В гірському селі на Міжгірщині досі носять гуні

У гардеробах жителів підполонинського села Річка ще й досі гуні.

Як у будень, так і святкові дні горяни витягають з роздягалень домоткану верхню одіж, що всюди в пригоді – за порання на ґаздівстві чи в поході до крамнички, відвідуванні храму… А як файно-весело, іскрометно танцюється коломийка у волохатому кептарі на весіллі! Не списали селяни з вжитку старомодне вбрання, бо передусім легке і тепле. А ще - екологічно чисте, не кажучи, що екзотичне. Стрій з сивої минувшини у шані як серед дорослих, так і юні – аж біліє ним село. Попит на одіж стає модним навіть в далеко інших краях, бо часто-густо у гірський осідок заскакують приїжджі, в тому числі із-за кордону, аби й собі придбати привабливий старожитній наряд.

З покоління в покоління тут передається спосіб виготовлення товару з місцевою маркою праці. З-поміж його досвідчених продуцентів -- Ганна Михайлівна Гичка. Незважаючи на поважний вік, як-не-як, а вже на підході 80-річчя, бабуся дотепер активно займається рукоділлям. Доброзичливого характеру народна майстриня під час бесіди у її оселі, що стріха в стріху з будинком сина Михайла, сповіщає, що з ранньої молодості взялася за справу, яку на зубок завчила у мами Марії та бабки Гафії. Як і її дві сестри – всього у Далідів (дівоче прізвище) налічувалося восьмеро дітей. Спонукав звичайний мотив – грошей на фабричне вбрання у родини не вистачало. До всього цей тип вважався етнічним одягом верховинців споконвіків, засвідчуючи їх своєрідну народну побутову культуру. Процес виробництва гунь розпочинається з настриженої овечої вовни – головної сировини, яку необхідно ретельно попарити, помити, вручну наскубти і чухрати на щіті. Відтак доводиться сідати за торохкотючу куделю. Найскладніше – махати. Це, коли на спеціальній палиці накручувати тонкі нитки. Ази даної процедури, як стверджує річанка, не кожній жінці підвладні – надто копітка і тонка робота. Як впоратися з цим послідовним ходом, то настає ще одна зміна – доводиться осідати кросна, які в давнину зробив для неї вуйко Михайло Попович, і ніжно-легко ткати полотно. Утворені дві поли-основи зшивають нитками з льону: пухнастий припіл – зовнішнім боком, а гладкий – внутрішньою стороною. Ощінки (застібки), як правило, робляться на свій смак різними кольорами – кожна господиня сама собі дизайнер.

Співрозмовниця каже, що для однієї гуні треба мінімум два кілограми вовни, а щоб вона була готова, то вистачає і всього місяць, якщо жона трімна. Процес виготовлення ретро-продукції завершується ще одним старовинним методом. Аби гуня стала пишно ворсистою, її закидають у валило. Це така собі прадідівська пральна машина у вигляді великої дерев’яної діжки, змайстрованої безпосередньо на потічку. За круговерті у воді, яке триває півдня або й цілу добу, вовняна мантія стає напрочуд білосніжною і дивовижно чистою. Колись на Міжгірщині було повно валил, й по кілька лиш в одному селі, а зараз вони збереглися у робочому стані в одиничних екземплярах хіба що в Річці та сусідніх населених пунктах – Буковці та Потоці.

Ганна Гичка рада за своє захоплення, бо забуте старе набуло популярності. В химерного виду річанських гунях хочуть себе бачити і великі люди. Їх купують або дарують артистам, які знімаються у відеокліпах, політиканам… Особливу душевну втіху має бабця, коли її запрошують до школи, щоб показатися серед учнівської молоді у старожитньому рукомеслі. Значить – справа житиме у наступних поколіннях. До речі, діло вміло успадкувала невістка Оля, яка працює у селі в ткацькій студії, заснованій Міжгірським профліцеєм. Не так давно Ганна Михайлівна демонструвала і майстер-клас на всеукраїнському семінарі бібліотекарів, що проходив у районі. Хвалиться не лише одними гунями, але й саморобними вовняними покрівцями, домотканими доріжками, ліжниками. Ще й як майстерно вишиває, причому без окулярів. Стіни хати аж рясніють яскраво-узористими рушниками.

Не тільки вона добра порадниця рукодільницям молодших поколінь. 83-річний чоловік Іван Дмитрович, який все трудове життя віддав ветмедицині у місцевому колгоспі, і тепер, хоч вже сили не ті, у пригоді односельчанам, безвідмовно надаючи кваліфіковані настанови за звертанні, коли до маржина раптово чіпляються якісь напасті. “Добрі люди старожили Гички, завжди у корисній нагоді”, – кажуть земляки.

На знімку: подружжя Гичків.

Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ.

Фото автора.