Іван Бровді про долю художника у Виноградові

Виноградівщина – моя батьківщина, яку дуже люблю, і за якою завжди сумую. Коли приїжджаю сюди, згадую свого батька, який  ходив вулицею Станційною до вокзалу. Там сідав на поїзд і  їхав у невідомому напрямку.

Так обїздив майже увесь Союз, просто, без білета і ніхто його не чіпав, бо був надзвичайно добрий серцем. Я ж – повна йому протилежність.  Можу й зараз погане слово сказати, а колись, у молодості, міг і морду набити. Тепер вік уже не той. Але чим старшим стає чоловік, тим більше він повертається до подій минулого. Майже, тому ностальгія все частіше веде мене до свого села, до рідного Виноградова.

-Але ж Ви не звичайна людина. Маєте величезний арсенал живописних і скульптурних творів і звання народного художника України. Як вважаєте, чи створили Ви вже свою лебедину пісню, чи її ще належить проспівати?

-Саме над цим в останній час  багато думаю. Чи остання, чи ще ні? Поки чоловік має мрію і надію, доти він живе. Я поки ще маю свою мрію. Так сталося, що в останній час доля шмагає мене вербовим прутом, а інколи й жаливою. Може тому, що старим став, може, люди нечесні, з якими я контактував до цього часу. Вони негарно поступили зі мною. Не буду називати прізвища, їх знає вся Україна. Можливо, колись я розповім про все це, але не зараз.

І от уяви собі, коли мої добрі знайомі кажуть – угомонися вже, у тебе стільки титулів, нагород усіляких, ти маєш все – скульптури, виставки. І ніби є на що жити. Але людина влаштована так, що ніколи не зупиняється на досягнутому. І це нормально. Так, зробив дещо, Богу дякувати. Але хотілося би ще. Для мене дороге не лише сучасне Виноградово, але й те, до якого  я в дитинстві  приходив з Оноку і цілу ніч стояв у черзі під хлібним магазином за буханкою. А за двома – цілу добу.  Але доки дійшов до села, то одну буханку з’їдав, бо голодний був.

І.РЕВЕС ДОСТОЙНИЙ УВІКОВІЧНЕННЯ У ВИНОГРАДОВІ

Тоді у міських вітринах я вперше побачив роботи Ревеса рекламні – він також заробляв собі на хліб. Коли ночами про все це згадую, то доходжу висновку, що дійсно, з Виноградовом зв’язані відомі на весь світ люди. Про них вартує пам’ятати і нагадати про них сучасникам. Я почав би з того ж  Імре Ревеса.  21 січня наступного року буде відзначатися кругла дата – 155 років з дня його народження. Зараз важко навіть уявити, що це була за людина, яка ходила цими виноградівськими вулицями, тут провела свої дитячі і юнацькі роки.  Звідси він пішов у великий мистецький світ, у якому були і  Відень, і Будапешт, і Париж… Цікаво, коли Імре Ревес  викладав у Будапештській академії, тоді він уже вважався учнем  знаменитого на всю Європу Мункачі, який також родом із Закарпаття. А учнями самого Ревеса  в той час були наші відомі краяни Бокшай і Ерделі.

На мій погляд, саме постаті Імре Ревеса і Бели Бартока можуть бути знаковими і достойними для увіковічення у Виноградові. Це конкретні історичні фігури, тому  з ними   не можуть рівнятися ніякі там коминарі,  ковалі,  виноградарі чи інші ремісники. Ну а якщо говорити, зокрема, про художнє мистецтво, то неперевершеним для нас є, звичайно, Ревес, який похований на виноградівському цвинтарі. До речі, після його смерті родина художника не раз зверталася до тодішньої влади  за дозволом на виїзд за кордон. У 1948 році такий дозвіл нарешті був наданий, за що  частина творчої спадщини Ревеса перейшла до Ужгородського музею, де вона й зараз знаходиться.

ВІН ЛЮБИВ МАЛЮВАТИ ТИСУ

З Виноградовом також пов'язаний  Ерделі.  Він дуже часто на вихідні поїздом приїжджав сюди з етюдниками, холстами, картонами. Багато малював  Тису, міський парк, сади. А причиною цього було те, що  Адальберт Ерделі  дружив з колишнім директором дитбудинку Васильом Таром, у якого й зупинявся на три, чотири дні, а інколи й на тиждень.  Ще й зараз живуть люди, які  запам’ятали його як вишуканого інтелігента в дорогому костюмі. Він любив це охайне, чисте містечко, прогулювався ним,  йдучи вимощеним бруківкою тротуаром від дитбудинку до ресторану. Сідаючи в крісло, замовляв обід,  запалював дорогу сигару, випивав бокал вина і фліртував із офіціантками –  всі знали, що це  знаменитий  Ерделі.

Vidi Bokshaj

Якщо далі розгортати цей митецький ланцюжок, то не можна не згадати, що Виноградово має тісний зв'язок із Йосипом Йосиповичом Бокшаєм- соратником Ерделі. Це дві великі у мистецтві постаті, які заснували Ужгородське художнє училище і заснували закарпатську школу живопису. Довкола цих двох величин  згуртувалися Контратович, Коцка, Манайло, Кашшай, Глюк та інші. Про Йосипа Йосиповича  я міг би дуже багато розповідати, та це тема окремої розмови. Але його син, також Йосип і також художник, женився у Виноградові. Старий Йосип Йосипович часто приїжджав до сватів і тут у місті було багато його робіт. Років п’ять тому, до речі, були страшно піднялися ціни на твори представників закарпатської школи живопису. Якщо колись за радянські часи картини Манайла, Бокшая, Ерделі можна було купити в магазині за тридцять, п’ятдесят рублів, то кілька років тому за картину Ерделі давали до 100 тисяч доларів, а Бокшая – від 50 до 80 тисяч доларів. Тут працювали цілі угрупування і буквально все вивезли, навіть простенькі етюди чи замальовки. Настільки великий був бум.

Але не про це річ. З Йосипом Йосиповичом Бокшаєм ми часто їздили на пленери, які тоді організовувалися для молодих художників кожного року. Якось на такому пленері з Виноградова з нами був мій товариш Микола Ігнатик. Це був дуже скромний, але надзвичайно талановитий, плодотворний і, на жаль, неоцінений як слід, художник. Пригадую один випадок, пов’язаний із ним під час пленеру в Рахові. Йшов дощ, і ми в клубі малювали натуру – дівчину в гуцульському вбранні. Хто олівцем, хто фарбами, а Микола Ігнатик на ватмані розміром десь 40 на 60 нишком почав малювати Бокшая. Йосип Йосипович це помітив   і раз лиш устає і, не промовивши й слова, виходить із клубу. Ми думали — розсердився, а він   через деякий час вертається і з бабочкою на шиї, сідає знову за мольберт, приймає ту ж саму позу і, звертаючись до Миколи Ігнатика каже: «Но, тепере можеш продовжувати». Бокшай без бабочки – це був не Бокшай. А коли Микола закінчив портрет, він підійшов з олівцем, дещо підправив і зверху в кутку написав латиною: Vidi Bokshaj. Такий він був.

Іншого разу, пам’ятаю,  ми також були в Рахові. Початок жовтня. У Йосипа Йосиповича Бокшая – день народження. Цю подію ми, молоді художники, вирішили відсвяткувати і замовили у ресторані святкову вечерю для свого вчителя. Сказали про це йому, а він у відповідь: « Знаву й сам, що в мене день народження. Но добре, раз уже сьте замовили, то прийду». І прийшов. Ми всі, чоловік двадцять, сидимо за столом. А він за десять хвилин без слів стрепав свій банош із відбивною, встає і каже: « Ну, ви тут гостіться, а я йду, бо мені рано робити треба».  Ми залишилися й гуляли цілу ніч. Потім наступного дня голови у всіх боліли.  Поїхали в Кваси на пленер, але робити після нічної гулянки  ніхто не міг. А Йосип Йосипович за цей час таку картину врізав, що всі тільки ахали. Іще одна характерна деталь: Бокшай ніколи не малював у неділю чи в релігійне свято – тоді він ішов до церкви. А коли брався за картину, завжди зверху у лівому кутку на полотні покладе хрестик, сам перехреститься, прочитає молитву і лиш так починає малювати…

Ерделі і Бокшай – це були не тільки різні художники, але й різні натури. Бувало, Ерделі зайде до рисувальні й запитує чи є хтось, що не хоче сьогодні малювати. Якщо такі знаходяться, дає їм  кілька рублів, аби купили собі булочки – ідіть, гуляйте по місту, а коли захочете –повертайтеся.  Зовсім по-іншому Бокшай. Мовчки ходить по рисувальні, піпу потягує, дивиться хто як малює. Потім раз лиш підходить ззаду: «Ану встань !» Сідає сам на табурет. Піпа в роті. Бере в руки пензлик і різкими мазками – раз, раз. «Видиш, як треба. Малюй так як я,  і все буде добре».

МАЙСТЕР І СТУДЕНТ

Виноградівщина має гордитися ще й таким художником як Степан Кутлан. Він із Фанчикова, але закінчив Ленінградську академію. Як  потрапив туди із закарпатського села, поняття не маю. Це був високопрофесійний художник. Пригадую, ще навчаючись на другому курсі Ужгородського художнього училища, для мене була   велика честь виставити свої роботи разом із Степаном Васильовичом Кутланом у залі колишнього райкому партії у Виноградові. Я виставляв свої перші роботи з різьби по дереву. А він – великі картини з натюрмортами квітів, пейзажами. Так ми вперше зустрілися – студент-початківець і зрілий майстер… І цей мистецький ланцюжок від Імре Ревеса можна провести й до сучасних виноградівських художників. Але давати їм оцінку я не збираюся, бо ні мистецтвознавці, ні журналісти – ніхто не може оцінити справжню вартість робіт мистецтва – тільки час, лиш він розкладе все по полицях.

-Знаю про те, що зараз Ви готуєте свою персональну виставку у Виноградові. Що  хочете представити своїм землякам?

-Я мав дуже багато виставок різного калібру- районного, обласного, республіканського, всесоюзного і міжнародного. Але, зізнаюся чесно, раніше я так не переживав, як зараз, якщо дійсно ця виставка відбудеться. Бо якщо робилася виставка професійного рівня, в мене була одна мета – виставити відповідні роботи саме як професіонал. Знаєш, є три стовпи, на якому держиться мій живопис. Перше – бути незвичайним, у темі, в композиції, у виконанні – у будь-чому, але робота має бути незвичайною. Друге – професіоналізм, ти маєш виглядати в роботах професіоналом, а не дилетантом. І третє – це колір. Цих трьох критеріїв я завжди дотримувався. Але коли мова йде про Виноградово, тут, на мій погляд, має бути дещо інший підхід…

Коли розпався Союз, настала велика трагедія для художників. Держава Україна перестала ними опікуватися, вони раптом стали нічиїми, осиротіли. І що сталося. Одні малювали як і раніше, тобто за радянські  часи. Розрахунок був на покупця, який у мистецтві не розбирається. Друга група художників кинулася в Європу. Я також три роки був серед них. Ходили по Румунії, Угорщині, Польщі, Словаччині – робили як злидарі, підлаштовувалися під художні напрямки країн, у яких працювали, аби там збути свої роботи

. Велика трагедія в тому, що не залишилося художників закарпатських, українських, які би на своїй землі глибоко розробляли теми, їздили по селам, вивчали чим живе простий народ, бо в них на це немає засобів. І від цього потерпає справжнє мистецтво, і довго ще буде потерпати. Таких в області зараз є один, два, три, хто може поїхати в гори шукати тему і робити те, що тобі до душі. Для цього треба не лише бути художником, але й мати свою машину, гроші на готель, на фарби, на холости, і не залежати ні від покупця-дилетанта, ні від кого іншого. Тому пройде ще багато часу, коли стане зрозуміло, хто із сучасних художників був дійсно майстром і патріотом своєї землі…

Але повернемося до запланованої виставки у Виноградові. У мене більше триста художніх робіт, зарамованих, готових  хоч сьогодні до виставки. Але що саме показати землякам? Привезу  зразки високого мистецтва ( все таки я народний художник і спілкуюся із собі подібними )- чи зрозуміють мене  у Виноградові? Тому, якщо виставка таки відбудеться, очевидно, я представлю на ній, швидше за все, як роботи  професійного рівня, так і ті, що будуть відповідати вподобанням місцевих людей. У жодному разі йдеться не про дилетантські картини, а про те, що привертає увагу тутешнього глядача – виноградівські краєвиди, архітектурні, історичні пам’ятки тощо. Це серйозне завдання, але, думаю, ми з ним впораємося.

Василь Кіш, Новини Виноградівщини

Читайте також:

• Метушня на одному із блокпостів Закарпаття: люди застрягли у транспортних засобах
• Отримали нові назви: на Закарпатті перейменують чотири населені пункти (ПЕРЕЛІК)
• Держава виділить для Закарпаття 150 млн гривень: кошти спрямують на розвиток потужного об'єкту
• Полювання вже почалось: у районах Закарпаття беруть штурмом ліси