Село Потік на Міжгірщині вважають верховинським “Ватиканом” / ФОТО

Крихітний осідок – всього-на-всього зараз налічується у ньому з два десятки дворогосподарств (колись було півсотні), зате за адміністративно-територіальним поділом має статус окремого села.

Підпорядковується Буковецькій сільраді, хоча ближчий до Річківського органу місцевого самоврядування. За ландшафтом розташування притулився аж до Боржавських полонин, точніше – гори Граб, пік якої над рівнем моря сягає за тисячу з гаком метрів. Високий бескид, наче його щит від шквалу крилатих вітрів та снігів, що раптово і регулярно наступають з піднебесся. Його жителі здебільшого самі собі дають раду за сучасного соціального становища виживання.

Село як село: плюси вперемішку з мінусами

Добиратися у сільце-глухомань, назва якого походить за прадідівськими переказами він сріблястого русла-водограю, теж легше через Річку, ніж з Буківця, бо дорога більш-менш доступна. До останньої поїхати через Павловець, не менш мініатюрне село, можна хіба що на кінському возі або автівці-всюдиході. У самому Потоці шлях з слідами прокладеного у радянські часи асфальту. Про цей добробут земляків колись потурбувався партфункціонер Юрій Воробець, який вже давно мешкає в Ужгороді. Як і його брат Дмитро – теперішній голова обласної організації Національної спілки журналістів, а у минулого – генеральний директор Закарпатської облдержтелерадіокомпанії. Родина Воробців мала сільську кличку “ступникові”.

Так їх прозивали, бо володіли старожитньою водяною ступою. Взагалі то це прізвище найбільш тут поширене. Свій свояків бачить здалека: теж уродженець Потока, однофамілець Володимир Воробець, коли перебував у Міжгір’ї на посаді головного інженера філії “Укртелеком”, у свою чергу на свій страх і риск -- без планових погоджень з вищестоящим начальством проклав у рідний закуток телефонний зв’язок, що виявився великою радістю для горян, бо з’єдналися з навколишнім світом, особливо за біди – хвороби, пожежі чи інакшої напасті, коли необхідно терміново викликати на поміч. Певні нюанси помітні у різниці часів. По-своєму, скажімо, складається доля найбільшої будівлі у центрі села, під однією стріхою якої знаходилися аж три заклади. Клуб зараз майже вщент розбитий, а початкова школа, що модернізувалася євровікнами, на замку. Стрічні казали, що не вистачило для комплекту кількох дітей, зараз учням молодшого віку доводиться чимчикувати у Річку, а це – 3 кілометри ходьби лиш в одну сторону.

Вцілілим, слава Богу, залишився хоча ФАП – люди занедужують, отож, медик-рятівник під боком. Місцевий дід-аксакал Юрій Легош то похвалить, то картає попередніх правителів-комуністів. За 88 років життя-буття на його судьбу випадало всяке: був у Донбасі, куди його запроторили на шахту замість строкової служби в армії, у поті сьомого чола за трудодні мотався у колгоспі… Лиш тут, на вітцизнині, каже, хоче померти. На зиму перебазовується до дочки, а влітку у своїй старенькій дерев’яній в зруб хижині на самоті. Хоча не така вже й одинокість на обійсті – син Іван, який живе у райцентрі, старшині подарував козу, котра йому на руку, бо має чим зайнятися, та й молоком з неабияким лікувальними якостями харчується. Гостинно запрошував теж пригощатися домашнім делікатесом. Наостанок пофіглював, що не завадило б мати, як в давнину, і вола у хліві для підвозу сіна та дров, та вже нема сил поратися з худобиною. А старійшиною Потока є Марія Фурдь, якій вже виповнилося нівроку 90 літ.

Та все-таки сільські мінуси тісно зіткані з плюсами. Тутешня місцина, обперезана мішаним лісом – справжній природний едем. Чого лиш варте чисте повітря або прозора вода, мов сльоза! Недарма на неї око кладуть багаті городяни здалека, закуповуючи полишені маєтки селян, щоб за відпусток душевно насолоджуватися красою і набиратися фізичних сил. Тільки б розвивалася туріндустрія біля Боржавського нагір’я – селяни матимуть з того зиск, реалізовуючи серед загожих ту чи іншу домашню чи природну продукцію.

Люди теж як люди – працьовиті, скромні…

Тут тобі ніякої транспортної чи людської метушні – лиш надвечір’ям почали поволі сходися корінні потічани з мотиками до обійсть з весняних нивок і одразу заглядати в хліви, де мукає, мекає, хрюкає і т. д. всіляка худобина. Робота на селі, як правило, від світання до смеркання. Особливо, стверджують, рільники врожайно родить у цих краях картопля, хоча вирощують всіляку рослинність. Зазнайомлюємося з 49-річним аборигеном села Василем Легошом. Колись з дружиною Анною, з якою виховують дочок Надію та Мар’яну, спільно трудилися у Міжгір’ї на заводі “Електрон”. Як зазнало економічного краху підприємство, помандрував по заробітках в Росії, та в один час зазнав на лісорозробках важкої травми. Вибравшись з халепи, не покладаючи рук, господарює тільки вдома. На хазяйстві корови, кінь, свині, кози, кури... А ще – ціла ферма вуликів, де мед приносять понад три десятки трудолюбивих бджолосімей. Розповідає, що одного разу послав товаришу солодкого гостинця в іншу область, який ним поділився з досвідченим пасічником.

Той не міг начудуватися запаху продукту і його цілющим якостям – довго випитував секрет. А він, за словами Василя Васильовича, криється хіба що в навколишньому буйному різнотрав’ї, настояному на смерековому ароматі. Неподалік має і валило – дідівську пральну машину у потічку, яка спроможна бездоганно виполоскати ворсисті ліжники, волохаті гуні, які тут ще в ужитку, домоткані доріжки... У дворі і трактор-“попукач”. Т-16, як на добавок два причепи, закупив лиш за заготовлені сушені гриби у комерсанта з Сколівщини. Заїжджий галичан пропонує ще один бартер – біляки виміняти на мікроавтобус. Лісових трофеїв газда носить мішками, бо вони рояться ледь не коло порога будинку. Чорних ягід у приполониській місцевості теж тьма-тьмуща. За цих дарів у певній мірі і виживають сім’ї горян.

Майже у сусідстві живе його брат Андрій – теж газда-трудяга з великої букви. За минувшини 16 років вівчарив як з колгоспною, так і громадською отарою. Має і свою кузню, яка підмога всьому селу, бо з півтора десятка коней нараховується у ньому. Буває, що підкувати тварин чи полагодити плуг до нього приходять аж з десятого села – що не кажи, а визнаний майстер справи. А хата коваля, як писанка чи пак лялька. Дизайнер оселі – син Іван, який здобув професійну освіту різьбяра з дерева у Міжгірському профліцею. “Обшив” приміщення вагонкою, власноруч зробленою, воднораз облаштував кімнати змайстрованими різними меблями і оздобив саморобними сувенірними предметами.

Мастак майструвати навіть скрипки, які охочі придбати віртуози-музиканти, діжки та інші речі, без котрих на селі ні сюди, ні туди. На подвір’ї з смаком виготовлена і бесідка для відпочинку, а біля неї ще й власний рибник. Два ставки, як і пасіку, має на окремому хазяйстві, що потопає у квітучому саду, і старший брат – 30-літній Віталій. Які батьки, такі і сини – працелюбні до безтями. Між іншим, спільними силами злагодили і на потічку каскад перепадів, запустили мальок, щоб ловилася мала і велика рибка всюди. Так і хочеться сказати, що саме на таких людях, де з роду в рід передається шана між всіма та завзятість у праці, і тримається Потік -- селі на відшибі, у котрому, як звикли казатьи у народі, козам роги правлять.

На знімках: путівець на Потік; валило Василя Легоша у пригоді, як сім’ї, так і селу; брат Андрій Легош на зубок знається у ковальському ремеслі; ставки-рибники у моді Потока; старожил Юрій Легош; Володимир Воробець біля покинутої домівки свого дитинства.

Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ. Фото автора.

P.S. Автор висловлює вдячність уродженцю Потока Володимиру Воробцю у сприянні автотранспортом за підготовки матеріалу.