Втрачений Ужгород: історія перукарів Керестурі

Історія перукарства в Ужгороді сягає сивої давнини.

У журналі "Подкарпатска Русь" за 1926-ий рік, наприклад, згадували, що ще у XVII столітті, коли в Європі було модно об'єднуватися у ремісничі цехи, ужгородські голяри чи борбелі, як їх тоді називали, теж вирішили створити свій борбельський цех. У 1665 році кілька голярів з Ужгорода поїхали у Кошице, аби дізнатися у магістраті, за якими правилами працює тамтешній борбельський цех. Кошицький магістрат 30 вересня 1665-го видав нашим голярам лист, у якому їх інформував, і цей лист служив у подальшому інструкцією для створення та роботи цеху в Ужгороді, повідомляє ПроЗахід.

У ті часи борбель був не просто перукарем, він виконував і лікарські функції, хоча часто не мав для того ні знань, ні практики. Наприклад, члени ужгородського борбельського цеху щоденно займалися тим, що у своїх перукарнях (офіцинах) стригли волосся, брили бороди, мили голови і навіть готували купелі для клієнтів. Але разом з тим могли за проханням і зуб вирвати, і руки-ноги вправити, і цілющу мазь приготувати, і кров задля оздоровлення пустити. Як писав у "Подкарпатскій Русі" др. Франтишек Габріель, медицина у ті часи була ще в пеленках, послуги дипломованих лікарів коштували дорого, а борбель робив усе дешево, звісно, якщо до гробу не загнав.

Вже потім, коли в Ужгороді заснували борбельський цех, при прийомі до нього майстри здавали іспити, під час яких старшим колегам потрібно було довести, що вони знаються, як доглядати за ранами, зробити пов'язки, накласти бандаж, а також змішати мазь, яку тоді всі голярі використовували для гоєння.

Цікаво, що ці давні традиції поєднання професії перукаря і молодшого медичного працівника зберігалися в Ужгороді ще багато-багато років потому, хоча, звісно, і не в таких масштабах, бо професійна лікарська допомога була потім вже куди доступнішою. Однак навіть герой нашої нинішньої статті, перукар Імре Керестурі-старший, ще на початку минулого століття мав у своїй перукарні медичну літературу (збереглася, наприклад, "Книжка сімейного здоров'я") і користувався нею. Ця людина, до слова, стала першою у династії перукарів Керестурі, яку продовжили його син Імре (Емеріх) та онучка Єва. Вони стригли і голили не одне покоління ужгородців, тож нині це прізвище добре знають усі старшого віку містяни.

Імре Керестурі-старший народився у 1898 році у старовинному місті Кішкунголош (Kiskunhalas) на півдні сучасної Угорщини. До Ужгорода Імре приїхав з батьками, але де і коли вивчився на перукаря, його нащадки не знають. У адресній книзі за 1924 рік Імре рекламує вже власну перукарню, яка працювала на вулиці Дравецькій, 171 (нині це вулиця Гагаріна). Жив він, до слова, теж неподалік – на сучасній вулиці Станційній. Там, навпроти залізничної станції у напрямку вулиці Мукачівської, розташовувався ряд одноповерхових простих сільських хат, які знесли одразу після Другої світової війни. В одній із цих хат і проживав перукар Керестурі з сім'єю.

Голярів у ті часи в Ужгороді було досить багато. Це ж нині у кожного з нас вдома є ванна і гаряча вода з крану, а в магазинах продаються тисячі доступних засобів для гоління, укладки, манікюру тощо. Тоді ж правила хорошого тону вимагали від чоловіків голитися у голяра, тому й не дивно, що у адресній книжці за 1924 рік в Ужгороді значився 21 голяр і перукар, причому серед них була лише одна жінка – вдова Дюли Чізека, яка приймала на вулиці Казінці. У 1930-му адресна книжка зазначає в Ужгороді вже 29 голярів і перукарів, а у 1937-му їх у місті було вже 50, причому геть усі – чоловіки. Місцеві перукарі час від часу рекламувалися у газетах та журналах, тож із реклам можемо бачити, які послуги у довоєнні роки надавалися у цирульнях, та скільки вони коштували.

Імре Керестурі був одним із найпопулярніших ужгородських голярів. Особливо ж після того, як відкрив у 1925 році перукарню на новому місці – на в'їзді в місто з боку Мукачева у новозведеній будівлі готелю "Карпатія" на вулиці Радванській (нині це вулиця Мукачівська). У ті часи то була жвава торгова вуличка, на кожному кроці якої працювали магазини. Готель також швидко став популярним серед гостей міста із середнім достатком, котрі не могли собі дозволити зупинитися у помпезній "Короні" чи дорогому готелі "Берчені". Тож клієнтів у Імре Керестурі ніколи не бракувало. На жаль, ми не знаємо, як зсередини виглядала перукарня цього майстра, але його дружина значно пізніше розповідала онукам, що Імре обладнав своє робоче місце якнайкраще: клієнтам мили голови у мармурових мийках, а голили і підстригали у шкіряних кріслах виробництва  відомих європейських фірм.

До речі, одружився Імре лише у 1929 році, маючи вже 31 рік. Його обраницею стала 19-річна Юлія Лебеда. Дівчина не була корінною ужгородкою, приїхала до міста з Кошице, де народилася у 1910 році. Саме Юлішка стала вірною помічницею Імре у роботі, навчилася робити модні жіночі зачіски, займалася манікюром тощо. Цікаво, що життя цієї жінки могло скластися зовсім інакше, бо у 20-х роках вона готувалася виїхати до США, де працював її батько Міклош. Та сталося так, що батько в Америці став випадковою жертвою перестрілки, під час якої загинув. Юлішка же вийшла заміж за Імре Керестурі і стала перукаркою.

У 1930-му році у молодої пари народився перший син, котрого також назвали Імре. У 1939 в сім'ї з'явилася донечка Марія, але загалом Керестурі ростили трьох дітей, бо виховували ще старшого прийомного хлопчика Єно (у сім'ї його називали також Пітю), якого любили, як власну дитину. Коли молодшому Імре виповнилося 13 років, батько взяв його до себе у перукарню на навчання. А всього через рік потому в історії Ужгорода стався переворот, який дуже змінив життя цієї сім'ї.

Вони на той час вже проживали по сусідству з перукарнею, у квартирі на дві кімнати на вулиці Мункачі. Саме звідти наприкінці 1944-го старшого Імре, як і багатьох місцевих угорців і німців, забрали на так звані "маленькі роботи". Що сталося далі, сім'я Імре достеменно не знає досі. Коли через кілька років до Ужгорода почали повертатися угорці, які відпрацювали "маленькі роботи", хтось розповідав, що Імре помер ще дорогою до робочих таборів, але де саме – невідомо. Казали, що порядний і тихий Імре завжди пускав вперед за їжею когось зі своїх слабших друзів: іди, мовляв, Пішті, ти поїж, бо ледве на ногах стоїш. Сам же їв так мало, що помер, нібито, ослаблений з голоду. Лише у 90-х роках сім'ї вдалося дістати довідку, у якій лише значилося, що Емеріх Керестурі був інтернований радянськими військами у листопаді 1944-го, як цивільна особа, і станом на липень 1945-го перебував у місті Самборі.

Так і сталося, що 34-річна Юлія Керестурі після війни залишилася вдовою з трьома дітьми на руках. Вона продовжувала працювати у перукарні свого чоловіка разом зі старшим сином Імре. От лише тепер це була не їхня сімейна перукарня, а націоналізоване державне майно. Працювати на себе вони, звісно, теж не могли, тож мусили стати працівниками комунального підприємства побутового обслуговування.

Імре-молодший теж не уник "маленьких робіт". Щойно йому виповнилося 18 років, його примусово відправили на Донбас, де він працював на шахті Горлівки теслярем. Погане харчування призвело до виразки шлунку, Імре важко хворів і дуже схуд. Це видно, зокрема, і на весільних світлинах молодого перукаря. Одружився він після повернення додому, у 1952 році, на Марії Оренчай, котра працювала швачкою на ужгородській фабриці ім. Жданова.

Сам же Імре після повернення додому знову став до роботи перукарем. Він, до слова, успадкував від батька не лише хист до перукарської справи, а і любов до порядку. Нині старші люди розповідають, що дуже любили приходити голитися і стригтися до чоловічого майстра Керестурі, бо в його кріслі можна було навіть задрімати – так м'яко він працював. Колеги Емеріха, як його називали у радянські часи, пригадують також, що він ще довго користувався старими добротними батьковими інструментами, які зберігав у спеціальній шкіряній валізці. За старанність 35-річного Емеріха у 1965-му підвищили до завідувача перукарнею. Тепер, окрім прийому відвідувачів, Емеріх ще займався постачанням зі складу на вулиці Підградській запасів рушників, запашних одеколонів, мила та інших перукарських засобів, до збереження яких відносився дуже принципово, а також керував фінансовими справами. Дівчата-перукарки з нього часто сміялися, мовляв, Імре-бачі, та нащо носите кожен день виручку здавати? А він відповідав, що так має бути, і у всьому повинен бути порядок. Навіть якщо рахунки не сходилися на 2 копійки, сидів і перераховував півночі, шукав, куди ті 2 копійки поділися.

Тоді ж, у 60-х, Емеріха Керестурі обрали у наглядову батьківську раду при ЗОШ № 10, де навчалися його доньки Марта і Єва. Часи були  складні, у школу ходили чимало дітей з бідних родин, тому Емеріх започаткував благодійні збори для підтримання таких сімей та закупки дітям одягу і взуття. Крім того, він був членом самодіяльного колективу, який діяв при школі, і їздив з ним по селах Ужгородського району, виступаючи в якості фокусника, причому робив це доволі майстерно.

Що ж до роботи, то з роками авторитет Керестурі в Ужгороді ставав все більшим. У 80-х він, до прикладу, був особистим перукарем 1-го секретаря Закарпатського обласного комітету КПУ Генріха Бандровського, до якого його регулярно викликали. Роботу свою він взагалі обожнював, добросовісно працював аж до 78 літ. Власне, він ходив би на роботу і далі, якби діти не просили зайнятися своїм здоров'ям. Розрадою Емеріха було те, що хоча б одна з його дочок, Єва, теж вивчилася на перукаря і стала хорошим майстром. Помер Емеріх Емеріхович не так давно, у 2015-му, маючи 85 років. Він до кінця життя шкодував про те, що не зміг викупити або приватизувати батькову перукарню, аби зберегти її у сім'ї. Нині у колишньому готелі "Карпатія", який дуже потребує ремонту, знаходяться квартири ужгородців. А у приміщенні колишньої перукарні на першому поверсі продають вироби з каменю.

Нагадаємо, контрабанда на Закарпатті була вже в часи Середньовіччя, - історик.