В селі на Тячівщині діє Музей історії та етнографії румунів Закарпаття

Офіційне відкриття музею відбулося тільки три роки тому.

«Ми з дружиною Іляною були ще молодими. Прогулюючись по вулиці, помітили в старому марамороському будинку стару лампу. Вона висіла в кімнаті поруч з електролампочкою, була задимлена і не мала ніякої цінності для господаря. Я попросив дружину зайти до бабці Борчанулуй (звати її Аксеня) і купити у неї лампу. На другий день дружина купила лампу за 25 рублів (в еквіваленті майже 40 доларів США, моя зарплата стоматолога тоді була 110 рублів).Дружина все питала мене, навіщо нам потрібна ця лампа, я відповів, що ми віднесемо її додому, а там побачимо… Таким був початок…» – так у своїй ілюстрованій брошурі «Музей історії та етнографії румун Закарпаття» Іван Ботош згадує про перший здобутий експонат – стару підвісну лампу, зроблену на початку 1900-х років, повідомив Тячів. 

З того часу минуло більше тридцяти років, старожитностей за цей період назбиралось немало. Та офіційне відкриття музею відбулося тільки три роки тому.

Зараз же приватний музей історії та етнографії румун Закарпаття в Нижній Апші нараховує чимало експонатів побуту закарпатських румунів. Найбільшим у приватній установі є селянський відділ, що розташований у дворі, під навісом. Надвірна споруда з кам’яною підлогою, прикрашена домотканими ковдрами і джергами, чудово передає атмосферу минувшини. У  вузенькому проході від одного поштовху починає рухатись підвісна дерев’яна колиска, скільки малечі засинало в ній під тихий, мелодійний спів маминої пісні?!
Проводячи екскурсію, власник музею розповідає:

– Збирати і колекціонувати ці старожитності я розпочав ще в 1984 році. Інтерес до минулого з кожною придбаною річчю зростав все більше. Експонати зібрані не тільки в нашому селі, а в інших населених пунктах Закарпаття, де колись проживали та проживають румуни (Рахівський, Виноградівський, Іршавський та Перечинський райони).

Тут зібрані майже всі побутові речі, якими користувалися у повсякденному житті минулого століття румунські предки, починаючи від предметів кухонного інвентарю і закінчуючи знаряддями праці. Є тут і експонати, яким більше ста років. Обережно їх торкаюсь, кінчиками пальців відчуваю  наче вигравіруваний оксамит, кожний візерунок якого таїть у собі окрему історію місцевих жителів.

Цілі колекції інструментів відображають види ремесел, якими колись займалися жінки – верстати, котушки, мотовила, мотальне колесо. А також чоловіче знаряддя – інструменти столяра, колісника, тесляра, коваля, які нагадують про важку повсякденну працю.

– Ось подивіться, це остання кузня, що діяла в Нижній Апші, вона важить більше 160 кг. Я її купив два роки тому, у родичів померлого коваля, – коментує Іван Михайлович.

Є тут і прилад для сушіння насіння соняшника, який у кінці 80-х років відіграв чималу роль у житті нижньоапшанців.

Пан Іван каже, що минулими роками деякі експонати люди з радістю дарували для музею, тепер же кожна старовинна річ – за гроші. Але є тут і такі речі, що зараз би не придбав їх ні за які гроші.

– Візьмімо, до прикладу, цей костюм з натуральної шерсті, я його колись придбав в Середньому Водяному (Рахівський район), зараз такого практично не знайдете ніде, хіба що в приватних музеях Тячівщини ще є аналоги, а в людей вже майже немає, – розповідає співрозмовник.

Навпроти, на дерев’яних полицях, до самого даху, розташовані різного виду та форми скляні пляшки. За словами Івана Михайловича, завдяки цій колекції згодом можна буде показати еволюцію скляної пляшки. Трохи нижче цілий ряд друкарських машинок, якими користувалися в різних державних установах до появи комп’ютерів. Переважно всі вони придбані у сільських радах. 

Відтак Іван Михайлович запрошує до будинку, де в кількох кімнатах розташовані етнографічний, документальний, нумізматичний відділи, а також бібліотека, яка нараховує в своїй колекції чимало старих книг. На полицях викладені медалі, якими колись нагороджували героїв та визначних діячів. Чимало історичних документів, більшість їх в оригіналі, випущені канцеляріями країн, які правили цією територією в певні історичні періоди, пожовклі сторінки газет, починаючи від періоду Карпатської України, старі фотознімки, грошові банкноти і монети, печатки та штампи, навіть листування і родинні документи суспільних діячів і постатей, які відіграли своєрідну роль в історії краю – все це відображає не тільки побут селян, а й відкриває сторінки політичного та державного життя Марамуреша на правому березі Тиси.  

Багата і різноманітна етнографічна колекція включає в себе народні костюми, притаманні різним зонам і румуномовним населеним пунктам Закарпаття. Оригінальний одяг, скатертини, рушники і простирадла мають неабияку художню цінність. 

Утримання музею забирає чимало часу і сил не тільки господаря історичних колекцій, але і його дружини Олени та доньки. Пані Олена, до речі, займається етнографією. Щоб відвідувачам було легше зорієнтуватися, над кожним експонатом планують розмістити назву трьома мовами – румунською, українською і англійською, але на все потрібен час. 

– Чи багато туристів навідується сюди? – питаю у пана Ботоша.

– Порівняно небагато. Часто відвідують закордонні гості. Не так давно, щоб на власні очі побачити старожитності румунських сіл Закарпаття, спеціально приїжджали туристи з Німеччини, часто навідуються гості з Румунії. А загалом тут побували туристи більше, ніж 50-ти країн світу. На жаль, нашим закарпатцям організованості в цьому плані не вистачає. Не кажучи про доросле населення, хочу зазначити, що на Тячівщині більше 70 загальноосвітніх навчальних закладів, а побували тут тільки діти румуномовного регіону, а з українських шкіл тільки декілька екскурсій і це при тому, що вхід безкоштовний, – каже співрозмовник.  

Він вважає, що така пасивність через те, що минуле цікавить все менше і менше людей. Навіть в сім’ях, де в хаті ґаздує невістка, одразу після смерті свекрухи і свекра речі, якими користувалися вони та їх батьки, спалюються, або «хороняться» на городі. Майже всі старожитності, що знаходяться в музеї, вдалось зібрати безпосередньо у літніх людей, або в інтелігентних родинах вчителів та священиків. Однак Іван Михайлович ніколи не ставив собі за мету придбати якусь конкретну річ. Збирав все, що вдавалося під час поїздок по румунських селах Закарпаття, а потім вже, вдома, упорядковував і розташовував свої трофеї на музейних полицях, тим самим доповнюючи історичні колекції.

Власник музею неабияк турбується про подальшу долю зібраних колекцій. Та, на щастя, любов до національних традицій та звичаїв передалась і молодшій доньці, тож у майбутньому творчою спадщиною опікуватиметься саме вона.

Незацікавленість краєзнавством стосується не тільки окремих людей, але й державної влади. Іван Михайлович каже, що будучи депутатом обласної ради, не раз звертався до районного керівництва з пропозицією відкриття музею в Тячеві, де туристи, гості та закордонні делегації змогли б доторкнутись до багатовікової культури народу нашого краю. До прикладу, співрозмовник наводить невеличке румунське містечко Сігету-Мармацієй, яке має п’ять, а то й більше музеїв. Щодня їх відвідує чимало туристів, які із задоволенням слухають розповіді про традиції краю та переглядають тисячі цікавих експонатів. Побувавши у таких музеях, можна уявити історичну картину краю. 

– А яка картина культурної спадщини у нас? На Тячівщині більшість експонатів зібрані та упорядковані завдяки аматорам-етнографам. Добре, що ще є зацікавлені люди, котрі мають можливість не тільки займатися старожитностями, але й вкладати в це власні кошти. До речі, всі приватні музеї Тячівщини бажаючі відвідують безкоштовно, тільки проблема в одному – розкидані вони по всьому району. Якби цим питанням зайнялась влада, і в райцентрі відкрили хоча б один великий музей старожитностей, то у виграші були б не тільки туристи, – каже пан Ботош.

– Чи допомагає держава аматорам-музейникам у фінансовому плані? – запитую у співрозмовника. 

– Ні, не допомагає, всі приватні музейники займаються цією справою самотужки, за власні кошти. Добре, що хоч труднощів в цій справі ніколи не виникало, адже це не бізнес, де чимало конкурентів, – відповідає Іван Михайлович.

Чого не скажеш про підприємницьку діяльність, якою чоловік колись займався. Ще в 90-х роках, Іван Ботош заснував у Нижній Апші приватну фірму телефонного зв’язку. Аналогів на Закарпатті фірма немала, а в Україні – єдине село мало свого оператора зв’язку. Згодом вийшли на міжнародний рівень, послугами фірми користувались тисячі абонентів, навіть за кордоном, але на ринку попиту так і не втримались. З 2009 року мережу заглушили більш впливові компанії. Іван Михайлович каже, що «Укртелекому» така фірма була невигідною.

Наразі Іван Михайлович працює в Нижньоапшанській дільничній лікарні стоматологом. Та попри зайнятість, знаходить час і для творчої роботи. Під його керівництвом у 2001 році утворилася Закарпатська обласна спілка «Дачія», яка і по сьогоднішній день займається популяризацією історії, культури, звичаїв румун Закарпаття. Того ж року спілкою було засновано першу румуномовну газету «Апша», згодом «Марамурешені», яка видається за спонсорські кошти і по сьогодні. До речі, це єдина румуномовна газета в області. Також спілка займається розвитком добросусідства та налагодженням зв’язків з Румунією, задля збагачення духовних цінностей обох сторін.

Та на цьому творча праця Івана Михайловича не закінчується, адже він є автором ілюстрованих книг «Видатні особистості румунської культури Закарпаття» та «70 років від депортації румун із с. Нижня Апша», виданих рідною йому румунською мовою. У цих книгах він зібрав чимало документальних та архівних записів про румун Закарпаття, їх життя, звичаї, традиції та переслідування тоталітарним режимом, від яких постраждали невинні селяни.

За чашкою кави Іван Михайлович розповідає, що на Закарпатті людей, які зацікавлені у розвитку та відновленні культурних цінностей, відносно небагато. До порівняння наводить приклад Верховинського району Івано-Франківської області, за його словами, люди там більш активні у плані розвитком туризму і культури рідного краю.

За словами Івана Ботоша, Закарпаття має безліч ресурсів, для того щоб стати Меккою туризму в Україні. Але ці ресурси потрібно розвивати, немало попрацювати над перспективними проектами. Звісно, для цієї справи потрібні немалі інвестиції, але в недалекому майбутньому вони б виправдали себе. Навіть географічне розташування краю дає чимало можливостей для втілення в життя безлічі задумів.

Іван Михайлович розповідає, що майже всі патріотичні уроки отримав у Львові, будучи студентом. Саме там він навчився бути справжнім патріотом.

– Кожна людина має бути здоровим націоналістом. Здоровим, в тому значенні слова, що кожна людина має бути патріотом своєї Батьківщини, і, разом з тим, поважати гідність і духовні цінності всіх народів, адже всі люди однакові та мають власні достоїнства і недоліки. Якщо взяти статистичні дані за останні 20 років, то судячи з показників, румуни – найбільші патріоти нашого краю. Адже за останні два десятиліття жодна румунська сім’я з Нижньої Апші, на противагу українським родинам, не виїхала на постійне проживання за кордон. Навпаки чисельність населення у нашому селі щороку зростає. Для того, щоб наш регіон був широковідомим, його потрібно популяризувати. Звісно у ЗМІ цим займаються, але як вони це здебільшого роблять? Про наше село знято чимало телесюжетів, роликів, а також документальних фільмів. Знаєте, що найбільше прикро? Практично всі журналісти, окрім шикарних маєтків і високих огорож, не бачать нічого. Нещодавно на телебаченні вийшов документальний фільм про життя закарпатських румун в Нижній Апші. 

Майже тиждень журналісти збирали інформацію, навідувались до наших мешканців, а в результаті на екранах телевізорів з’явилося чимало негативу, – розповідає Іван Ботош.

За його словами, майже всі журналісти, в першу чергу, намагаються передати матеріальну розкіш. В результаті під статтями і відеоматеріалами з’являються негативні коментарі і відгуки. «Я прекрасно розумію, що кожний кореспондент намагається написати або зняти гостросюжетний матеріал, але такі представники ЗМІ не задумуються над тим, що таким чином вони налаштовують читачів або глядачів проти нацменшин. Натомість культурі, звичаям і народним традиціям у цих сюжетах відводиться маленька частинка. Основне питання, яке хвилює не тільки пресу, а інших людей – звідки і як заробили наші селяни гроші на такі особняки. Та кожне село має своє болото, але паралельно можна знайти безліч цікавих культурних місць. Як у народі кажуть, запитай муху про те, що знаходить навколо неї, то вона такі місця опише, а спитай у бджоли, яка зранку до ночі трудиться, то остання розкаже про неймовірну красу і щедрі дари природи. 

– У цих відеосюжетах є ще один неприємний нюанс – більшість фільмів про наше село чомусь завершується циганською мелодією, до чого вона, і що цими нотами хочуть сказати люди, які готують такі матеріали?.. Звісно така популярність села, на мою думку, малоприємна кожному нижньоапшанцю, – ділиться своїми спостереженнями співрозмовник.

Голова спілки «Дачія» вважає, що Закарпаття – це край багатонаціональної культури, тому взаємовідносини між людьми мають бути на відповідному рівні, бо навіть одне слово або нота, ненароком можуть образити не тільки окремих представників інших культури, а й всю націю. На його думку, саме нацменшини роблять наш край унікальним і неповторним серед усіх регіонів України. Адже вони об’єднують безліч традицій і звичаїв, чим і формують розкішний букет самобутньої культури Закарпаття.

Нагадаємо, футбольний Зимовий Кубок стартує на Виноградівщині.