Музикант Ференц Яворі: Об’їздив зі своїм колективом увесь світ, а до рідного Мукачева дістався лише у 2011.

<p>У Мукачеві цього всесвітньовідомого композитора та музиканта, Заслуженого артиста Угорщини, почесного кавалера Королівської палати Угорської Республіки,...

У Мукачеві цього всесвітньовідомого композитора та музиканта, Заслуженого артиста Угорщини, почесного кавалера Королівської палати Угорської Республіки, знають під зовсім іншим прізвищем – Якубович. Однак для друзів Ференца зміна його прізвища суті не міняє, адже для них він залишається талантом, який присвятив себе відродженню давньої єврейської традиції – клезмерської музики.

Минулого тижня за підтримки Генерального консульства Угорщини в Ужгороді колектив Ференца Яворі «Budapest klezmer band» вдруге за 20 років існування виступив у залі Закарпатської обласної філармонії. Те, що виступ цей проходив у приміщенні колишньої синагоги, лише додало колориту, оскільки до Ужгорода ансамбль привіз свої найкращі твори, основу яких складали забуті і втрачені мелодії єврейської інструментальної музики. Перед концертом «Замок» поспілкувався з Ференцом Яворі.

«Прізвище змінив, бо угорці не могли вимовити «Якубович»

– Пане Ференц, розкажіть про своє дитинство, проведене у Мукачеві.

– Народився я у 1946 році у великій єврейській родині, яка більш за все шанувала своє коріння і традиції. На жаль, дотримуватися всіх традицій ми не могли, оскільки влада у 49-му закрила міську синагогу і перетворила її на універмаг «Дитячий світ». Але свята ми продовжували відзначати за всіма правилами, зазвичай, збираючись усією нашою великою родиною.

Я мав чимало тіток, дядьків, двоюрідних братів і сестер, і це було іноді дуже зручно, бо коли хотів морозива, то йшов до свого дядька, який продавав капелюхи на площі Возз’єднання, і просив у нього 10 копійок. Або коли пізніше треба було купити троянду для дівчини, то йшов до іншого дядька, а потім мій батько з ними розраховувався.

– Хтось із вашої родини залишився у Мукачеві?

– Ні, всі виїхали. Хто у Штати, хто в Ізраїль, є рідні навіть в Австралії. Однак це не заважає нам досі бути дуже близькими, спілкуємося по Інтернету, збираємося разом на свята. Скажімо, не так давно їздили на 80-річчя моєї тітки в Ізраїль, то нас там зібралося більше 70 гостей!

Зустрічаємося, до речі, й у спеціальні дні, які проходять в Ізраїлі. Не знаю, чи чули ви, та у тамтешньої закарпатської громади є традиція кожної весни, на День незалежності країни, збиратися на такий собі пікнік у лісі. І це вже упродовж 25 років. Я був там кілька разів, щороку людей приїздить усе більше й більше. Там можна зустріти багатьох знайомих, рідних.

Усім завідує «тамада» – уродженець Мукачева Саша Юсович. У нього є цілий альбом, де записані всі вихідці із Закарпаття. Ти йому кажеш: «Хочу знайти такого-то», він переглядає списки і каже: «Шукайте в тій частині галявини». Підходиш, а там прапор, до прикладу, Берегова, а поруч усі, хто колись жив у цьому прекрасному закарпатському містечку. Так я знайшов своїх однокласників, багатьох друзів, з якими ріс у Мукачеві або навчався в Ужгороді.

– В якому віці ви зрозуміли, що хочете стати музикантом?

– У досить ранньому. У нас вдома був старовинний рояль, на якому грала мама. Вона помітила, що я теж цікавлюся музикою, люблю слухати і навіть пробую награвати мелодії. Якось вона взяла мене за руку і повела до музичної школи. Там були чудові вчителі, я всіх їх пам’ятаю. Вони змогли розкрити мій талант і порадили не зупинятися на досягнутому. Тому після закінчення школи я вступив до Ужгородського музичного училища, після чого закінчив музично-педагогічний факультет Дрогобицького педагогічного університету. А через кілька років сестра вийшла заміж у Будапешт, і ми з батьками вирішили поїхати разом із нею. Нині я про своє рішення не жалкую, бо того, що там досяг, навряд чи домігся би тут.

– Саме тоді ви вирішили змінити прізвище на Яворі?

– Так. Коли ми у 1976-му переїхали, я зіштовхнувся з тим, що угорцям важко вимовляти «Якубович». Тоді й визріло рішення змінити прізвище. Мені на той час уже виповнилося 30 років, тож крок цей був добре обдуманим.

– Тепер ви часто буваєте в Мукачеві?

– Мушу сказати, що після переїзду не був у рідному місті дуже довгий час. Об’їздив зі своїм музичним колективом увесь світ, а до Мукачева дістався лише у 2011-му, коли нас запросили на фестиваль угорської культури. Чесно кажучи, я думав, що мене тут уже всі забули. Тому був дуже здивований, коли в Мукачеві нас дуже тепло зустріли, зокрема мої друзі, знайомі, котрі приїхали і з Берегова, і з Виноградова, і з Ужгорода. Виступати на сцені Будинку культури, де я часто грав дитиною, було теж дуже хвилююче. Загалом, у місті над Латорицею я провів 3 дні, тому мав можливість побувати у помешканні, де жила наша родина, поспілкуватися з сусідами, прогулятися парком (раніше Комсомольським), де колись ходив на перше побачення…

– Чи змінилося Закарпаття з того часу, як ви його востаннє бачили?

– Так, змінилося і дуже. Мукачево стало таким гарним, я із задоволенням ним прогулявся. Ужгород для мене теж є важливим містом, тому що тут я провів молоді роки, навчався. Тож концерт у філармонії має бути особливим, тим більше, що це приміщення колишньої синагоги, де панує особливий дух, який дуже підходить для виконання клезмерської музики.

«Про клезмерську музику почув від… циган»

– Розкажіть трохи більше про явище клезмерської музики.

– Клезмер – це музикант, який грає не літургійну, а народну єврейську, так звану клезмерську, музику. Частіше за все її можна було почути на весіллях та інших святах, але сталося так, що після Першої світової війни в країнах Східної Європи вона майже зникла.

Найцікавіше, що навіть коли я був малий, на наших святах у Мукачеві клезмерську музику грав не єврейський, а циганський ансамбль. Саме від скрипаля з цього ансамблю – Дюли Галамоші – я і записав більше ста таких композицій, які цьому музиканту показав його батько – учасник єврейського музичного колективу.

Дюла часто грав у ресторані «Зірка», а я, 13-річний, проходячи повз, щоразу заслуховувався тим звучанням. Якось завітав у сад цього закладу, де грав ансамбль, і запитав у Дюли, що то за музика. Він відповів: «Це єврейська народна. А ти хіба не знаєш? Це мій батько ще перед війною грав з клезмерами, тож і мене навчив».

Коли я підріс і почав цікавитися єврейською культурою, прийшов до Дюли з великим магнітофоном із мікрофоном. Він мені награвав мелодії, а я їх записував. Саме ці записи стояли в мене, чекаючи свого дня. Коли я приїхав у Будапешт, то зрозумів, що в цій країні зовсім нічого не знають про клезмерську музику і вирішив спробувати її розвивати.

– Чому в Угорщині нічого не знали про клезмерську музику?

– А тому що євреї, котрі на перетині ХІХ-ХХ століть переселялися до Угорщини, чомусь не намагалися зберегти свої традиції, а хотіли якнайшвидше влитися в угорське населення. Вони слухали оперету, угорську народну музику, циганську, а клезмерську поступово забували.

Знайти її зразки мені було непросто, але допоміг випадок. У 1989 році я поїхав у Ленінград до свого товариша. Розповів йому про те, що хотів би відродити традиції клезмерської музики, зібрати ансамбль. У відповідь він подарував мені збірку відомого музикознавця Мойсея Береговського, котрий збирав зразки єврейської інструментальної музики в Росії, Україні, Молдові. Цікаво, що в кожній із цих країн клезмерська музика вбирала в себе колорит і елементи народної російської, української чи молдавської, тому вивчати її було дуже цікаво.

У 1990-му для того, щоб відтворити ці забуті євреями мелодії, я зібрав свій ансамбль. Відчував, що це до певної міри моя життєва місія. Спочатку ми проводили репетиції в маленькому підвалі, де не було навіть опалення. Перші 3-4 роки пробували знайти своє звучання, іноді виступали. Якось на одному з таких концертів нас почув режисер відомого угорського театру «Мадач». Він розповів, що планує ставити знаний мюзикл «Скрипаль на даху», і йому якраз потрібен не великий оркестр, а такий невеличкий ансамбль, як ми. Згодом дав мені фортепіанну партію і сказав зробити зовсім іншу оркестровку, в якій були би використані елементи клезмерської музики.

У результаті спектакль мав дуже великий успіх у всьому світі. Ми грали його 8 років, а це більше 300 вистав. Після цього я вже отримував замовлення від багатьох театрів, писав музику для інших постановок. Одне з найбільших визнань отримав спектакль «Пурім, або вибір долі» Дьорського національного балету, з яким «Будапешт клезмер бенд» гастролювали по США й успішно показали 26 вистав на Бродвеї. Великим успіхом користувався і мюзикл «Танець нареченої».

– Отож, ви вже давно вивели клезмерську музику з розряду суто весільної?

– Однозначно. Ми використовуємо її елементи, граючи навіть джаз і блюз. Благо, вона це зробити дозволяє, адже дуже багатогранна. У ній є все: і веселощі, і смуток, і надія, і гумор. Зі мною в колективі працюють професіонали високого рівня, тому нас визнали в багатьох країнах. І це приємно, бо ми бачимо, що наша музика бере за живе, не залишає байдужими нікого.

– Як ваша родина реагує на те, що так багато гастролюєте?

– Дружина вже звикла, а син, якому 25 років, і сам живе не вдома – вивчає міжнародне комерційне право в Барселоні. А подорожуємо ми, справді, досить багато. Нещодавно повернулися з Осло, після чого був концерт у Парижі. Одразу після Ужгорода вирушаємо у Львів, а незабаром виступатимемо у Туреччині.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Старий Замок»

Джерело: uzhgorod.in

Читайте також:

Поділитись:: Facebook; Twitter(X); Whatsapp; Telegram; Viber