Керівник ГО «Крайовоє общество підкарпатських русинів»: "Закарпаття – це невід’ємна частина незалежної України"

На виконання доручення Президента Національний інститут стратегічних досліджень 23 червня 2016 року організовував «круглий стіл» на тему "Русинство в сучасній Україні: історія, реалії та виклики".

В роботі «круглого столу» прийняли участь представники органів державної влади та місцевого самоврядування, недержавних аналітичних центрів, експерти, представники наукових установ, аспіранти, журналісти. Відбулося обговорення русинського питання в Україні та в європейському контексті, повідомило видання "Фенікс-слово".

В роботі «круглого столу» прийняв і Микола Бобинець – керівник громадських організацій «Крайовоє общество підкарпатських русинів» та «Русинський Край». Подаємо виступ Миколи Миколайовича: 

Накінець то держава звернула увагу на проблему русинства в Україні, а точніше в Закарпатті, в якому проживає майже півтора мільйони громадян різних національностей: русинів, українців, росіян, угорців, словаків, чехів тощо. Живуть в мирі і злагоді вже багато сотень років і, надіюсь, і далі будуть жити і розвивати та розбудовувати наш благодатний край.

Закарпаття – це невід’ємна частина незалежної України. Цієї аксіоми притримуються майже всі русинські  громадські організації  краю, який в області зареєстровано більше 20. Не дивлячись на різні підходи в питанні розвитку русинства, русинської культури, русинської нації, в кінці кінців, всі русинські організації є противниками сепаратизму в будь якому прояві. Сепаратизмом  «страждають»  тільки частина закордонних русинів, які з тих чи інших  причин опинилися на теренах Чехії та Росії. В діях активістів «закордонного русинства» яскраво прослідковується «російський слід». Вони активно пропагують сепаратизм і створення окремої незалежної держави «Підкарпатська Русь».

Шановне товариство, я міг би назвати конкретні прізвища, але ці люди не мають ніякого впливу на русинський рух в Закарпатті і представляють самі себе і декількох маргіналів від русинства. Не варто їм робити рекламу. Шкода тільки, що держава і переважна більшість ЗМІ України судить русинських рух якраз по висловлювання і виступах оцих «русских русинов», що є великою помилкою.

Держава вже давно могла б вирішити русинське питання: визнати русинів окремим народом, нацією. Це б зняло багато проблем і навряд чи потрібно б було організовувати подібні «круглі столи».

Зупинюсь тезисно на деких питаннях русинства:

1.  В грудні 1991 року в Україні проходив референдум про визнання незалежності України. Одночасно, з ініціативи тодішнього голови Закарпатської обласної ради Михайла Волощука,  в області проходив референдум про надання автономії Закарпатській області (про створення самоврядної території «Закарпаття»). За дане питання проголосувало переважна частина закарпатців (78 відсотків): українців, русинів, росіян, угорців, румунів, словаків, чехів тощо. На жаль, бажання закарпатців так і залишилась тільки бажанням. Це дозволило «русским русинам» провокувати різні сепаратистські настрої.  «Русскими русинами» референдум про автономію почав подаватися, як референдум про створення русинської автономії «Підкарпатська Русь» і, навіть, як створення незалежної русинської держави. Під пильним оком російських спецслужб почали створюватися різні Уряди Підкарпатської Русі та плодитись різні русинські «президенти» і «прем’єри».

Тільки зараз, через 25 років, держава починає розуміти, що надання регіонам більшої самостійності, чіткий поділ повноважень між органами місцевого самоврядування та центральною владою дозволить успішно розвиватись регіонам. На жаль, в нашій країні ще поки що діє система радянського управління: бутафорні органи місцевого самоврядування та повна централізація влади, яка на місцях зосереджена в руках голів державних адміністрацій. Показовим є те, що Закарпатська обласна рада та ще декілька обласних рад звернулись з відповідними листами до Президента та до Верховної Ради з проханням надати обласним радам більше повноважень. Це сепаратизм? Звичайно, що ні. Чи підтримують русини нашого краю таку позицію Закарпатської обласної ради? Так.

2. Чи можливе вирішення русинської проблеми на Закарпатті? Можна ствердно сказати – так. Тим більше, що маємо позитивні рішення русинського питання в тих країнах Європи, в яких компактно проживають русини. Це, в основному, в слов’янських країнах: Словаччині, Сербії, Словенії, Польщі, Хорватії та Угорщині і Румунії. В цих країнах русини визнані, як національними меншинами з усіми витікаючими наслідками. В Словаччині, наприклад,  відкритті русинські школи, в Пряшівському університеті працює, як окрема структурна одиниця – інститут «Русинського языка і культури», в якому отримують вищу освіту і діти русинів з Закарпаття.

Закарпатська обласна рада вже зробила перший крок в напрямку визнання національності русин. За рішенням обласної ради 1992 року, кожен житель Закарпатської області має право вільно визначатися, українець він чи русин. 7 березня 2007  Закарпатська обласна рада визнала русинів національною меншиною, а саме прийняла рішення про внесення в перелік національностей області національності «русини» та вирішила звернутися до Верховної Ради України з проханням визнати національність русинів на загальноукраїнському рівні. Цікава статистика голосування: за дане рішення проголосувало 71 депутат з 79 присутніх на сесії ( 90 відсотків).

Хотів би звернути увагу ще на деякі законодавчі акти, які регулюють національні питання в країні. Відповідно до Закону України «Про національні меншини в Україні», громадяни України мають право вільно обирати та відновлювати національність; примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності не допускається (ст.11) Тобто, чинне законодавство України дає усім громадянам право ідентифікувати себе з будь-якою національністю без жодного документального підтвердження. Тим більше, що в Україні відсутні будь-які документи, якими можна було б підтвердити національну належність громадянина. Таким чином, питання щодо визначення національності до компетенції держави не належить, а є справою кожної конкретної особи. Право на вільний вибір та відновлення національності повною мірою поширюються і на русинів.

Здається проблеми з русинським питанням в Україні немає. Але давайте розглянемо ще деякі факти, які підтверджують, що не дивлячись на те, що на законодавчому рівні питання нацменшин вирішене, держава вперто не хоче бачити, що в Україні,  поряд з іншими національними спільнотами, існують і русини.

Після отримання незалежності в Закарпатті активізувався русинський рух, почали створюватись русинські громадські організації, їх було створено більше двадцяти з кількістю членів не менше 40. Але… На початку 90-х років київські науковці за дорученням уряду проводили соціологічне опитування у Закарпатті та зафіксували...40 русинів. У 1993 році русинів було вже… 55, а в 1994-му аж - 96. Чудеса на цьому не закінчуються. Не  дивлячись на те, що напередодні проведення Всеукраїнського перепису населення 2001 року Державний комітет статистики України не вніс до переліку національностей України національність «русини», 10,2 тисяч громадян під час його проведення офіційно назвали себе «русинами».
А якою б була цифра, як би якби серед переліку була національність «русин»? Важко сказати. Але те що не один відсоток, то це точно. Тим більше, що не дивлячись на обмежений фінансовий ресурс,  громадські русинські організації, паралельно з державним переписом, організували свій перепис населення Закарпаття. Активісти русинського руху отримали число – 156 тисяч громадян, які визнали себе «русинами»,  що становить 10 відсотків від загальної кількості населення.

Фантастичне жонглювання кількістю русинського населення  в Закарпатті вражає своїм «совком». 

Тим не менше офіційна цифра перепису (10,2 тисяч) дає підстави Постановою Кабінету Міністрів України внести зміни у додатках в яких визначається перелік національностей про проведені наступного Всеукраїнського перепису населення. Для цього потрібно не багато – тільки політична воля керівництва держави.

Отже, як бачимо, одним з можливих з варіантів визнання національності «русин» - це прийняття відповідної Постанови Кабміну України.
Але вже зараз можна стверджувати, що на державному рівні національність «русин» визнана, не дивлячись на те, сама держава «русинів» не помічає. Це результат все того ж перепису населення 2001 року, яка, повторюю, зафіксувала число 10,2 тисяч русинів. Русинів на офіційному рівні визнано національною меншиною України. На таку групу населення поширюються положення «Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин» від 1 лютого 1995 року (ратифіковано Законом України N 703/97-ВР від 09.12.97).
Зараз залишилось за малим. Необхідна тільки  політична воля керівництва держава.

3. Мова - душа і гордість нації, національності. Особливо важливим це є для малих народностей, націй або як зараз кажуть – національних меншин. Ми марно можемо кричати про визнання русинської нації, якщо така нація не має загально прийнятої літературної мови.  Цю проблему вже частково вирішили на Пряшівщині ( край, який находиться на сході Словаччини і межує з Закарпатською областю України), де компактно проживають русини. Русинські філологи і лінгвісти  на основі одного з місцевих діалектів створили і кодифікували  Пряшівський варіант літературного русинського языка (мови), який вже майже 20 років викладається в русинських школах і використовується русинськими поетами та письменниками.

Як стоїть  мовне питання національних меншин, в тому числі русинів, в Україні? Ніяк. Хоча певну надію давав Закон України «Про засади мовної політики», який неофіційно називають ще законом «Колесніченка – Ківалова або «мовним законом». Цей закон, з великим скандалом,  був прийнятий  Верховною Радою України 5 червня 2012 року. Закон встановлював, що державною мовою є українська мова, але істотно розширюється використання регіональних мов, якщо кількість носіїв цих мов не менше 10% від населення певного регіону, а в окремих випадках й менше 10%. Так, частина 7 статті 7 закону зобов'язує громадян, які проживають на території, де функціонує регіональна мова або мова меншин, розвивати та використовувати таку мову — «У межах території, на якій поширена регіональна мова або мова меншини, …, здійснення заходів щодо розвитку, використання і захисту регіональної мови або мови меншини, передбачених цим Законом, є обов'язковим для місцевих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, установ, організацій, підприємств, їх посадових і службових осіб, а також громадян — суб'єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб.»

Можна назвати ще деякі цікаві моменти цього закону:
- до регіональної мови прирівнювалась  російська мова, не дивлячись на те, що багато прибічників «руського мира» хотіли бачити російську мову другою державною мовою на Україні;
- дія закону розповсюджується на 18 мов: російську, білоруську, болгарську, вірменську, гагаузьку, ідиш, кримськотатарську, молдавську, німецьку,новогрецьку, польську, ромську(циганську), румунську, словацьку, угорську, русинську, караїмську і кримчацьку;
- узаконення русинської мови, як однієї з 18 регіональних мов є фактичним і юридичним визнання русинів, як національної меншини України тобто визнанням русинської національності.

Після прийняття Закон почав активно впроваджуватися сільськими радами Закарпаття. Наприклад, за два місяці 2013 року чотири сільські ради Мукачівського району, що на Закарпатті, своїми рішеннями визнали «русинський язык» регіональною мовою територіальної громади. Почався процес самоідентифікації закарпатців, як окремої русинської національності. Але, на жаль, даний процес зараз зупинився. І причиною цього стало скасування цього Закону ВРУ. Створилася, як кажуть шахісти, патова ситуація. Президент України рішення Верховної Ради України про скасування названого закону не підписав. Петро Порошенко визнав, що скасування мовного закону було помилкою.  3 листопада 2015 року він проголосив, зокрема, що «спільними зусиллями ми вдосконалимо мовну політику». Станом на сьогоднішній день, законопроект про скасування закону про мови не підписаний, але й не ветований президентом, його поточний статус - «готується на підпис», а питання конституційного статусу Конституційним Судом України не вирішується. І це при тому, що скасування Закону України «Про засади мовної політики» стало однією з причин виникнення воєнного конфлікту на Донбасі.

І знову ми зіткнулися з тим, що держава ніяк не вирішує мовне питання національних меншин, до яких ми можемо віднести і русинів.
На закінчення свого короткого виступу хочу сказати, що вирішення «русинської проблеми» державою припинить спекуляцію навколо цього питання російських спецслужбами та «руськими русинами». Як видно з виступу, для держави це є посильною задачею.»