Закарпатка розповіла, як жила і працювала на Мальдівах / ФОТО.

Упродовж трьох років Ніколетта Попович з Тячева працювала менеджером туристичної сфери на далеких Мальдівах – райських островах посеред Індійського океану.

За цей час дівчина освоїлася у місцевому середовищі творчої молоді, організовувала акції на підтримку України і навіть презентувала власну фотовиставку та фотокнигу. Нещодавно мандрівниця вирішила зробити невелику перерву і приїхала додому, в Тячів.

Ніка, як Ти потрапила на Мальдіви?

Абсолютно випадково. У мене взагалі не було мети їхати працювати за кордон. Але з попередньої роботи у Києві мене звільнили з поясненням, нібито в мене «бракує іскри в очах до роботи». Того ж дня у липні 2013-го в одній з груп у Фейсбуку я знайшла вакансію «менеджер з продажу туризму на Мальдівах». Подала заявку і через півтора місяці вже летіла туди.

Які вимоги ставили до претендентів?

Обов’язковим було знання англійської мови. Але співбесіда проходила українською у Києві, оскільки компанія мала тут свій офіс для проведення піар-компаній і найму людей. Мій рівень англійської навіть не перевіряли, але в мене з цим все гаразд. Співбесіду я пройшла. Я мала великий досвід роботи у сфері продажів. Мабуть, це зіграло свою роль. Тут, в Україні, підписала контракт на два роки.

Чи важко було адаптуватись до життя в екзотичній країні посеред Індійського океану?

Я б сказала, що це країна «всередині ніде» (за аналогією з англійським виразом «in the middle of nowhere»). Тому що це острівна країна. Столиця Мале розміром у наш Тячів – два на два з половиною кілометри. Там зовсім інший клімат, інша культура. Але люди дуже привітні, тому мені не було важко. Правда, було враження, ніби я уві сні і от-от прокинусь. Мені завжди хотілося потрапити на оте нереально блакитне море і білі пляжі з картинок у соцмережах. І коли нарешті опинилася там – мені в це не вірилося. «Прокинулася» лише через три місяці.

У чому полягала твоя робота?

Це були продажі турів та бронювання готелів. Наша компанія була посередником між турагентствами та власниками готелів. Писали з усього світу, а я обробляла заявки переважно з країн СНД – Україна, Росія, Казахстан, Узбекистан. Нам надсилали запити і приблизний бюджет, а ми підбирали варіанти. Спочатку це було дуже важко, тому що на Мальдівах близько 200 готелів. З 50-ма ми співпрацювали, але затямити їх рівень цін і умови спочатку здавалось нереальним. А з часом все це запам’ятовується. Ми прораховували тури і відправляли замовникам. Якщо це їх влаштовувало, приймали оплату. Водночас контактували з готелями.

Перші півтора року я жила у столиці. А наступні півтора – у готелі на острові. Загалом, на Мальдівах є два види готелів: «один острів – один готель», на території якого є гуртожиток для персоналу з їдальнею. Другий тип – ті, що знаходяться на місцевому острові, де співробітникам надають житло окремо від готелю.

Яким був графік роботи?

В турагентствах нема нормованого робочого графіку. У нас були дві зміни – з 9 до 18.00 або з 10-ї до восьмої. Але під час ажіотажу перед Новим роком, Великоднем, травневими святами бувало таке, що на роботу приходили в 9 ранку і повертались о 9-й вечора, без обідньої перерви. А якось перед травневими з трьох людей, які обробляли заявки з країн СНД, на роботі залишилася тільки одна я. Йшла на роботу в 10 ранку, а поверталася о 10-й вечора. Але до цього звикаєш, і немає нічого складного. Головне – знати англійську мову. Спочатку стикалася зі складнощами у плані ділового листування, бо не мала такого досвіду. Зате зараз підтягнула англійську до такого рівня, що можу без труднощів працювати в англомовному колективі.

А що скажеш про місцеву кухню?

Перші три дні ми з подругою Дашею, яка також приїхала зі мною з України, плакали, бо не могли нічого їсти: їжа дуже гостра. Місцеві їдять перець чилі, привчають до нього дітей з дворічного віку. У них він за гостротою на третьому місці у світі. Їхнє «трішечки чилі» – це як наш міцний бограч! Не знаючи про це, ми спочатку взагалі не їли. А потім почали просити: тільки жодного чилі.

Чи був у тебе час на дозвілля? Як ти його проводила?

У перші півтора року, коли я жила у столиці, ми з Дашею познайомились із творчою молоддю Мальдів, мали нагоду спостерігати, як вони готуються до масштабного фестивалю, що в перекладі має назву «фестиваль, організований дуже швидко», тобто за два тижні. Ці люди заразили нас своєю креативністю та енергетикою.

Я почала вивчати фотографію. Захоплювалась фото ще зі шкільних років у Тячеві, але там зацікавилась більше. І через рік навіть узяла участь у мистецькій виставці-продажу«Arts and Сrafts Bazaar», де презентувала свої фотознімки і фотокнигу, присвячену столиці Мальдів Мале. Чому саме Мале? Тому що багато моїх місцевих друзів не могли зрозуміти, як я можу спокійно і весело перебувати у цьому місті. Справа в тому, що в містечку розміром, як Тячів, живуть 150 тисяч людей. Воно перенаселене і перезабудоване. І місцеві не бачать у ньому нічого цікавого. Їм було дивно, як місто може не набридати. Своєю фотокнигою я показала, що і в обмеженому просторі столиці може бути цікаво.

Спілкуючись з місцевою молоддю, влилася в місцеве середовище. І хоч я християнка, а вони мусульмани, це не заважало. Всі мої тамтешні друзі темношкірі, але коли починаєш з ними спілкуватися, різниці не бачиш, бо вони дуже відкриті, добрі і креативні.

Чим ще вразили Мальдіви?

Оскільки це мусульманська країна, то там діє сухий закон. Алкоголь є тільки в готелях типу «один готель-один острів». Але заборонений плід завжди солодкий, і тому насправді алкоголь там є, але коштує занадто великі гроші. І п’ють його місцеві лише вдома. Тому у перші три місяці мене вражало, що по вулицях ходять тільки тверезі люди. І посміхаються не тому, що напідпитку, а тому, що вони такі є, – щирі і привітні.

На Мальдівах щось знають про Україну?

Чудово знають про Шевченка, але, на жаль, не Тараса Григоровича, а Андрія. Бо це нація, яка дуже любить футбол. На кожному острові у них є футбольне поле.

Ми приїхали у серпні, а в листопаді в Україні почався Майдан. Взимку, коли у Києві вирували буремні події, мешканці Мальдів відслідковували те, що відбувалося в Україні. Але до них доходила інформація не з першоджерел, а перекручена різними мас-медіа, і російськими в тому числі. З певних причин мешканці Мальдів вороже ставляться до Америки. Тому спочатку вони вважали, ніби все, що відбувається в Україні, фінансують США. Нам з Дашею було важко їх переконувати, що Майдан – це повстання проти корупції. Тоді ми створили сторінку на Фейсбуку під назвою «Maldives support Ukraine». Щодня, у вільну хвилину, шукали статті з незалежних джерел, спілкувалися з українськими та закордонними журналістами, щоб дізнатися, які з них заслуговують на довіру. Знайомі розповідали, що їм це дуже допомогло зрозуміти ситуацію. Наші друзі писали послання українцям. Такі акції на підтримку України проходили біля графіті, присвяченому Євро-2012, де фігурувала Україна.

Ще й зараз туристи, які приїжджають на Мальдіви, дізнавшись, звідки я, цікавляться ситуацією в Україні. Єдині, хто не питає, – це росіяни. Хоча дехто таки казав, мовляв, «дуже прикро, що так сталося».

А доводилось зустрічатись із земляками-закарпатцями?

Так, як з’ясувалося, там працює знайома моєї сестри, теж із Закарпаття. Ми підтримуємо зв'язки, привозимо одна одній, коли щось потрібно. А якось на Різдво зібралась велика група українців, співали колядки під гітару – це було неймовірно. Ще згадалося: у нашому готелі робили ремонт підрядники з Чехії. І прибула бригада наших закарпатських хлопців, там були навіть земляки з Тячівського району. Ми познайомились і відтоді теж підтримуємо дружні стосунки.

Що б ти порадила людям, які теж хотіли би попрацювати на Мальдівських островах?

На Мальдівах працює багато українців. Якось в регіональній лікарні зустріла лікаря зі Львова. Оскільки велика частина туристичного ринку припадає саме на російськомовних туристів, є попит на російськомовний персонал.

Є два варіанти знайти роботу на Мальдівах. Перший: шукати вакансії вдома, а потім їхати. В такому разі копії документів (диплом, довідка про несудимість з поліції, закордонний паспорт, резюме) надсилаються в електронному варіанті з перекладом. Якщо тебе беруть – компанія оплачує квитки, одразу виготовляють робочу візу, надають проживання, оплачують частину харчування. Плюс платять зарплату. Тебе зустрічають і показують житло. Документи не забирають. Але щоб бути впевненим, що наші документи не поцуплять з квартири, ми залишали їх у сейфі в офісі.

Другий варіант – зібрати валізу, їхати і шукати роботу на місці. У такому разі ти купуєш дорогий квиток за тисячу доларів і не знаєш, куди їдеш. Візу виготовляти не потрібно. Після прильоту в аеропорту ставлять штамп – це і є віза на перебування на 30 днів. Можна її продовжити, але з такою туристичною візою не можна працювати. За цей місяць можна спробувати знайти собі роботу, пройти співбесіду, і тоді роботодавець купує квиток, наприклад, у Шрі-Ланку. Бо щоб виготовити робочу візу, треба виїхати і знову заїхати до країни. Єдине: коли ти прилітаєш на Мальдіви, у тебе має бути зворотній квиток і вказана адреса, де зупиняєшся.

Після відпустки плануєш повертатись до райського куточку?

Так, в мене звідти кохана людина. І там немає зими, завжди тепло. На Мальдівах людей цінують. Якщо ти здобуваєш досвід у різних сферах, в Україні тебе вважають нестабільною людиною, а не працівником, який більше знає. А там цінують креативність, самостійність, прагнення вчитися. У нас це не цікаво, а креативність та самостійність означає, що ти любиш сперечатися і лізеш поперед батька в пекло. Тому там знайти спільну мову з людьми набагато легше, і зарплата достойна. У моєму відділі працювали люди зі Швеції, Словаччини, Словенії, Китаю, Мальдів, Австралії. У кожного своє бачення, свої ідеї. Тому досвід, який я здобуваю там, набагато цінніший, ніж тут. У Тячеві для того, щоб вижити, треба вигадувати якийсь свій маленький бізнес, а прожити на зарплату у 2 тисячі гривень з сьогоднішніми цінами неможливо.

Чи змінили Тебе Мальдіви?

Тут складається враження, ніби потрапляєш в зовсім інший світ: інша культура, звичаї. Після трьох років на Мальдівах уже не можу дозволити собі вдягнути занадто короткі шорти чи відверту сукню. В мене з’явилася повага до свого тіла, до людей, які сприймають світ інакше, ніж ми.

Ще острови мене дуже заспокоїли. Раніше я була непосидою. Коли приїжджала в Тячів, мене зловити вдома ввечері було нереально. А останні півтора року провела в обмеженому просторі острова. Це було морально складно. Тому наразі я вдома, просто насолоджуюся свободою.

Поділись, будь ласка, творчими планами.

Я працюю над другою фотокнигою, яку сподіваюсь видати у Києві. Дуже сподіваюсь, що вона допоможе людям знайти себе і повірити у свої сили.