Зараз приватний музей історії та етнографії румун Закарпаття в Нижній Апші нараховує чимало експонатів побуту закарпатських румунів.
Найбільшим у приватній установі є селянський відділ, що розташований у дворі, під навісом. Надвірна споруда, прикрашена домотканими ковдрами і джергами з кам’яною підлогою, чудово передає атмосферу минувшини. У вузенькому проході від одного поштовху починає рухатись підвісна дерев’яна колиска,повідомляє Дружба Скільки малечі засинало в ній під тихий, мелодійний спів маминої пісні?!
Проводячи екскурсію, власник музею розповідає:
– Збирати і колекціонувати ці старожитності я розпочав ще в 1984 році. Інтерес до минулого з кожною придбаною річчю зростав все більше. Експонати зібрані не тільки в нашому селі, а й інших населених пунктах Закарпаття, де колись проживали та проживають румуни (Рахівський, Виноградівський, Іршавський та Перечинський райони).
Тут зібрані майже всі побутові речі, якими користувалися у повсякденному житті минулого століття румунські предки, починаючи від предметів кухонного інвентарю і закінчуючи знаряддями праці. Є тут і експонати, яким більше ста років. Обережно їх торкаюсь, кінчиками пальців відчуваю наче вигравіруваний оксамит, кожний візерунок якого таїть у собі окрему історію місцевих жителів.
Цілі колекції інструментів відображають види ремесел, якими колись займалися жінки – верстати, котушки, мотовила, мотальне колесо. А також чоловіче знаряддя – інструменти столяра, колісника, тесляра, коваля нагадують про важку повсякденну працю селянина.
– Ось подивіться, це остання кузня, що діяла в Нижній Апші, вона важить більше 160 кг. Я її купив два роки тому, у родичів померлого коваля, – коментує Іван Михайлович.
Є тут і прилад для сушіння насіння соняшника, який у кінці 80-х років відіграв чималу роль у житті нижньоапшанців.
Пан Іван каже, що минулими роками деякі експонати люди з радістю дарували для музею, тепер же кожна старовинна річ – за гроші. Але є тут і такі речі, що зараз би не придбав їх ні за які гроші.
– До прикладу, цей костюм з натуральної шерсті, я його колись придбав у Середньому Водяному (Рахівський район), зараз такого практично не знайдете ніде, хіба що в приватних музеях Тячівщини ще є аналоги, а в людей вже майже немає, – розповідає співрозмовник.
Навпроти, на дерев’яних полицях, до самого даху, акуратно виставлені різного виду та форми скляні пляшки. За словами Івана Михайловича, завдяки цій колекції згодом можна буде показати еволюцію скляної пляшки. Трохи нижче цілий ряд друкарських машинок, якими користувалися в різних державних установах до появи комп’ютерів. Переважно всі вони придбані у сільських радах.
Відтак Іван Михайлович запрошує до будинку, де в кількох кімнатах розташовані етнографічний, документальний, нумізматичний відділи, а також бібліотека, яка нараховує у своїй колекції чимало старих книг. На полицях викладені медалі, якими колись нагороджували героїв та визначних діячів. Чимало історичних документів, більшість їх в оригіналі, випущені канцеляріями країн, які правили цією територією в певні історичні періоди, пожовклі сторінки газет, починаючи від періоду Карпатської України, старі фотознімки, грошові банкноти і монети, печатки та штампи, навіть листування і родинні документи суспільних діячів і постатей, які відіграли своєрідну роль в історії краю – все це відображає не тільки побут селян, а й відкриває сторінки політичного та державного життя Марамуреша на правому березі Тиси.
Багата і різноманітна етнографічна колекція включає в себе народні костюми, притаманні різним територіям і румуномовним населеним пунктам Закарпаття. Оригінальний одяг, скатертини, рушники і простирадла мають неабияку художню цінність.
Утримання музею забирає чимало часу і сил не тільки господаря історичних колекцій, але і його дружини Олени (на фото вгорі) та доньки Іляни. Пані Олена, до речі, займається етнографією. Щоб відвідувачам було легше зорієнтуватися, над кожним експонатом планують розмістити назву трьома мовами – румунською, українською і англійською, але на все потрібен час.
Наразі Іван Михайлович працює в Нижньоапшанській дільничній лікарні стоматологом. Та попри зайнятість, знаходить час і для громадської та краєзнавчої роботи. Під його керівництвом у 2001 році утворено Закарпатську обласну спілку «Дачія», яка і по сьогоднішній день займається популяризацією історії, культури, звичаїв румун Закарпаття. Того ж року спілкою було засновано першу румуномовну газету «Апша», згодом «Марамурешені», яка видається за спонсорські кошти і по сьогодні. До речі, це єдина румуномовна газета в області. Також спілка займається розвитком добросусідства та налагодженням зв’язків з Румунією задля збагачення духовних цінностей обох сторін.
Та на цьому творча праця Івана Михайловича не закінчується, адже він є автором ілюстрованих книг «Видатні особистості румунської культури Закарпаття» та «70 років від депортації румун із с. Нижня Апша», виданих рідною йому румунською мовою. У цих книгах він зібрав чимало документальних та архівних записів про румун Закарпаття, їх життя, звичаї, традиції та переслідування тоталітарним режимом, від яких постраждали невинні селяни.
За чашкою кави Іван Михайлович розповідає, що на Закарпатті людей, які зацікавлені у розвитку та відновленні культурних цінностей, відносно небагато. Для порівняння наводить приклад Верховинського району Івано-Франківської області, за його словами, люди там більш активні у плані розвитку туризму і культури рідного краю.
За словами Івана Ботоша, Закарпаття має безліч ресурсів для того щоб стати Меккою туризму в Україні. Але ці ресурси потрібно розвивати, немало попрацювати над перспективними проектами. Звісно, для цієї справи потрібні немалі інвестиції, але в недалекому майбутньому вони б виправдали себе. Навіть географічне розташування краю дає чимало можливостей для втілення в життя безлічі задумів.