Журналістка Юлія Мостова: "Чому я хочу поїхати з цієї країни, втекти. Але залишуся"

"Найтемніше перед світанком. А я знаю, що він почнеться ще в цьому десятиріччі", — пише у своїй колонці головний редактор тижневика Дзеркало тижня Юлія Мостова.

Я хочу поїхати. Кудись туди, на Захід, услід за мільйонами беручких, працьовитих, підприємливих, розумних. За мільйонами тих, хто сподівався й навіть боровся, але втомився. Хто віддав перевагу своєму вітрячку перед донкіхотством. Хто слав гроші сюди, а тепер забрав дітей і відчалив, кинувши стареньких та фразу на прощання: "Життя одне, і йде воно в один бік".

Я хочу поїхати від нереалізованої Незалежності. Бо, озираючись назад, не можу позбутися думки, що політичний клас використовував незалежну Українську державу тільки з однієї метою — розкрасти. Ми втратили території, всохли в демографії, майже добили медицину, освіту і промисловість, убили науку. Зате ми були на передових позиціях у рейтингах "Форбса". Але навіть цей час минув, бо ми втратили території, всохли в демографії, майже добили медицину, освіту і промисловість, вбили науку (…). 

Я хочу поїхати від президента, народженого під знаком "Жадібні Терези". Від президента, що не задає трендів розвитку і не приймає стратегічних рішень. Не приймає, бо зважує копійки від зупинки на тому чи іншому варіанті. 

Хочу поїхати від олігархів, які ллють крокодилячі сльози з приводу низької капіталізації їхнього бізнесу в нецивілізованій країні і незмінно під час виборів фінансують переможців кастингу негідників. Я просто хочу поїхати від дурості. 

Я хочу втекти. Але! Так, ви маєте рацію, — я залишуся

Я боюся виборців, які крадуть у мене п'ятирічки нормального життя і розмінюють своє на 200 гривень. Я хочу втекти від жителів міст, готових "довірити ключ від своєї квартири" закоренілому аферистові з десятком років відсидки і незмінним трауром під нігтями. І від сільських виборців, готових віддати голоси за людину, котра на початку дев'яностих рекетирувала не вилами, а журналістським посвідченням аптекарів, що приторговували наркотою (…). 

Я втомилася клянчити гроші на газету. Перетягавши в редакційну бухгалтерію з дому все, що могла, ще в 2000-х, я втомилася жебрати, лавіруючи й не бажаючи потрапляти в полон вітчизняного бізнесу. Я втомилася не писати, бо мушу шукати гроші для виплати злиденних зарплат і гонорарів, для підтримки невідомо кому потрібного майданчика, на якому думаючі люди публікують розумні, системні, суспільно важливі й державно-прикладні тексти. 

Я хочу втекти. Але! Так, ви маєте рацію, — я залишуся.

Тому що найтемніше перед світанком. А я знаю, що він почнеться ще в цьому десятилітті. Не запитуйте, звідки. Просто знаю, і все. 

Не поїду, тому що мої батьки мусять зсутулившись сидіти на могилах своїх матерів і батьків, коли захочуть із ними поговорити.

Тому що моїм дітям потрібна Батьківщина, а вони мають бути потрібні їй. Навіть якщо вони не будівельники й продавці, а нікому не потрібні сьогодні біохіміки, що вивчають мозок людський. Той самий орган, який не встигає не те що за інформпотоком і функціоналом гаджетів, а навіть за нумерацією айфонів.

Тому що, забувши про нахаб-перекупниць, я не поїду від ненавмисної радості сумних зморщених бабусь. Хто ж тоді купить у них непотрібний кілограм сиру, м'яту малину, немиту картоплю? (…)

Я не поїду від Любомира Гузара, який приїхав із благополучного світу, щоб зробити нашу країну кращою; який повернувся, щоб залишитися. Від Лесі Литвинової: я їй не потрібна, але вона потрібна мені. Від Віталія Шабуніна: у нього такий гарний хук! Від дідусів-конструкторів, які пам'ятають, що ОПК — це не тільки відкіт. Від дивом уцілілих убогих шкільних учителів, чиї учні привозять медалі зі світових олімпіад. Від кількох тисяч розумних студентських очей, хай у країні й залишиться тільки половина їх (…).

Я знаю, що всі чудово впораються без мене. Але я не поїду. Мені нікого там любити. Ні в кого вірити. Ні за кого рвати серце. Хай воно порветься тут.

Повну версію колонки Юлії Мостової читайте на  сайті Дзеркала тижня.

Нагадаємо, раніше письменник Андрій Любка заявив, що "на Закарпатті вакансій безліч, але мало хто хоче працювати".