Рівно 50 років назад на Закарпатті знімали сцени фільму "Війна і мир"

Далекого 1963-го, тобто рівно 50 років тому, відбулася подія, про яку неодмінно розповідають туристам наші екскурсоводи – на Закарпатті, а точніше в Мукачеві й Мукачівському районі, у травні  завершилися зйомки грандіозних сцен Аустерліцької та Шенграбенської битв для фільму-епопеї Сергія Бондарчука «Війна і мир».  Згодом  батальні сцени «Війни і миру» були визнані найкращими в історії кіно, а сам фільм отримав «Оскара» як найкраща стрічка іноземною мовою, найвище визнання кінокритиків США й купу інших міжнародних відзнак.

Для зйомок саме воєнних баталій режисер Сергій Бондарчук обрав Мукачівщину, зокрема село Куштановиця. 150 вагонів обладнання було відправлено з «Мосфільму» на знімальний майданчик, тисячі солдатів звезено на місце зйомок. Не дивно, що у багатьох спогадах акторів та письменників згадуються часи, коли відбувався «закарпатський» період фільмування «Війни і миру».

Траплялися випадки серйозні й не дуже. Скажімо, як розповідає оператор Анатолій Петрицький, взимку вони жили у новому пансіонаті. Холод, сніги не дозволяли повноцінно працювати, була вимушена перерва. Поки лежав сніг, кіношники зняли один з найсильніших епізодів – дуель між П’єром Безуховим і Дороховим, яку зображали два видатні режисери – сам Бондарчук і Олег Єфремов (художній керівник «Современніка»). Епізод знімався на території санаторію «Карпати».

А тим часом зима не відступала. Якось Сергій Бондарчук вийшов на подвір’я і виліпив з снігу статую Наполеона. Сергій Федорович, до речі, був хорошим художником, тому снігову скульптуру виконав досить професійно. А другий оператор був ще тим дотепником – виліпив прямо перед Наполеоном фігуру голої жінки, до того ж у фривольній позі. Про «мистецтво» кіношників швидко дізналися в санаторії та навколишніх пансіонатах. Весела композиція стала популярною, подивитися на неї приїжджали автобусами відпочиваючі та туристи. Правда, снігові скульптури простояли недовго, бо парторг кіностудії наказав зруйнувати таке неподобство.

♦ Кадри з фільму.

Згодом почалися зйомки. Як описував той же оператор Петрицький, справжнім полководцем виявився Сергій Бондарчук, який давав чіткі команди. Тисячі учасників масовки  виконували всі вказівки. Щоправда, Сергій Федорович був надзвичайно вимогливим, тому дублі робилися по 5—7 разів, а інколи доходило й до сорока! Це вимотувало і операторів, і масовку, і акторів. Давалися взнаки технічні та організаційні недоліки, було багато скандалів з керівництвом через брак плівки.

Огляд 80-тисячного війська, який проводили австрійський та російський імператори, знімали на футбольному полі Мукачівського стадіону, а знаменитий епізод, коли герой В’ячеслава Тихонова побачив над собою Аустерліцьке небо, — на території винрадгоспу поблизу Сваляви. Того року, як розповів один із колишніх працівників радгоспу, на закарпатському вині заробили і начальство, і  сторожі, і ті, хто мав «домашняк», який потай приносили артистам і учасникам масовки в трилітрових банках та канчовах.

Про те, скільки вина «освоїла» тоді багатотисячна армія «французів», «австрійців» та «росіян», історія мовчить, а от за витоптані виноградники режисер мусив розрахуватися з господарством. Втім, усе оплачувалося за державний кошт. До речі, бюджет фільму був рекордним не лише для радянського кіно, але й світового. Але вкладені кошти себе виправдали – було піднято престиж держави, адже радянський фільм отримав не тільки «Оскара», але й визнання професіоналів. Чимала заслуга в цій перемозі належала закарпатським краєзнавцям. Не випадково наступний фільм про Наполеона Бонапарта «Ватерлоо» Сергій Бондарчук спільно з італійцями знімав теж на Закарпатті. До участі було запрошено зірок світового кіно.

Ось як описує ці події хустянин Іван Глеба, який був тоді солдатом строкової служби, учасником масовок: «Того року мене якраз мобілізували в армію. І так сталося, що тоді  почали знімати «Ватерлоо», а людей не дуже вистачало.

Тому нас, закарпатських новобранців (усього чоловік 200), направили в Мукачівську мотострілецьку дивізію, вивезли в Руські Комарівці (на Ужгородщині), де було наметове містечко. Звідти щоранку ми 5 кілометрів марширували до місця зйомок біля Нижнього Солотвина. Поля на тому місці спеціально засіяли всякими злаковими культурами, але за півроку, поки знімали фільм, ми то так витоптали, що була лише гола земля. У спеціальних ящиках для нас була складена різна військова форма, але в основному ми були англійською лінійною піхотою. На полях нас півдня муштрували, після чого знімали кілька кадрів і відпускали. Коли були зйомки атак, боїв, то всі падали «убитими» — все-таки втомлювалися на сонці у теплому одязі. Тоді кіношники почали призначати поіменно тих, хто буде «убитий». А решта мали бігти далі. Для того, щоб зняти мертвих коней, їм давали 200 грамів горілки, і ті спали по три-чотири години. Їх можна було переставляти будь-як.

♦ С.БОНДАРЧУК.

Чи можна мене побачити у фільмі? Навряд. Обличчя розпізнати вдасться лише у тих, хто на першому плані, а ми були далеко, нікого й не розрізниш. Чи взяв собі щось на пам’ять? Ні, мене воно якось не дуже цікавило. Через півроку почалася вже звичайна строкова служба, а потім я потрапив у Єгипет, де якраз був конфлікт між АРЄ й Ізраїлем.

Чи пригадую «однополчан з наполеонівської війни? Так, адже там, як я казав, були закарпатці з Тячівського, Хустського, Виноградівського й Іршавського районів. Наприклад, Міша Федак з Малої Копані, Микола Дубровка з Широкого, Юра Шутко з Нанкова, Женя Жеребак...».

А ось ще один спогад. «Новобранців, мобілізованих у лави Радянської армії із Одеської області, ешелонами відправляють у Західну Україну. В ешелонах промайнули чутки – везуть на зйомки кіно. Мовляв, італійці, вражені батальними сценами у фільмі «Війна і мир», замовили Сергієві Бондарчуку зняти битву при Ватерлоо. У Мукачеві виходимо з ешелона, і нас везуть в Ужгород, у військову частину.

Три тижні – курс молодого бійця, потім присяга, і дійсно вивозять в наметове містечко для участі в зйомках. Їх учасниками були солдати Прикарпатського військового округу, московський кавалерійський полк і московська верхова міліція. Приїхав Род Стайгер. Піхоту одягають у костюми: стара гвардія Наполеона, шотландські стрільці, англійська гвардія, австрійська армія. Костюми старої гвардії – сині штани, сині куртки, чорні шапки, кирзові чоботи, англійці – червоні сорочки, вітчизняні галіфе. Зброя тих, хто ближче до камер, – муляжі наполеонівських часів, у решти – гвинтівки зразка 1942 року з прилаштованими штиками. Тих, хто був перед камерами, гримували, клеїли вуса, мастили сажею...».

Для актора Анатолія Переверзєва (знімався також у «Вони воювали за батьківщину», «Народжені революцією», зараз проживає у Франції) це була перша зустріч з великим кіно. У першу чергу саме Закарпаття справило на нього дивовижне враження, про що він часто згадує. Тим більше, що його дружиною є закарпатка.

А для місцевих аграріїв зйомки фільму запам’яталися понищеними посівами, пошкодженими виноградниками. Однак усі вони, як уже було у випадку з попереднім фільмом, одержали щедрі компенсаційні виплати.

Кілька днів тому ми під’їжджали до Ужгорода разом з директором хустської фабрики капелюхів (ТОВ «Хуст-фільц) Іваном Луп’яком, який народився й виріс у Дравцях, тобто неодалік місця зйомок.

— Ось тут знімався фільм «Ватерлоо», — кивнув він на пагорби поблизу Нижнього Солотвина. — Для батальних сцен зібрали солдатів і, здається, «партизанів» (військовозобов’язаних, яких час від часу забирали на воєнні збори та навчання). На полях ішла справжня війна — вибухи, стрілянина… Ми ще були дітьми і ходили дивитися на  зйомки. З усіх впізнавали тільки Сергія Бондарчука – він тоді мав великі розкішні вуса, люльку, на вигляд здавався дуже серйозним. Актори жили у готелі «Ужгород» і щодня літали на зйомки невеликим вертольотом, ми спостерігали за польотом вранці і увечері. А коли зйомки скінчилися, на місці «Ватерлоо» залишилася купа всякої зброї – макети рушниць, шабель і навіть пластмасові фігури солдатів. Їх розставляли на задньому плані і в фільмі неможливо було здогадатися, що то не живі вояки, а тільки муляжі. Діти то все приносили додому. Можливо, у когось у дриварнях та на горищах і зараз зберігаються ці «трофеї».

Нині турфірми не оминають найдрібніших фактів про створення двох великих кінокартин на Закарпатті, коли ознайомлюють гостей із нашим краєм і, зокрема,  Ужгородщиною. Тут і справді є багато нагод зупинитися, щоб не лише помилуватися краєвидами. Адже, крім описаних подій, на цьому місці у передмісті Ужгорода 1939 року «зійшлися» три кордони – Чехословаччини, Угорщини і Карпатської України, а неподалік можна побачити  місце теракту проти міністра Едмунда Егана. Але це вже зовсім інше кіно.

Читайте також:

• Будинок - привид чи полтергейст?: що за історія лякає жителів про одну із будівель у Закарпатській громаді?
• Дев'ять годин планових: де закарпатцям відключать світло вже завтра й чи будуть графіки ще сьогодні?
• Земляна зірка - незвичний гриб: на що полюють закарпатці в морозних лісах? (ФОТОФАКТ)
• Перший і останній штурм: окупант розкрив жахи війни в російській армії