Театр одного ляльковода.

<p>Невеличке князівство в горах. Кругла вежа княжого замку. Під самим дахом сидить сам Князь. У невеличкій кімнаті єдине вікно (виготовлене купцем Абрісом,...

Невеличке князівство в горах. Кругла вежа княжого замку. Під самим дахом сидить сам Князь. У невеличкій кімнаті єдине вікно (виготовлене купцем Абрісом, спонсором нашого театру) відкриває краєвид на металочерепицю сусідньої гімназії. Сонце ще не з’явилося, але вже по червневому світло. Крізь прочинене вікно долинають: хаотичні співи невідомих птахів, храп охоронця на воротах та віддалений гудок паровоза. Пахне сакурами та залізничними шпалами. Князівство та перші півні поки що сплять, тільки кілька котів голосно домагаються кохання.

У круглій кімнаті практично нічого немає, крім стилізованих під дартс портретів власників сусідніх князівств. Посеред кімнати, у м’якому кріслі, що обертається, зручно розвалившись сидить Князь. На його колінах лежить пакет з написом «Барва», повний дротиків.

Князь: Кого поцілити?! Оце питання турбує мене завше. Ніколи я не помилявся – завжди мій постріл влучним був. І вірні пси завжди приносили нам здобич. Чи то був пасічник, чи баба з короваєм в голові, чи навіть ґвалтівник донецький – завжди при ділі залишався я. О, горе, Транскарпатіє, тобі! Усі від мене відвернулись. І навіть свої отроки й холопи воду мутять. Замість того, щоб файно правити князівством, в кишеню власну заглядають. Чи мало я їм дав, а все голодні. Ні, щоб прибрати княжий град, змити лайно, попідмітати коцку – вони паї не можуть поділити. Четвертувать би всіх, але прийдуть нові.

Входить Карась, княжий літописець.

Князь: Чого приперся, іроде патлатий?

Карась: Тож викликали.

Князь: А. Точно. Над чим працюєш?

Карась: Опитування роблю. Кому подобається князь, хто чого хоче.

Князь: І?

Карась: Довольні всі, усе в них є.

Князь: Брешеш, к*рво, але приємно. На, дротик кинь.

Карась кидає дротик, потрапляє у зображення лисуватого молодика у пенсне.

Князь: Ти думаєш, що карта його бита?

Карась: Гвардію свою він розпустив, та обіцяв до Неї приєднатись.

Князь: Це добре, а що мені робить?

Карась: Я думаю, що теж вливаться треба.

Князь: Зара як увіллю тобі разок. Кому ми там потрібні?

Карась: Там, до речі, може ще візьмуть. От Царь Донєцкий точно вже не прийме.

Князь: А може всіх послати?

Карась: Тих, кого послали, вже критична більшість.

Князь: Точно. А раптом напоумить їх якийсь невіглас, візьмуть у руки вила, почнуть питання неприємні ставити мені. Ні-ні. До Неї, так до Неї. Іди, пиши Указ.

Карась: Біжу. До речі, з ювілеєм!

Князь: Що, вже п’ятдесят?! Ще недавно купцем я був, тютюн та гас возив, оковиту продавав. А зараз що? Видав Указ, і маєш все, що хочеш. Скукота. Іди вже, іроде, мені подумать треба.

Карась виходить за двері. За вікном лунає грім, зі стіни паде дартс з зображенням статечного чоловіка у короні.

Князь: Вгадав, їй-богу, знов вгадав!