Нещодавно світ побачила книга закарпатського краєзнавця, виноградівця Івана Біланчука «Виноградів – моє місто».
Направду, книга унікальна. Унікальна не тільки тому, що автору вдалося зібрати на 620-ти сторінках історію міста починаючи з 1262 року і до наших днів. Книга містить багато історичних даних, вже забутих фактів та світлин, зібраних в архівах області та поданих не фахівцем-істориком, а, в першу чергу, патріотом Виноградова, краєзнавцем Іваном Біланчуком.
Автор в легкій, дещо романтичній формі, знайомить читачів із фактами з історії Виноградова не піддаючи їх критиці чи глибокому аналізу, а констатуючи як події, що вибудували Севлюш саме таким, який ми знаємо і любимо.
Голос Карпат знайомить своїх читачів із найцікавішими, на думку автора, розділами історико-краєзнавчого нарису «Виноградів – моє місто». Сьогодні Вашій увазі перша частина «Коли був заснований Севлюш?», яку можна знайти на 10-20 сторінках книги.
Коли і хто заснував Севлюш достеменно не відомо. А виникло поселення завдяки вигідному розположенню на перетині торговельних шляхів. Але сталося це дуже давно, бо вже в 1262 році у королівській грамоті Стефана V згадується як королівське місто. Саме цей рік прийнято рахувати за заснування Севлюша. Якщо виходити із прийнятих в Західній Європі традицій, то це правильно. Бо там датою заснування міста вважається рік надання йому магдебурського права. Але чомусь у цілому краї такий підхід дотримується лише у відношенні до Севлюша. Адже, якщо застосувати цей принцип, то Севлюш є найдревніше середньовічне місто в області. Бо Хуст із Тячевом та Мараморош-Сігетом отримали привілеї Севлюшського права в 1329 році, Берегово - в 1342 році, Мукачево -1376 році. А Ужгород у королівській грамоті в 1430 році (лише через 168 років після Севлюша) іменується як «оппідум» з міськими правами. Зате, зверніть увагу, вже святкує більш ніж тисячорічний ювілей. А як бути містам, які взагалі не отримували ніяких прав?
Зовсім не відповідає дійсності, що королівська грамота 1262 року є першою письмовою згадкою про місто Севлюш. Він пройшов еволюцію від осади (поселення) до містечка і, врешті, до рангу королівського міста. У середньовічних грамотах Севлюш у різні роки згадується як «вілла», «опподіум» і «цівітас». Як «villa» згадується в грамоті Ладислава Святого (1077-1095).
Знавець історії Угочанського комітату Ондраш Комаромі стверджує, що вже в 1236 році, коли місту Дейж надали привілеї, в них підкреслювалися, що севлюські госпіти, колоністи мали аналогічні права.
Після татарського нашестя в 1241 році Севлюш відроджується за рахунок слов'ян, які врятувалися від татар, німців (саксонців і фламандців), яких запросив король Бела IV. Звичайно, були і угорці, але їх, як панівної верстви, багато не могло бути. Зрозуміло, що в місті не було багато немешів (дворян) і землевласників. Німців також не могло бути багато і, цю обставину замітив Ондраш Комаромі, який підкреслив, що в цілому комітаті Угочі не було жодного прикладу, щоб німецькі поселенці отримали маєтки або дворянство від короля, як це було в інших комітатах. Але разом з тим, навіть мала кількість німецьких осадників могла здійснити великий позитивний вплив, бо своїм тверезим, старанним, працьовитим способом життя вони завжди багатіли, навіть там, де наші русини ледве могли вижити. Про це свідчить і сам привілей, який отримав оновлений Севлюш у 1262 році від короля Стефана V.
У цьому середньовічному документі місто фігурує як «Villa Zeleus» і в ньому надається цілий спектр у галузі самоврядування, господарювання і частково в торгівлі.
Зараз деякі історики стверджують, що ці та інші привілеї, на яких зупинимося трохи пізніше, стосувалися лише окремої категорії жителів - в першу чергу саксонців та фламандців. Але на користь версії, що грамота діяла і була чинною для всіх городян говорить той факт, що про німецьких госпітів в ній і не згадується.
Згідно цієї грамоти севлющани набули автономних прав розв'язувати свої внутрішні справи. На них не поширювалася судова компетенція ішпана, їх міг судити лише обраний ними же суддя. Цікаво, що було оговорено, що за вбивство - вбивця повинен був заплатити дві марки, за важке поранення марку, за інші злочини - півмарки. Так само вони обирали собі і священика. Без дозволу громади в Севлюші не могли поселятися барони, знать та інші магнати. Хоч у деяких матеріалах згадується, що Севлюшу було дано право щотижневого торгу і що проводився він як і тепер по четвергах - це не відповідає дійсності. У грамоті чітко визначено базарний день - понеділок. У зв'язку з цим можемо зробити деякі висновки і про національний склад населення міста. Як відомо, в угорських поселеннях базарним днем, як правило була неділя, яка по-угорськи так і називається (вошарноп) базарний день. Судячи з того, що базар проводили в будній день, більшість населення була греко-східної або католицької віри.
Також городяни були звільнені від митного платежу по р. Тиса. Вони могли вільно розвозити скрізь свій товар і продавати його. Також їм було надано право на такі дії, що були монополією феодалів: право будувати млини, садити виноградники, виготовляти і продавати вино, ловити рибу та полювати в лісах. Правда, було оговорено, тільки на вовків, лисиць і косуль (серн). Більше того, король своєю грамотою розширив межі Севлюша, приєднавши до нього землі, що раніше належали королівським сокільничим і рибалкам, залишивши останнім тільки потрібні для їх хазяйнування площі.
Що ж входило до обов'язків севлющан? Вони мали посилати на службу одного озброєного воїна коли в цьому виникала потреба і платити поземельний податок. Кожний газда, що мав ораницю, мав платити 15 динарів, желяр - вдвічі менше. Цей податок збирали суддя та священик і в день Святого Мартина (11 листопада по старому стилю) вносили до королівської скарбниці. Крім того, севлющани віддавали десятину від збіжжя своєму священику, яку залишали прямо на полі, завозити до його обійстя не були зобов'язані. Священику платили також за одноразові релігійні треби. У свою чергу священики платили по одній марці в рік королю.
У грамоті також згадується дорога, а це велика, на той час, крайова дорога. У ній підкреслено, що вона повинна проходити через середину самого міста. Це дуже важливо, бо торговельна дорога в середні віки вела від Спішу через комітати Обауй, Земплін, Ужгород, Берег і біля Севлюша розділяється надвоє, одна гілка вела через Кіральгазу до Сотмара, а інша - вела до Марамороша через Хуст і Вишково.
Була ще одна особливість у правах, які історики віднесли швидше до нюрнбернського, ніж до магдебурзького. До речі вони були привабливими, бо всі навколишні міста прагнули отримати подібні привілеї. Як відомо трохи пізніше їх отримали Королево, Веряця, Сасово, Чорнотисово, але в них була одна суттєва деталь. При виникненні спірних моментів остаточний вердикт належало виносити севлюському судді.
У період панування Арпадовичів Севлюш залишається королівським містом. На початку Анжуйської ери Карло Роберт, потім його син Лойош I підтвердили всі пільги і преференції, які мало місто, що забезпечувало постійний розвиток міста.
Але події розвивалися так, що застрахуватися і тримати в покорі противників Карло Роберт, змушений був подарувати місто своїй дружині, а пізніше своєму скарбнику Беке Боршу, з правом спорудження фортеці на схилі Чорної Гори. Але так як його підданий не витримав випробування на вірність, король забирає в нього місто і в грамоті 1342 року називає його «civitas nostra», тобто своїм містом. Починаючи з цього часу Севлюш довгий період був залюднений саксами і вважався маєтком королеви і місцем її літнього відпочинку.
У 1399 році король Жігмонд подарував Севлюш, як «oppidium regium» (королівське місто) барону Петеру Перені, причому з правом будівництва замку, яке потім в 1401 році обновив. В 1427 році місто вже володіє правом проводити Всеугорські ярмарки. Протягом усього XV століття Севлюш згадують, як «oppіdіum» (місто).
Тих, кому історія Виноградова від Івана Біланчука припала до душі, інформуємо, що придбати «Виноградів – моє місто» можна в магазині «Екзотика» по вулиці Миру, супермаркетах «Гранд» по вулицях Станційна та Копанська. Також книжку можна замовити онлайн, звернувшись до адміністратора ФБ-пабліка «ВИНОГРАДІВ СЬОГОДНІ - місцеві події, дискусії, ракурси (Валіція)» Віктора Чернікова.
Більше за темою
Цікава ідея. Стріт арт як візитівка-родзинка міста Виноградів — соцмережі (ФОТО)
Історія, культура, природа та релігія: вийшла друком книга про місто Виноградів (ФОТОФАКТ)