1. Новини Закарпаття
  2. >
  3. Вся область
  4. >

Нариси історії Виноградівщини: Дротинці, Дюла, Затисівка / ФОТО

13.12.2015 0 Суспільство Автор: Голос Карпат

 

У черговій публікації про історію Виноградівщини подаємо нариси краєзнавця Івана Біланчука про села Дротинці, Дюла та Затисівка.

Нариси місять не лише історичні відомості, почерпнуті з різних джерел, але й описи сучасного стану населених пунктів.

ДРОТИНЦІ

Село розташоване на правому березі Тиси за 5 км від районного центру і в 3-х км від залізничної станції Фанчиково на лінії Ужгород-Солотвино. Перша згадка в 1251 році – одне з найдревніших сіл району. До 1946 року – Сірма. Указом Верховної Ради УРСР від 25 червня 1946 року село перейменовано в Дротинці. Пояснити назву села Сірма досить важко. В угорській мові його значення невідоме, в турецькій мові SYRMA ( сербській SRMA), болгарській (СЪРМА), албанській (SERME) - означає золоте або срібне прядиво. Якщо виходити з цієї версії, то можна порозуміти і українську назву Дротинці, бо золоте або срібне прядиво має форму струн , дротиків. Швидше за все, прізвище власників села походить від його назви, а не навпаки – Сірмої. Вони в 1399 році вели судові суперечки із Осодфолуївськими , а 1433 – з сім’ями Бекені, Чотовгазі, Четеварі за володіння Сірмою.

У 1717 році татари нанесли значної шкоди селу. Взяли в полон 30 немешів ( шляхтичів) та 51 кріпака. З них не повернулося додому 14 немешів та 13 кріпаків.

До спорудження теперішньої мурованої церкви в селі була мала стара церква з дерева. Церкву розібрали після спорудження мурованої. Земельну ділянку під нею викупив селянин, який ще довго зберігав престол старої церкви. Церкву Різдва Пр. Богородиці споруджено в 1910 році. Ікони початку ХХ століття належать пензлю Юрія Вірага.

З приходом радянської влади пароха села Василя Микуляка було ув’язнено в 1949 році на 25 років каторги. Повернувся 1956 року. Нині ця церква належить православним, які не погодилися на почергові богослужіння. Служить тут о. Юрій Сігеті.

У 1991 році була зареєстрована греко-католицька громада, яка взялася за будівництво власного храму неподалік від старого. 1 вересня 1996 року наріжний камінь освятив єпископ Іван Семедій. Будівництво велося з ініціативи о. Тараса Ловски та його брата богослова Йосипа. Архітектором храму став Ярослав Плескач, будівельні роботи очолив Михайло Химинець. Вірники села безплатно відпрацювали понад 6000 робочих днів. Значну допомогу надали громади сусідніх сіл, а також українці з Америки та Канади.

Основні роботи завершені в 1998 році. На двоярусній і мурованій дзвіниці розташували 5 дзвонів. За зразок іконостасу взяли іконостас української церкви св. Софії в Римі. Василь Рубіш вирізав його з дуба. Ікони в візантійському стилі намалював Юрій Фозекош.

19 вересня 1999 року на честь Різдва Пречистої Діви Марії освятив храм єпископ Іван Семедій. Як уже згадувалось, велику спонсорську допомогу в будівництві надали вірники української діаспори з Америки і Канади, тому на свято були запрошені представники всіх штатів, які брали участь у зборі коштів. З нагоди відкриття звідти приїхали 34 священики. Владика Іван Семедій рукоположив на парохію о. Йосипа Ловску – тоді молодого священика. Тепер громаду обслуговує о. Роман Лозак.

Є в селі і громада адвентистів Сьомого Дня, зареєстрована в 1994 році. Будинок молитви знаходиться по вул. Тисівській в колишньому приміщенні сільської ради. Житель села Бодов, згідно архівних документів, довів, що ця споруда належала його сім”ї. Сільрада віддала це приміщення йому, а він його продав сельчанину, який, в свою чергу, перепродав його громаді адвентистів Сьомого Дня. Обслуговує її пастор Іван Липей.

У березні-квітні 1919 року в селі існувала радянська влада. Згідно перепису населення 1921 року в Сірмі на 719 га в 116 будинках проживав 661 житель, в тому числі 318 чоловіків і 343 жінки. За національністю: 1 чех, 501 русин, 72 угорці, 80 євреїв. За віросповіданням: 29 римо-католиків, 516 греко-католиків, 36 протестантів, 86 іудеїв.

У роки окупації села гортіївською Угорщиною 15 місцевих жителів посадили в тюрму, де один із них помер від катувань. Значна частина військовозобов’язаних була мобілізована в угорську армію, яка вела бої з Радянським Союзом. 5 жителів села пропали безвісти або загинули: Габор Андрій Іванович 1921 р. н. – пропав безвісти в 1944 році, Гандера Юрій Юрійович 1918 р. н. – пропав безвісти в 1942 році, Орос Василь Васильович, 1905 р. н. загинув в 1942 році в Шепетівці, Ченгері Бейла Васильович, 1917 р. н. пропав безвісти у 1944 році, Шпиньович Василь Іванович, 1911 р. н. пропав безвісти в 1942 році.

Після визволення Сірми ( 24 жовтня 1944 року) 33-х жителів призвали в ряди Червоної армії – 6 із них загинули в боях: Козьма Іван Іванович, 1925 р. н., загинув 19 квітня 1945 року в Чехословаччині, Сурдюк Василь Іванович, 1925 р. н., загинув 8 лютого 1945 року в Татрах, Товт Іван Іванович, 1926 р. н., загинув 19 березня 1945 року в Чехословаччині, Химинець Михайло Степанович, 1904 р. н., загинув 29 березня 1945 року, похований на дуклянському цвинтарі, Шафі Георгій Васильович, 1905 р. н., загинув 26 березня 1945 року у боях за Моравську Остраву., Ягер Василь Васильович, 1925 р. н., загинув 5 вересня 1945 року.

У Дротинцях знаходилося відділення радгоспу “8 Березня” ( центральна садиба була в місті Виноградові). Спеціалізація – городні культури і овочі, під це було відведено 72 га землі. Вирощували і зернові ( в основному кукурудзу і пшеницю), було налагоджено виробництво кормів. Тваринництво м’ясо-молочного напряму.

Зараз в селі проживає 2026 чоловік. Традиційно склалося так, що його жителі в радянський час були працевлаштовані на заводах пластмасових- сантехнічних та залізобетонних виробів, комбінаті хлібопродуктів. Але після різкого скорочення на цих підприємствах більшість із них залишилося не при справах. Жінки, особливо швачки, працюють в місті, а чоловіки переважно виїжджають на заробітки в Росію. Склалася парадоксальна ситуація – за час незалежності в селі ростуть будинки, які будуються за рахунок заробітчан. Будинки не прості, в архітектурному плані дуже вдалі, із застосуванням сучасних технологій будівництва і оздоблення.

Мабуть, жодне село в районі не може похвалитися такими дитсадком і школою, які стали до ладу за останній час. Звичайно, велику роль відіграв у цьому і депутатський актив, і голова сільської ради Богля М.М. Відомий він і тим, що вперше в Україні створив і зареєстрував у 2005 році в селі Асоціацію голів сільських та селищних Рад України. Вперше в районі, ще в 1995 році, в селі здійснили роздержавлення радгоспу.

Приємно, що в Дротинцях з повагою ставляться до своїх знаменитих людей. Є тут вулиці Гандери, відомого казкаря, В. Костюка – музиканта і композитора. Уродженцем Дротинців є генерал-майор податкової міліції Степан Степанович Богля, який зараз проживає на Вінниччині.

І в цілому жителі села - покладисті, роботящі люди. Найкращу характеристику їм дав православний священик о. Юрій Сігеті, який уже 16 років служить у цьому населеному пункті: “ Це скромні трударі з міцними моральними і духовними устоями і з почуттям власної гідності.”

Д Ю Л А

У радянські часи село мало назву Юлівці. Знаходиться між річками Ботар і Ботарч на болотистій місцевості. В описі кордонів між Оклі і Чорним Ардовом у 1337 році ще не згадується. З назвою села вперше зустрічаємося в 1396 році. Імовірно, село було створено між 1337-м і 1396-ми роками, підпорядковувалось нялабському укріпленню і створене за рахунок територій Оклі і Чорного Ардова, тому що кордони між ними тепер дотикаються лише вершинами кутів, а Дюла розміщена між ними. В ХУ столітті перейшло спочатку у володіння воєводи Драга, а потім Перені.

Назва села Дюла походить, імовірно, від особистого імені, яке на українську перекладається як Юлій. Український варіант відрізняється тим, що назва села походить від цього імені, але невідомо чому в множині. Перейменування населеного пункту в Юлівці було проведено указом Президії Верховної Ради УРСР від 25 червня 1946 року. Відновлення колишнього найменування населеного пункту село Юлівці в село Дюла здійснено постановою Президії Верховної Ради України від 2 березня 1995 року.

На горі, яка височіє над селом, були виноградники і жителів інших населених пунктів. Зокрема, в списках 1720 року було 73 чоловіки, серед яких 27 немешів, які мали винниці на горі, але не проживали в Дюлі. Під час татарської навали в 1717 році жителі Дюли вчасно сховалися з своїм рухомим майном і худобою в горах і так врятувалися, але їхнє житло дуже постраждало.

З опису Елека Фийнєша в 1851 році: “ Дюла угорське село в Угочанському комітаті, біля підніжжя невеликої виноградної гори. Землі, луки досить добрі, є і ліс. Належить роду Перені і нялабському управлінню.”

Присвячена Тілу Христа церква була побудована у ХУ столітті. З 1580 року перейшла у володіння реформатів. Типова готична сільська церква. 31 липня 1938 року блискавка ударила в дзвіницю і нанесла їй невиправної шкоди. В радянські часи відновити дзвіницю влада не дозволила, довелося влітку 1959 року її демонтувати, оскільки вона становила загрозу для життя вірників. В 1977 році побудували нову дерев’яну дзвіницю. Тоді ж перекрили етернітом і заново зробили зовнішню штукатурку церкви. З 1864 року церква огороджена кам’яним муром, який останній раз ремонтували в 1927 році.

В 1998-99-х роках виникає необхідність обновити внутрішню і зовнішню штукатурку. В цей же час були повністю поновлені хори, замінені лавиці і крісла, підлога була викладена керамічною плиткою.

В Дюлі служив Ладані Пап, який брав участь у визвольній війні 1848 року, був учасником 13-ти сутичок біля Будинської фортеці, Дебрецену, Пакозду. Темними ночами добрався до Дюли, 12 років служив біля важкохворого батька як помічник душпастиря. В цей час він зайняв посаду дюлянського вчителя. Після смерті батька його обрали священиком, на цій посаді прослужив до 1874 року.

У власності реформатської громади є будова в зовсім непридатному стані, яка раніше використовувалась як церковна школа. Побудована вона із природного каменю в 1800-х роках. Житло священика побудовано також у той період аналогічно з каменю. За радянських часів держава забрала ці споруди, в одній із них діяв сільський дитячий садок. За роки незалежності в другій половині 90-х років повернули парохію. Пастором тут служить о. Адальберт Пелешкей.

Є в селі і невелика громада греко-католиків. 21 березня 2008 року владика Мілан провів освячення хреста, наріжного каменя та ділянки під будівництво храму Благовіщення Пресвятої Богородиці. Будівництво церкви закінчено в 2011 році і освячено 20 червня цього ж року. Обслуговує вірників цієї конфесії о. Віктор Січ.

Згідно перепису 1921 року, за селом було закріплено 1787 га землі, 569 жителів мешкали в 129 будинках. Цікавинкою цього населеного пункту було те, що в ньому проживало 286 чоловіків та 283 жінки, тобто, на відміну від інших населених пунктів, чоловіків було більше, ніж жінок. Це досить рідкісний випадок. Зараз в селі проживає 1461 чоловік.

Освіта в селі має давню історію. З другої половини ХІХ століття почала діяти народна школа. За часів Чехословаччини була початкова державна і восьмирічна реформатська школи. В радянський час з 1946 року діяла початкова школа з угорською мовою навчання, а з 1961 року – семирічна школа.

В листопаді 1944 року сталіністи кинули к концтабори 103-х чоловіків і 24 з них загинули.

Протягом існування села його жителі виживали виключно завдяки важкій праці на землі, нагромадили величезний досвід вирощування сільськогосподарських культур. Особливо село славиться своїми плантаціями полуниці та виноградниками. У третю неділю липня стало традиційним проведення кулінарного фестивалю “Ягідне поле”.

Зараз, в період падіння економіки, багато сельчан виїхали на заробітки, особливо молодь. Ті, що залишилися, працюють у Виноградові або займаються домашнім господарством, спеціалізуючись на вирощуванні ранньої полуниці і городини, розведенні домашньої птиці, кіз, корів, свиней.

З А Т И С І В К А

До 1946 року Чома. Підпорядковане сільраді села Чепа і розташоване від неї на відстані 3-х км на автодорозі Чепа-Петрово. Із цією назвою зустрічаємося в 1323 році. Саме слово Чома невідомого походження. Можливо, хтось із першопоселенців мав ім’я Чома і на його честь назвали село. Є ще одна версія, що населений пункт назвали так жінки, в яких померли чоловіки під час епідемії чуми, бо в чехословацький час село називали Чума за Тисою, а потім воно трансформувалось в Чому. Українська назва пішла від його географічного розміщення за річкою Тиса.

Населення було дуже бідним, а після епідемії холери в 1893 році, яка винищила більшість чоловіків, Чому стали називати “селом вдів”. Перейменування населеного пункту Чума за Тисою проведено указом Президії Верховної Ради УРСР від 25 червня 1946 року.

В першій половині ХУІІІ століття королівська фіскальна служба відсудила у поміщиків, які не могли надати доказів власності, село, яке тоді повністю впало у кріпацтво.

У 1775 році церкви в селі ще не було. У 1848 році вже є дерев’яна церква. В 1923 році згадують дерев’яну церкву, хоч вже було збудовано муровану церкву базилічної форми. Зберігся опис дерев’яної церкви: висота стін 2 м, довжина 9 м, ширина 6 м. На той час в церкві була старовинна шафа, Псалтир (почаївський), надрукований у 1580 році, у 1761 році видана у Львові книга для запису мертвих, Старий Завіт (1685 рік) написаний кирилицею, без палітурки. В селі побутує легенда про дзвін, котрий під час навали “песиголовців” зняли з дерев’яної церкви і сховали у криниці, але потім не змогли знайти.

Згідно з написом угорською мовою у вівтарі муровану церкву Успіня Пресвятої Богородиці збудували і прикрасили в 1910-1914-х роках за імператора Франца Йосипа, єпископа Мукачівської єпархії Антона Паппа, священика Августина Шерегія, куратора Івана Сокула. Кошти на будівництво збирали по всьому світу і це не обмовка, збереглися дані про благодійників. Наприклад, уродженка Севлюша вдова Оцила Ласлова, дочка барона Перені – Луїза пожертвувала 100 корон. Багато це, чи мало? Вся громада з Великої Абранки зібрала 2 корони і 80 філерів. 34 заробітчани з Великої Копані в Америці також приєдналися до благодійної акції. Велика заслуга куратора Івана Сокула, місцевого вчителя в тому, що, в малому селі – філіалі Чепи, практично за півтора року був збудований ошатний, просторий красивий храм. Він очолив збір коштів і зібрав 629 корон 56 філерів. В інших справах він також був ініціатором і контролером за ходом будівництва, і всюди встигав.

Церкву і іконостас розмалював художник Василь Лісовський ( в інших джерелах – Володимир). Гарні розписи ще не перемальовані. В 1933 році церкву розмалював будівельник І. Тіводор.

Затисівка - одне з небагатьох сіл, де відбуваються почергові богослужіння греко-католиків і православних. Тут довгий час греко-католицьку громаду обслуговував о. Міклош Горонгозо. Православних вірників обслуговує о. Микола Ковач.

Із Затисівкою пов’язаний один цікавий епізод церковного життя. Уродженець села о. Іван Сокол в 1949-1954-х роках перебував у таборах ГУЛАГу за принципову відмову прийняти православ’я. Повернувшись у рідне село хворим, почав організовувати греко-католицьку громаду, відновив богослужіння згідно греко-католицьких канонів. Зокрема, 6 травня 1956 року посвятив паски, 23 і 24 червня провів літургії в селі Чепа, 29 червня 1956 року похоронив 92-х річного М. Євчака за звичаєм греко-католицької церкви.

В грудні 1956 року його викликали у виноградівське відділення КДБ і попередили про незаконні дії при проведені церковних служб і треб. Після цього він зібрав 500 підписів з проханням зареєструвати громаду і поїхав до Москви, але , природньо, нічого не домігся. Більше того, 4 лютого 1957 року його заарештували і в ужгородській тюрмі №1 провели психіатричну експертизу. 20 лютого суд засудив його до примусового лікування в спеціальній психіатричній лікарні, де він пробув до літа 1959 року. Повернувшись додому, змушений був їхати в Росію, помер в Ужгороді в 1979 році.

Наскільки були бідними жителі села свідчить і той факт, що в 1880-81-му навчальному році у Севлюші в учительській управі скинулися грошима на пальто вчителю із Чоми, щоб він міг пристойно виглядати перед своїми учнями. Ще гіршим був стан справ у школі. Клас був довжиною 535 см, шириною 460 см, висотою 200 см, загальна площа 24 кв.м, низький , погано вентильований, стеля у багатьох місцях була підперта, щоб не завалилася.

Єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії погодився передати земельну ділянку королівській казні при умові, що за державні кошти на ній буде побудована школа. Потім виявилося, що міністр освіти цей почин не схвалив і порекомендував звернутися до кредитних закладів, але і тут не було везіння: “ Не було необхідного грошового покриття”. Так школа і надалі лишилася в аварійному приміщенні, де 30 школоповинних дітей були розділені на 4 класи. Нарешті, в 1905 році греко-католицька церква побудувала школу.

Згідно перепису населення, в 1921 році в селі було 56 будинків, в яких проживали 329 жителів, в т.ч. 152 чоловіків і 177 жінок. За національністю: 307 русинів, 9 угорців, 12 євреїв. По віросповіданню: 7 римо-католиків, 304 греко-католики, 6 реформатів, 12 іудеїв.

У роки Другої світової війни 60 чоловіків воювали в угорській армії, 7 із них загинули. Мобілізовані після визволення села в жовтні 1944 року в ряди Червоної армії 4 жителі загинули: Ворон Олексій Гаврилович, 1927 р. н., загинув 28 квітня 1945 року; Гелетей Іван Васильович, 1924 р. н., загинув 8 лютого 1945 року в Чехословаччині; Гелетей Павло Васильович, 1925 р. н., пропав безвісти в 1945 році, Данкай Олексій Михайлович 1922 р. н., загинув 2 вересня 1945 року.

Зараз в селі проживає 539 чоловік. А виживають вони, як і в інших селах району, за рахунок заробітчанства, підзаробітків на будовах, роботи на власній землі, присадибних ділянках, розведення птиці і домашньої худоби.

(Далі буде…)

Іван Біланчук, Нариси історії населених пунктів Виноградівщини

Читайте на ГК:Дитяче відділення Виноградівської райлікарні оновили за сприяння Угорщини / ВІДЕО
Читайте на ГК:В Королеві сталася вже друга поспіль пожежа за вересень
Читайте на ГК:Грибників із Виноградівщини побили в сусідньому районі

Цей матеріал також доступний на таких мовах:Російська

Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Стрічка
Система Orphus