У Тур’ї Поляні всіма силами прагнуть зберегти традиції та історію свого села.

Хоча ми часто говоримо про власні традиції, їх збереження та дослідження, насправді робота в цьому напрямку ведеться достатньо кволо, пише <a href="http://zakarpatka.com/news/1861"...

Хоча ми часто говоримо про власні традиції, їх збереження та дослідження, насправді робота в цьому напрямку ведеться достатньо кволо, пише Закарпатська Правда. Ясна річ, є події та постаті, що мають загальнонаціональне значення, однак крім цього нас оточує багатющий пласт надбань наших предків, які століттями проживали на території краю, однак у переважній більшості вони для нас залишаються невідомі. Лише завдяки ентузіастам, місцевим дослідникам та історикам ми маємо змогу зберегти те, що вже за кілька десятиліть може безслідно зникнути, якщо нині не докласти зусиль.

Шкільний музей: вивчати історію, не виходячи з… хати

Відверто кажучи, був трохи здивований, побачивши в загальноосвітній школі с. Тур’я Поляна, що на Перечинщині, справжній етнографічний музей, облаштований за принципом старовинної хати з сінями, жилою кімнатою та світлицею.

У музеї можна побачити старовинні кросна, кресало, рубило, дерев’яні ваги, ручний млин, різноманітні старовинні предмети побуту, що зберігалися в мешканців села. Є й кілька знарядь праці з каменю, які можуть свідчити про те, що на цій території вирувало життя й за часів кам’яного віку. Зберігаються взірці старовинного одягу, меблів. Є й підбірка матеріалів, присвячених історії села, розвитку освіти, та нариси про видатних постатей – вихідців із Тур’ї Поляни.

Як зауважила директор школи Оксана Веремчук, до музею часто навідуються екскурсії з інших сіл району, особливо під час канікул. Місцеві ж учні мають змогу вивчати історію власного села, а багато з них і самі долучилися до створення цього музею під орудою вчителя історії Юрія Турицького (на фото), який, без перебільшення, є справжнім патріотом та ревним зберігачем історії і традицій. Саме він протягом кількох десятків років опікується музеєм та прищеплює любов до історії молодшому поколінню односельців, зібрав фундаментальні матеріали про село та школу.

Турянською долиною в давні часи гуляли велети-тури

«Перша згадка про наше село датована 1554 роком, – каже Юрій Іванович. – Свого часу я досліджував матеріали в Берегівському архіві і знайшов тогочасні бухгалтерські записи, в яких фігурує назва села. Більш ранніх джерел із його згадками нині не знайдено».

Цікавою є й етимологія назви села та й ще кількох населених пунктів і водойм району. Юрій Турицький переконаний, що вони походять від слова «тур». Як відомо, тури – це первісні бики, які заселяли територію Північної Африки, Північної та Центральної Європи, Близького Сходу. Їхні розміри дійсно вражаючі, як свідчать археологічні дослідження, тур міг важити до 1200 кг і бути два метри заввишки. Окрім іншого, особливістю цих тварин були величезні роги, що на вигляд нагадували ліру. Нині, на Кавказі ще збереглися так звані кавказькі тури, які хоча й не вирізняються великим розміром, проте подібні до тих биків, що населяли нашу територію кілька тисячоліть. Однак уже минуло понад 300 років із того часу, як зник останній тур на території Європи.

Чи справді закарпатські назви походять від цього велета, нині достеменно невідомо, адже вчені досі не мають спільної думки з цього приводу, однак той факт, що в Турянській долині була багата фауна, беззаперечний.

Приміром, Юрій Турицький згадує, що ще в середині ХХ. ст. у лісах можна було побачити багато оленів, для яких місцеві влаштовували годівниці на зиму, тварини ж не надто боялися людей. Натомість нині їх практично нема. Про тісний зв’язок населення з природою може свідчити й історія про церкву в селі.

«Спершу була дерев’яна церква, нині на її місці розташовано дитсадок. Але після епідемії чуми, в якій загинули родичі місцевого священика, люди чомусь вирішили спалити фару. Священик покинув село, а цю церкву продали в Пузняківці (Мукачівський район). Натомість почали будувати нову – кам’яну, – розповідає Ю. Турицький. – Як кажуть старожили, до вибору місця для храму поставилися з особливою увагою. Серед людей існує думка, що є місця, де на поверхню землі виходить дуже сильне енергетичне поле. Це можна визначити за допомогою худоби. Коли її випасали, дивилися, де вона сходиться на обід, тобто підмітили, що тварин тягне до певної місцини, там їй добре. А тому на цьому місці вирішили будувати церкву, яка й нині стоїть там».

Партизанський осередок

До ХХ ст. якихось особливих перипетій у житті села важко пригадати – люди їздили по заробітках, до США, звідки, як зауважив співрозмовник, привозили не лише гроші, а й культуру до рідної місцини.

Особлива сторінка історії Тур’я-Поляни пов’язана з роками Другої світової війни та діяльності партизанських загонів. Однією з визначальних подій у партизанському русі останніх років війни була висадка десанту на полонину Рівну навесні 1944-го. Безпосередню участь в операції з висадки десанту на чолі з героєм Радянського Союзу О. Тканком брав мешканець села Василь Кучерявий. Згодом він був заступником командира по розвідці. А коли наш край визволили від фашизму, повернувся в Чехословацький армійський корпус генерала Свободи. У званні поручика разом із воїнами свого підрозділу визволяв міста й села Польщі, Моравії.

Активну участь у партизанському русі брав Михайло Бабидорич, який був начальником штабу партизанського загону О. Тканка, а в 1946 році став працювати в газеті «Закарпатська Правда», де пройшов шлях від кореспондента до заступника головного редактора.

За кілька кілометрів від села знаходився концтабір, де в роки війни утримували «ненадійних» та полонених. Партизанське з’єднання Тканка, завдяки детальній інформації про концтабір, спромоглося його ліквідувати, припинивши знущання над кількома сотнями в’язнів…

Як розповів Юрій Турицький, ще кілька десятиліть тому на місці концтабору можна було побачити залишки бараків та інших будівель, однак нині там знаходиться приватне господарство, і жодної згадки про місце жахів не залишилося. Нині ж про події того періоду нагадує пам’ятник, поставлений у селі на честь партизанів.

Ми часто мандруємо, проїжджаючи повз села, подекуди не знаючи їхні назви, однак чи не кожне з них може бути осередком історичних подій, про які ми й не здогадуємося. Я переконаний, що одним із наших завдань є збереження цих маленьких історій для нащадків, адже, як відомо, все велике складається з малого.

Віктор ЛАЗОРИК

Легенда про жадібного хазяїна

Нині в селі є місцина, яка носить назву Гробище. Як засвідчує легенда, колись у багатого землевласника прислуговував робітник, вони домовилися, що за кожен рік хазяїн даватиме йому кілька кіз та овець як плату за працю. Робітник трудився кілька років, а оплату вирішив забрати по завершенні служби, коли назбиралося вже до 20 тварин. Коли він повідомив хазяїну, що хоче йти та попросив віддати йому худобу, власник відмовився це зробити. Робітник уночі сам забрав обіцяне та втік. На ранок власник прокинувся й побачив, що ні робітника, ні худоби нема. Він сів на коня та й кинувся навздогін. Застав утікача на одній із полян неподалік села, зажадав повернути свою худобу, але робітник відмовився. Зав’язалася бійка, в результаті якої обидва загинули. Коли їх люди знайшли, то назвали те місце «Гробище», яке й понині має таку назву.

Читайте також:

Поділитись:: Facebook; Twitter(X); Whatsapp; Telegram; Viber