Учасники виноградівського клубу дельтапланеристів про свою одержимість небом

За ними із захопленням спостерігають виноградівці, особливо дітлахи, мріючи так само літати високо над містом. І образ невеликого кольорового трикутника на тлі, як правило, сліпучо-синього неба запам’ятається їм на все життя. Йдеться про дельтаплани, які багато років тому «прижилися» у місті над Тисою завдяки виноградівським ентузіастам.

Йосип Колієнко, Роман Береговий, Ігор Чепіль, Валерій Барченко, Василь Талабіра — люди, котрі у професійному житті не зустрілися б ніколи. Виноградівський клуб дельтапланеристів «ВетерАн» об’єднав у своїх лавах колишнього міліціонера, інженера осушувальних систем, старшого механіка, помічника машиніста та електрика-винахідника. У половини учасників клубу незакарпатське походження – до Виноградова приїхали із Львівщини, Дніпропетровська, східних регіонів. Що ж, напевно, ці люди просто повинні були зустрітися у невеликому закарпатському містечку. Усіх їх об’єднало одне – практично патологічна пристрасть до польотів.

«Є категорія людей, які не уявляють свого життя без неба, — розповідає Ігор Чепіль, голова виноградівського клубу «ВетерАн». – От і зібралося у Виноградові кілька таких ентузіастів. Мрія літати проявлялася у нас уже з дитинства. Багато хто в нашому клубі ще школярем пробував здійснити політ на саморобних апаратах з балконів. Я, наприклад, стрибав з парасолею. З невеликою — підкорював другий поверх, з більшою — стрибав з третього. Звичайно, не обходилося без травм… Згодом, юнаком, записався до ДТСААФу (Добровільного товариства сприяння армії, авіації та флоту). До цієї організації можна було вступати з 14 років.

«Тоді, — згадує пан Ігор, — усіх, хто захоплювався авіацією, держава підтримувала. Організовувалися з’їзди, змагання. У ДТСААФі юнаків готували до служби у розвідгрупах, десанті, штурмових групах. Перед тим, як піти до армії, я вже мав непоганий стаж стрибків з парашутом. Тоді вони добре оплачувалися — 25 рублів за кожен. Моя мама отримувала зарплатню 65 рублів, тож у такий спосіб вдавалося заробити 150—160 рублів, тодішню двомісячну зарплату.

Зараз без державної підтримки у молоді просто нема можливості займатися польотами серйозно, — продовжує мій співрозмовник. — Наш клуб має назву «ВетерАн» не просто так, практично усі його учасники – пенсіонери. Хоча, з іншого боку, Валерій Барченко, Йосип Колієнко (виноградівські дельтапланеристи) склали свої апарати власноруч, практично з того, що було під руками. Тому ці дельтаплани отримали жартівливе прізвисько «тряпкольоти». Під час випробовувань часто і в Йосипа, і у Валерія відмовляв двигун на кількакілометровій висоті. Але численні падіння не зламали любов до польотів. Веду до того, що в кожної людини є свої захоплення, на які вона при бажанні обов’язково знайде час і гроші».

— До речі, про гроші. Не плануєте розвивати рекреаційний бізнес на базі клубу? — поцікавилася.

Ігор Чепіль вважає, що зараз це неможливо. Дуже дорого коштує ліцензія на цей вид підприємництва, та й податки, які потрібно буде сплачувати щомісяця, чималі. Хоча певна база у «ВетерАна» є – це кілька дельтапланів, а нещодавно хлопці власноруч зібрали невеликий літак. Цього літа будуть його «об’їжджати». Є у них і т.зв. «підвіски». На них можна «повисіти» у повітрі. «Підвіски» зазвичай використовують парашутисти для тренувань. Але для справжніх розваг Ігор возить своїх знайомих та й фактично усіх бажаючих, які звертаються до нього, до авіаційно-спортивного клубу, що у Рівному. Там надають повний спектр послуг — можна і на літаку покататися, і стрибнути з парашутом, покермувати планером. Відкрити подібний заклад у Виноградові – його мрія. Та про що можна говорити, коли в Україні таких клубів назбирається не більше десятка! А в невеличкій сусідній Словаччині їх уже 286. За кордоном держава надає безвідсоткові кредити на цей вид діяльності.

На питання, як ставляться рідні до такого небезпечного захоплення учасників клубу, отримую досить очікувану відповідь – «вже звикли».

«Звичайно, знайомі, рідня, за нас хвилюються. Проте знають вони і те, що вихідні ми не можемо провести перед телевізором. Поїздки в гори, стрибки з парашутом, катання на лижах, польоти на літаках, дельтапланеризм – так я уявляю собі повноцінний відпочинок, — пояснює І.Чепіль. — Є багато людей, які не надто тепло відгукуються про наші з хлопцями захоплення. Ледь не говорять, що у нас не вистачає клепки в голові, тож ми й витрачаємо час на різні дурниці. А знаєте, чому? Через елементарну заздрість. Більшість наших «критиків» проводить вільний час вдома, перед телевізором, в кращому випадку відпочивають під пиво на природі або у кафе».

— Але, напевно, шанувальників теж вистачає?

— Само собою. Для виноградівців дельтаплани є певною екзотикою. Коли ми здійснюємо посадку, а неподалік знаходяться діти, вони одразу біжать до нас. Просять сфотографуватися, доторкнутися до дельтаплана, посидіти за кермом...

У нас траплялися й аварійні посадки, коли доводилося приземлятися на чиєсь поле: на картоплю, кукурудзу. Звичайно, збитки я відшкодовував. Проте жодного разу хазяї мені не дорікнули. Навпаки, люди прибігали, перевіряли, чи я цілий, чи нічого собі не зламав. Давали хліба, молока.

— І, наостанок, про самі польоти. Щоразу одне і те ж?

— Ні, бо політ кожного разу різний. От ви їсте виноград, м’ясо, печиво, яблука, помідори, хліб. Я зараз роблю порівняння з їжею, аби ви краще зрозуміли. Як і смак кожного продукту відрізняється один від одного, так само не схожі між собою польоти. Сила та напрям вітру, пори року, все це міняє «картинку», яку ти бачиш зі свого дельтаплана, робить польоти несхожими, унікальними. Змінюється ландшафт унизу. Наприклад летів ти над якимось місцем уже багато разів, а тут побачив «квадратики», оброблені ділянки, яких до цього не було. А з висоти це неймовірна краса. Такі несподівані деталі, відкриття — ось, що я люблю найбільше під час повітряних прогулянок...

Проте найгостріше враження у мене викликають хмари. Думаю, в них є навіть щось містичне. Я маю безліч фотографій, на яких зазнімковані хмари у вигляді кабана, трьох дельфінів, ядерного вибуху, обличчя жінки. До того ж відтворено усе до деталей. У тому ж обличчі не пропущено ні вуха, ні ока. Чому? Думаю, небо, атмосфера має власну пам’ять. Вона зберігає і найнеймовірніші таємниці…

Читайте також:

• На деревах й під снігом: скляне чудо у закарпатських лісах. Людей тягне магнітом (ФОТО)
• На Закарпатті вводили аварійні відключення й відмінили одну з черг
• На Закарпатті забили на сполох: дитину рятує уся громада. Що сталось?
• Закарпатцям слід готуватися до відключень світла 27 листопада: обленерго оприлюднило новий графік