Втрачений Ужгород: історія вілли прем’єр-міністра Підкарпатської Русі Андрія Броді / ФОТО.

На невеличкій вулиці Замковій, трохи нижче будівлі нинішнього юридичного факультету УжНУ між деревами заховалася красива білосніжна вілла.

Нині у ній працює Центр гунгарології УжНУ, а колись то був особняк відомого політика, прем'єр-міністра першого автономного уряду Підкарпатської Русі, а згодом депутата угорського парламенту Андрія Броді, повідомив ПроЗахід.

Про Андрія Броді в Інтернеті написано чимало. Свого часу він був справді помітною фігурою місцевого політикуму: У 1920 році виступив співорганізатором партії Підкарпатський землеробський союз (пізніше Автономно-землеробський союз), у 1933-му очолив партію, кілька років представляючи її в чехословацькому парламенті. У 1938-му став прем'єр-міністром Підкарпатської Русі, однак не пропрацював і місяця, бо був заарештований за звинуваченням у співпраці з Угорщиною і державній зраді. Наступного року його звільнили, а після зустрічі з президентом Чехословаччини відправили лікуватися у Татри.

Коли Закарпаття відійшло до Угорщини, Андрій Броді повернувся додому і став представником краю в угорському парламенті. У 1945-му був заарештований органами НКВС, згодом засуджений і розстріляний за співпрацю з ворогом. Реабілітували Андрія Броді за відсутністю складу злочину лише у 1991-му році.

Живучи нині у геть інших реаліях, нам складно судити про політичну діяльність Андрія Броді, плюси чи мінуси його вчинків . Із цим мають розбираються історики. Нас же зацікавила історія будинку, яка належала родині прем'єр-міністра Підкарпатської Русі.

Для того, аби дізнатися, коли він був зведений і як у ньому жилося родині політика, ми знайшли у Будапешті його сина – теж Андрія (Ондраша) Броді. Він розповів нам багато цікавого про єдину в місті довоєнну віллу з власним басейном.

Політик Андрій Броді

"Багато того, що написано в Інтернеті про мого батька, не є правдою, – почав розповідь Андрій Андрійович. – В радянські часи говорили, що віллу він збудував за гроші, здобуті нечесним шляхом, але то теж неправда. Дідусь і бабуся, тобто батьки мого тата, дуже багато років пропрацювали в Америці – звідти і гроші. Дід працював там 36 років, і лише помирати приїхав додому (він, до речі, був похований на кладовищі, на місця якого нині знаходиться Музей народної архітектури та побуту), а бабуся працювала в Америці 16 років. Старша сестра мого батька – Катерина – теж поїхала до США. У Каліфорнії вони з чоловіком мали прибутковий бізнес – кілька невеликих готелів. Саме сестра і надсилала батькові кошти на будівництво цього будинку, а ще морем прислала йому у подарунок шикарний автомобіль – чорний лімузин "Бьюїк", подібного до якого не було не те, що в Ужгороді, а й в усьому краї. Забігаючи наперед, скажу, що потім той "Бьюїк" я бачив іноді на дорогах до 90-х років. Розповідали, що на ньому їздить голова колгоспу якогось із сіл Ужгородського району.

Словом, зводити власну віллу батько почав з фінансовою допомогою батьків і сестри. На той час йому було вже 39 років і він якраз одружився на моїй мамі, котрій було всього 19 років. Не так давно я отримав копію документу, що для зведення будинку батько купив у міської управи земельну ділянку на схилі гори. На цій ділянці вже стояв невеличкий будиночок. Зводити новий будинок там почали у 1934-му. Знаю, що поки велося будівництво, батьки жили в орендованому помешканні на тій же вулиці.

Родина Андрія Броді

Через те, що ділянка знаходилася на схилі, планування будинку було досить цікавим. Якщо поглянути з вулиці Ольбрахта, то знаходиться він на трьох терасах: найнижча, укріплена підпірною стіною, була нашим садом з басейном, далі ще одна підпірна стіна і нижній, напівпідвальний поверх, а далі верхній поверх, який і має центральний вихід на вулицю Замкову. Знаю, що будинок цей не є завершеним, бо батьки планували згодом звести ще один, фактично третій, поверх, де були би кімнати для дітей.

Переїхали туди тато з мамою у 1935 році, а у 1936-му там вже народилася моя старша сестра. Я народився у 1941-му році, тому будинку і батька майже не пам'ятаю. Один із таких дитячих спогадів – кахлі на кухні, які я розбиваю якимось молоточком. Батько підбіг до мене, почав сварити, а мама захищала. Ще пам'ятаю запах татового капелюха. Це єдине, що у нас від нього збереглося. Той запах був міцний, такий гіркуватий від одеколону.

Щодо будинку, то в ньому було 6 кімнат. На нижньому поверсі були кімнати для гостей (до нас часто приїздила бабуся), господарське приміщення, туалет. На верхньому був хол, кухня, ванна кімната, два туалети, робочий кабінет батька з різьбленим письмовим столом і меблями, а також великою бібліотекою з безліччю книг, спальня батьків, яка відділялася від столової скляними розсувними дверима, і кімната дітей.

От ви згадали про басейн, який в ті часи був для приватних вілл рідкістю. То я вам скажу, що жодного разу в тому басейні ніхто не купався. Коли робітники завершили його будівництво, надворі вже була осінь, а потім нас із дому вигнали, тож ми навіть не встигли його випробувати.

Коли восени 1944-го батько дізнався про наближення радянських військ, він про всяк випадок (щоб не потрапили, наприклад, під бомбардування) вивіз на машині родину у маленьке словацьке село неподалік нинішнього кордону, де у нього жили друзі. А сам повернувся назад до Ужгорода. Йому багато разів казали, аби тікав геть, бо буде мати проблеми з радянською владою. Нас до останнього чекав літак на Швейцарію, в якому тікали угорські чиновники. Але батько вірив, що коли його з чехословацької тюрми випустили, то цього разу він теж зможе довести, що нічого поганого не робив. Казав: "Я своїх людей не кину, я зла не робив, лише боровся за автономію краю. Може, зможу її добитися зараз".

Вже потім ми дізналися, що коли він лише під'їжджав до Ужгорода, по ньому відкрили вогонь, поранили у стегно. Автомобіль солдати одразу забрали, батька повезли спочатку у лікарню, а потім одразу до в'язниці.

Мама з малими дітьми чекала батька 2 дні, а потім взяла нас за ручки і пішки повела до Ужгорода. Потім розповідала, що підійшла до нашого будинку і побачила жахливу картину: у домі повно п'яних партизанів, все розбите і брудне. Звісно, в дім її ніхто не пустив, керівник партизан Тканко навіть дитячі речі не хотів віддати. Мама ледве випросила одну дитячу подушку. Не знаючи куди йти, попросилася жити до господарів того будинку, де вони з батьком винаймали квартиру. Подружжя Колмарів було дуже добрим, вони прихистили нас на певний час. Лише через 2 роки нашій родині виділили одну кімнатку у будинку по вулиці Підвальній (нинішній Ольбрахта) – зовсім близько від нашої вілли. Тож ми бачили, як змінювалися господарі нашого колишнього будинку, знали, що він був службовим житлом для високих чинів військових, що там жили якісь генерали. Потім там ненадовго облаштували дитячий садок, куди певний час ходила навіть моя донька.

Що сталося з нашими меблями і речами – загадка. Мамі казали, що будинок розграбували ще партизани, котрі першими його зайняли. Вже потім, коли батька було реабілітовано і членам родин реабілітованих держава пропонувала виплатити компенсацію за втрачене майно, мені показали документ з описом того, що було конфісковане в домі батька рішенням суду. У ньому йшлося про те, що в будинку по вулиці Учительській, 12 конфіскували: піаніно чорного кольору, комод, стільці, трюмо, диван, жіноче пальто, халати кольорові, жіночі блузки все у такій-то кількості, ще повно всяких речей, а в кінці (і це мене просто морально вбило!) дитячі туфлі – 5 шт. Це ж не люди були, а мародери справжні!

Я тоді попросив, аби держава повернула нашій родині будинок. Але мені відповіли, що в будівлі працює Центр гунгарології університету, який вони не можуть виселити. Замість будинку виплатили мені суму, на яку в той час (я вже тоді проживав в Угорщині) я міг придбати у Будапешті хіба що хороший холодильник. От і все.

Ще скажу кілька слів про батька. Його судив у 1946-му молодий 27-річний партизан Василь Русин, який навіть не мав відповідної освіти. Він потім зробив кар'єру в міністерстві в Києві, а коли через багато-багато років журналісти спитали його, чи гризе його совість за вироки, які він виносив після війни, той відповів, що все зробив правильно.

А розстрілювала батька в ужгородській тюрмі (нині це приміщення СІЗО в центрі міста) така собі Маруся. Про неї багато шепотіли в ті часи, бо була вона зовні, як мужчина: носила дуже коротку стрижку, завжди вдягала чоловічі костюми і була дуже жорстокою.

Мені потім розповідали, що на початку 90-х потрапила вже старою Маруся до лікарні з онкологією. І там стала дуже набожною, постійно замолювала свої гріхи.

Коли батька розстріляли – досі до кінця неясно. Мені видавали три документи, в кожному з яких стояли різні дати смерті. В останньому, уточненому, значиться 7 листопада 1946 року. Тоді ж видали місце поховання на кладовищі по вулиці Капушанській. По тому місцю, звісно, неможливо було виявити могилу. Жодної позначки про батька чи інших розстріляних там немає. Можливо, їх просто закопали у чужі свіжі могили, аби й сліду не було. У кінці 90-х наша родина провела символічний обряд перепоховання. На тому ж кладовищі ми встановили хрест із іменем батька і надписом про інших репресованих, але хрест скоро зник".

Аби побачити, як же тепер виглядає будинок політика, чиє життя закінчилося так трагічно, "Про Захід" прийшов до Центру гунгарології. Директор Центру, професор Петро Лизанець досить багато знає про історію будівлі, яку колись буквально відродив. Показуючи просторі кімнати колишнього маєтку, він розповів, що коли у кінці 80-х років шукав для розширення Центру гунгарології нове приміщення, прийшов сюди і побачив картину неймовірного руйнування.

"Цю будівлю обдерли до цегли. Тут не було ані дверей, ані вікон, ані паркету – нічого. Голі стіни з купою сміття, посеред якого місцева дітвора гралася у хованки. Хто зробив таке з будівлею – незрозуміло. Знаю, що колись тут був дитсадок, але його швидко закрили, бо діти, спускаючись на нижній поверх крутими східцями без перил, постійно падали і травмувалися. Тоді, видно, чиновники вирішили, що приміщення для дитсадка не підходить і на певний час його покинули.

Я розумів, що привести до ладу таке приміщення буде коштувати дуже дорого. Тоді всі витрати взяв на себе уряд Угорщини. Нам не лише повністю відремонтували будинок, а ще й добудували напівкруглі балкони, яких до того не було. У ті роки також провели озеленення, тому у нас така гарна зелена територія зараз.

Я чув, що колись родина Андрія Броді намагалася повернути цю будівлю. І ще тоді казав, що не матиму нічого проти того, аби вілла повернулася її першим власникам. Але в родини нічого не вийшло. Ми зберігаємо цю красиву будівлю, наскільки можемо.

Незабаром хочемо зробити тут ремонт, який не робився вже багато років. Басейном не користуємося, він так і пустує. Ми ж не плавати сюди прийшли, а наукою займатися, тому відновити його не мали ні часу, ні коштів", – зізнався Петро Миколайович.