Щойно відбувся блискавичний VIII (позачерговий) з’їзд Національної спілки письменників України.
Делеговано на нього 130 чоловік, це понад 60 членів Ради спілки та приблизно стільки рядових авторів, які обиралися за квотою один чоловік від тридцяти спілчан. З’явилося 92, проігнорували захід деякі члени керівництва.
Під час кількох годин його роботи постійно згадувався вже класичний анекдот. Сидять на околиці села двоє дядьків, випивають. Раптом з неба падає кукурузник, врізається у дерев’яний туалет, нечистоти звідти розлітаються на сотні метрів.
“Що то було?” – питає перемазаний дядько. “Яка країна – такий і теракт!” – відповідає другий.
Кожний з нас, письменників, геній, найчастіше – невизнаний. Тому усіх інших колег ми, м’яко кажучи, недолюблюємо. На з’їзд ідемо, аби перемити одне одному кісточки. Власне, десь заради цього Спілка і створювалася понад вісімдесят літ тому. Хоча те, що у помиях опиняться геть усі без винятку, не передбачав ніхто.
Головних питань на з’їзді було два: що чинити з будинком творчості в Ірпені і прийняття нової редакції Статуту НСПУ. А найперше з’їзд погодився із виведенням зі складу керівних органів Спілки ряду нещодавніх опозиціонерів та кооптації туди лояльніших до спілчанського голови М.Сидоржевського фігур.
Перед з’їздом делегатам провели екскурсію по Ірпеню, де відбувався з’їзд. Цей курортний супутник Києва відділяє від столиці невеликий сосновий ліс. Саме містечко має 4 соснові дендропарки і 9 скверів. Перед Пасхою усе буквально вилизано, приставлені до письменників екскурсоводи розхвалюють мера. Потім за контрастом завозять на письменницьку базу. Враження сильні, бо бомжатник там конкретний:
“Повсихали сади зелені, погнили біленькі хати, повалялись, стави бур’яном поросли…”
Шевченко, звісно, наше все, але ж навіщо його відтворювати аж так буквально?! Розумієш, що тобою маніпулюють, але крити справді нічим. Ужгородські смітники виглядають більш фешенебельно. Вже на з’їзді (у міському готелі з конференц-залом) мер запропонував: можна на 2,8 га письменницької бази (з понад десяти) створити загально доступну зону відпочинку з готельчиком або басейном (відкритим перш за все для тих таки письменників), решта лишається за Спілкою, також нам максимально знизять земельний податок. Усі почувалися Буратінами, але більшість проголосували за.
Що ж до Статуту, то нову редакцію слід було терміново прийняти, аби офіційно закріпити за Спілкою статус неприбуткової організації, це принципово мінімізує податки і платежі, зокрема той самий земельний, та претендувати на державні дотації, які письменники отримують у сусідніх з нашою державах. Менш помітною виявилася зміна, за якою перевибори письменницького керівництва тепер відбуватимуться через чотири роки (досі було через три). М.Сидоржевський кілька разів наголосив, що звітно-виборчий з’їзд відбудеться не пізніше 29 листопада 2018 р., тобто через чотири роки після попереднього такого. Хоча закон (статут) зворотної сили не має. Ми тоді обирали собі керівника на три роки, то ж міняти правила не годиться. Але це усі проковтнули, і зрозуміло чому. Адже колись У.Черчілль заявив, що не бажає головувати при розпаді Британської імперії. От такі саме настрої зараз і практично в усіх письменників. Ніхто особливо на електричний стілець у головному письменницькому кабінеті не прагне. Хоче хтось там вовтузитися ще півтора року – прапор йому в руки.
То ж обговорення статуту перетворили просто на колективний сеанс психотерапії. Авторів змін порівнювали з усіма тоталітарними лідерами ХХ ст., а потім дружно проголосували за усе гамузом.
Для заспокоєння незадоволених було ще “Різне”, де кожний міг озвучити власний “Плач Ярославни”. Оцим вже займалися з найбільшим натхненням, але через завершення оренди готелю мусили врешті-решт перерватися буквально на півслові. Повертаєшся зі з’їзду у стані когнітивного дисонансу: керівництво нікуди не годиться, міняти його ні на кого. Щось подібне було і під час Революції Гідності, тільки тоді то було трагедією, а тепер це – просто фарсом. Чим воно все закінчиться – покаже тільки час.
Сергій Федака.