В Ужгороді відбулася презентація роману Андрія Любки "Твій погляд, Чіо-Чіо-Сан"

У рамках всеукраїнської промоції щойно виданого роману Андрія Любки “Твій погляд, Чіо-Чіо-Сан” відбулася презентація книжки у вщерть переповненій залі Закарпатської обласної бібліотеки.

Сам автор на презентації охарактеризував твір як анти-детектив, хоча його редактор трактує це як психологічний тріллер. Кожний має рацію по-своєму. Справді, якщо від класичного детективу читач переживає катарсис, психологічне очищення у фіналі, то тут маємо наприкінці щось зовсім інше. Психологічних питань тільки більшає, і вони стають усе більш проклятими і невідступними.

Психологія там струменить з усіх отворів, автор навіть на останній сторінці дякує за багатогодинні консультації ужгородському психіатрові. Ю.Бучкові. Адже А.Любка взагалі схильний до літературних експериментів. Схоже, і тут він зацікавився: а якщо змішати в одній колбі сюжети “Гамлета” і “Монте-Крісто”, а потім вилити результат у середовище сучасного Ужгорода, то що з того вийде?

Вийшла новела, розтягнута до розмірів роману (такі вимоги сучасних видавців), інкрустована гарними авторськими афоризмами. Є навіть цілі вставні новелки, що мають самостійне значення. Наприклад, чи не найбільше запам’ятовується опис підйому на грецьку гору Олімп (може, це навіть ключ до всієї загадкової історії), або ж майстерна пародія на новелістику Марії Матіос у 16-му розділі.  

Головний герой роману – 29-річний українець з Солотвина Марко Задорожний, що вчився в Ужгороді і Варшаві, пожив у Києві, та потім знову оселився в Ужгороді. Максимально істеричний парубок. За професією – грантоїд (якщо це можна назвати професією). Самозакоханий піарник, любить демонструвати свою успішність, типовий ексгібіціоніст (на це вже є відчутний попит молодих читачок). Тобто автор від самого початку свідомо робить усе, щоб або викликати огиду читача щодо героя, або хоча би вселити сумніви щодо його еталонності.

Роман про те, як молодечий раціоналізм стикається з ірраціональністю довкілля, про кохання і смерть як два аспекти чи навіть два ракурси одного-єдиного феномену. Хто впадає у кохання, має бути готовим зіткнутися зі смертю у найрізноманітніших її проявах, має бути готовим переживати смерть і нести смерть, дихати щодня нею і розчинитися у ній. Бо кохання дає геть усе, окрім щастя, спокою й усього того, що малюють рожевою барвою. Воно робить чоловіка глибшим і пекельнішим, що і сталося з Марком.   

Роман ідеально вписується у те, що називається “сучукрліт” – це досить складна гра, виграшем у якій є тисячні тиражі і масові презентації. Тобто воно усе більше нагадує шоу-бізнес і підпорядковується його правилам. Твір розрахований на те, щоб сподобатися і початкуючому читачеві, і більш літньому, кожній категорії пропонуються якісь свої продумані родзинки – скажемо, еротичні сценки для підлітків і “достоєвщина” для п’ятдесятилітніх. При цьому інтрига від кожного попереднього розділу до наступного усе посилюється.

Якщо в головному романі М.Булгакова у 13-му розділі вперше з’являється Майстер (розділ і називається “Явлення героя”), то у А.Любки у 13-му розділі теж з’являється “щось”, яке різні читачі відповідно до їхніх світоглядних установок розумітимуть дуже по-різному. Цей розділ можна прочитати і у містичному ключі, і у психоаналітичному, і у психоделічному (а-ля Кастанеда). Десь він перегукується з “Крейцеровою сонатою”  Л.Толстого: музика вивільняє підсвідомість, але наслідки цього не передбачувані.

Останні 80 сторінок (з 330) особливо інтригуючі. Тут починає здаватися, що багато чого ти розумів інакше, ніж воно було насправді. Читацькі очікування безжально ламаються, щоб потім все-таки збутися, але вже інакше, ніж то очікувалося на початку. Наростає моральний релятивізм, як у А.Камю. Фінал загалом відкритий, всякий вільний трактувати його по-своєму. Були колись такі значки і листівки з подвійним зображенням: дивишся під одним скосом – зайчик, під іншим – вовк. У А.Любки тих підтекстів під простою на перший погляд текстовою тканиною навіть не два, а кілька. Зрештою, про кохання, мабуть інакше і не напишеш. У фіналі лишається тільки присвиснути і згадати Єсеніна:

Успокойся, смертный, и не требуй

Правды той, что не нужна тебе.   

Сам персонаж процитував би тут свого улюбленого Овідія, але героєві явно не до того. Автор підвів усе до “вибуху мозку” і у читача, і у своїх персонажів. Роман вийшов дуже конструктивістським, зі складною геометрією сюжету, зі зворотною перспективою, це коли зразу після фіналу кортить почати читати спочатку, тоді вже пролог сприймається як пряме продовження фіналу, а весь текст замикається кільцем. Текст писався, так би мовити, з циркулем, лінійкою і транспортиром – бо й як же інакше напишеш про такі складні феномени, як кохання, вбивство, суїцид, помсту, музику і сучасне Закарпаття?    

Нагадаємо, що в Ужгороді пройде виставка-продаж картин закарпатських художників.