони навчили доньку (як і сина Івана) материнської мови. Про це у її міжнародний день (21 лютого) згадала моя співбесідниця, яка розмовляє, думає, співає, радіє, пише, читає, мріє українською. Це – її рідна мова! Тож коли, як каже Оксана, поєднати емоційний „Діалектарій...” незабутнього Івана Петровція й унікальну поезію найвідомішої українки-поетеси останнього сторіччя Ліни Костенко, то можна „утрафити” в „яблучко”. Ніхто, гадаю, не зважиться цьому заперечити.      

Отже, після цього розлогого вступу перенесемося у Малу Мартинку, мальовниче, ошатне, прибране, привітне та гарне село, що розкинулося на відстані 4,5 кілометра від Сваляви (до Києва звідси на мапі – неповних 570 км буде). На всяк випадок застережемо читача, аби не переплутав її з Крайньою Мартинкою на Іршавщині, до якої через гори-доли, себто напряму – кілометрів 20-22 набіжить. Щоправда, мало хто наважиться на такий „подвиг”, бо подолати віддаль – це стоптати пару черевиків. А якщо автобусом, автомобілем  чи на велосипеді – круг складе цілих 80 кілометрів. Доводилося чути: були такі відчайдухи, особливо у старі часи, що „брали” цей рубіж і літнього дня могли побувати і тут, і там.  

Та все ж, задаюся питанням: що спільного мають ці села, як виникла їхня топоніміка? Сказати важко, але одне можемо твердити стовідсотково: іршавська К. Мартинка ще менша за населенням (560 чоловік) і територією (74 га), аніж її свалявська посестра, яка, до речі, зайняла невеличкий простір на площі 94 га  під гордим і загадковим Стоєм. Він не тільки заворожує й захоплює краєвидами, але є найвищою точкою Боржавських полонин. Ще штрих до географії цього невеличкого поселення, яке над рівнем моря знаходиться на висоті 260 м, входить до Тибавської сільради та проживає в ньому близько 900 чоловік (за останнім переписом). А чим не цікавий факт, що сусідить із Дусином, Лопушанкою, Стройним, Черником, Свалявою, Неліпином, Сасівкою та, власне, Тибавою.  

Отже, село справді хоча й невеличке, але своєрідне у цьому закарпатському куточку. Відоме поселення насамперед своїми світлими, щирими та добрими людьми. Саме вони прославили його за межами Свалявщини й у ширших, дальших світах. Аби перерахувати професії маломартинківчан, забракне одного аркуша паперу: лісоруби, мебльовики, торгівці, водії, лікарі, юристи, агрономи, будівельники, вчителі, економісти, бібліотекарі, держслужбовці, медсестри, до яких у останні роки додалися програмісти, підприємці тощо. А ще цю землю топтали відомі вчені у різних галузях науки, професори в тому числі. Та й здобували дипломи у різних вищих освітніх установах – від Москви, Києва й аж до Праги, Відня та Будапешта.

Мало хто знає, що тут народилися і жили відомий історик, літератор, перекладач Андрій Карабелеш, який навчався на філософському факультеті Карлового університету в Празі, визначний теолог Євген Фенцик, що із дипломом Віденського університету служив у парафіях низки церков Свалявщини й сусідніх територій. До речі, у селі діє Свято-Петро-Павлівський храм, куди ходять молитися тутешні парафіяни. У тому числі до останнього прошкував сюди 104-річний старожил Михайло Мішко – ряст на цій землі дідусь топтав до 2005 року. Перелік цими особами не обмежується, тим паче, що через село, за моїми припущеннями, міг пішки „подорожувати” учений-славіст Ю. Венелін-Гуца, якого знає вся Європа, болгари насамперед. Зараз частим гостем села є депутат облради Василь Кошеля, відомий керівник-промисловець.

Доречним доповненням до цього переліку стане те, що Мала Мартинка є вітцизниною (малою батьківщиною) доктора філософських наук, професора Івана Миговича, який кілька разів обирався депутатом ВРУ й на певному етапі був одним із керівників нашої області. Колись працював у Москві – у ЦК КПРС завідував одним із підрозділів цієї партійно-політичної цитаделі. Звідсіля у далекі шляхи-дороги подався відомий медик, який 40 літ поспіль очолював Херсонську клінічну лікарню, почесний громадянин цього причорноморського міста, к. м. н. Євген Карабелеш. І, нарешті, ще один новатор у системі охорони здоров‘я Закарпаття, колишній головний лікар Свалявської ЦРЛ, а нині керівник санаторію „Карпати”, кандидат медичних наук Іван Кошеля. Обидва – випускники медфаку УжНУ, щоправда, у різні часи.

Аби картина виглядала максимально та всебічною повною, щоби усі тематично-інформаційні ніші були „залитими” й сформували цілісну картину, не зайвим буде сказати, що рідна сестра останнього Оксана Лемак – директор ЗОШ І-ІІІ ступенів №2, також майже дописала дисертацію з психології у Кримському університеті (м. Ялта) під керівництвом донедавна єдиного академіка на півострові О. Глузмана. Але зізналася: у зв’язку з анексією Криму цю роботу вона призупинила. Крім усіх інших компліментів, які наша газета наділила її вище, вона є класним педагогом і гарним філологом. Як директорки, немала Оксани Іванівни заслуга в тому, що середня школа посідає лідерські позиції у освітньо-навчальному процесі нашого краю, є її флагманом. У цих успіхах – здобутки всього колективу, який на корисні діла вміє спрямувати та за результати спитати талановитий керманич.

Тут варто додати, що цей лідер педагогічного-учнівського колективу Свалявщини нещодавно з рук районних керівників отримала найвищу відзнаку рідного МОНу – Грамоту. Слід сподіватися, що таке визнання – це черговий крок до інших, ще неподоланих вершин. Але не хотілося б відхилятися від основної теми – реєстрації шлюбу та весільного дня 29 лютого 1964 року. Вважаю: читач повинен мати повну уяву про село, сім‘ю Кошелів, коли один із її членів – 25-річний Іван попросив руки двадцятилітньої Олени Попелич. З погляду сьогодення, ніби все було ідеально та красиво, навіть з фотографії, яку люб’язно запропонували з сімейного архіву, видно, якими щасливими та радісними виглядали ці молоді люди. А хіба могло бути інакше? Звісно, що ні! Адже серця свої єднала красива пара, у якій згодом дружина „подарувала” чоловікові, усій родині та світу двох чарівних дітей – сина Івана та доньку Оксану. Відрадно констатувати: нині вони – відомі на теренах краю керівники.  

З першої хвилини знайомства та до останнього подиху цього привітного чоловіка (Янош Дьордьович, як записано у паспорті, бо народився ще у дорадянський періоду, помер майже два десятки років тому), подружжя Кошелів вельми гармонійно доповнювало одне одного. Бачили це всі та декого аж завидки брали, але вони на це не реагували. Молода газдинька була привабливою і яскравою, і цей гарний життєвий шарм зберегла до нашого часу. Хоча життя виявилося звивистим, тобто були успіхи, злети, радощі, хвороби, зміна роботи тощо. Спершу в Тибаву, відтак у Малу Мартинку, яке входило до колгоспу „Правда”, приїхала після закінчення Мукачівського сільськогосподарського технікуму й у статусі „агронома” поселилася в одній із сільських хат. Саме тут й запримітив її місцевий молодик І. Кошеля, з яким під вінець пішла 29 лютого 1964 року.

До речі, багато односельців і свалявців дуже добре спізнавалися з І. Ю. Кошелею, який працював у районній елетромережі. Це була єдина організація за всю його трудову діяльність, де пройшов шлях від простого електрика-монтера до диспетчера й інженера із заміни лічильників. А ще: він був совістю цього виробництва, яке на Свалявщині активно розгортало свою діяльність у другій половині минулого століття. Коли крокував містом, казали, мовляв, ось іде порядний, чесний електрик, який свою справу робить старанно, сумлінно, притім незвичайно совісно та кожному може сміло гледіти в очі. Дружина, крім працелюбства, завжди була вимоглива, відчувалося це й тоді, коли через нелади зі здоров‘ям працювала у іншій службі. Вона й зараз цікавиться, що нового, як живуть діти, онуки, чи вміють вирізнити істинні й хибні цілі, чи не складно вирішувати складні проблеми? Нерідко прагне радити, якими нині треба бути, наголошує, що погане слово краще проковтнути, аніж мовити – така материнсько-бабусині настанови тішать, сприяють зосередитися тощо. Відчуває неабияку підтримку сина та доньки, онуків, завжди рада їх бачити на порозі батьківської оселі.    

Розказане – це не єдиний цікавий штрих у фамільній біографії Кошелів. Крім того, що двоїчко свої долі поєднало в одне сердечко у високосний рік, донька Оксана розповіла, що й вона лютнева – тиждень тому святкувала день народження. Сказала: рівно на 19 літ є молодшою від третього Президента України Віктора Ющенка. Під знаком Риби народилася її донька Жанна – 22 лютого. Працює у школі, де свого часу навчалася. У брата Івана, між іншим, у графі „дата народження” записано 28 травня 1966 року: цього дня, але 50 років тому, не стало генія українського письменства Івана Франка. За словами директорки школи, рівнятися на нього закликає всіх – дуже глибокі його твори, мають філософський зміст, вони є раціональними, тож коли читаєш, у такі моменти задумуєшся про сенс і цінність буття.

Гарну звичку має співрозмовниця: цікаве, мудре, змістовне, важливе слухає, читає та обмірковує по кілька разів. А ще – занотовує! Фіксує у записник або телефон. Тоді таки цитати, вислови чи маленькі твори запам‘ятовуються краще, згадати їх можна навіть через роки. Коли розповідала про 28 травня, то жартома підкреслила: день появи брата та смерть Франка – це, на її думку, переродження однієї душі. Однак і це іще не все: цього травневого дня 1966 р., коли народився брат, одружувалися його майбутні тесть і теща, що вже тягне не маленьку сенсацію. І, насамкінець, це число на календарі – колишнє професійно свято есесерівських прикордонників. Як істинний журналіст, я також не прийшов мимо цього факту.

Недарма я писав, що шукав одну тему, а знайшов аж дві. Он скільки доєднав до неї штрихів і штришків, життєвих подробиць, фактів, тобто од весілля у високосний рік у Малій Мартинці і аж до збігів із днями народженнями тощо. Радо констатую: допомогла у цьому своїми інтелектуальними та практичними зусиллями О. І. Лемак – чудова донька Кошелів, яка нині носить прізвище Лемак і директорує у ЗОШ І-ІІІ ступенів №2, де вчить, сіє, презентує людське щастя, добро та любов до родини. Не побоюся сказати, що цю статтю також можна доповнити на уроках про моральні людські цінності на прикладі однієї окремо взятої свалявсько-маломартинківської родини. Особисто мені любо констатувати, що читачеві вдалося подарувати таку розумну та симпатичну тему, гарних душею і обличчям людей, яким жадаю тримати так завжди.

Іван Нагірняк

Міжнародний науковий центр на горі Піп Іван отримає від Польші мільйон євро