Цього уїк-енду офіційно відкрився Закарпатський обласний театр драми і комедії у Хусті – виставою Сергія Архипчука “Наталка-Полтавка” за п’єсою І.Котляревського.
Це треба було бачити. Актори ще зовсім не розбещені глядацькою увагою, тому викладаються по повній. Оркестранти грають, ніби це востаннє у їхньому житті. Навіть глядачі у вщерть забитій залі поводилися ідеально. Не повірите, але у Хусті ні в кого не задзвонив мобільник.
Найперша прем’єра щойно створеної трупи – це як перший цілунок. Потім будуть ще – набагато вправніші і солодші, але саме перший незабутній. Згадується віршик цьогорічного ювіляра Ф.Кривіна про те, чому вовк не може наздогнати зайця: “Ведь волк – он просто исполняет долг, а заяц в ноги вкладывает душу!” Хустяни вклали в ноги усе, що мали за душею. Так стрибають у воду, не знаючи броду. І що найдивніше – випливають, спрацьовують якісь резерви організму, біоенергетика з інтуїцією.
С.Архипчук має унікальний талант перелицьовувати класику на злобу дня. Режисер зробив з твором І.Котляревського приблизно те саме, що сам Іван Петрович – з “Енеїдою” Вергілія. Той примусив римлян обрости козацькими оселедцями і перейматися проблемами України на зламі ХVIII- ХІХ ст. Сергій Володимирович перетворив полтавчан двохсотлітньої давності (наступного року у п’єси 200-річний ювілей) на сучасних хустян. Спектакль десь сприймається як така собі весела політологія у картинках. У різних епізодах вгадуються практично кожний з наших п’яти президентів, окремі прем’єри і партійні лідери. Але і фігури обласного і хустського рівня також: губернатори, начальники обласних управлінь, мери, голови районних адміністрацій, громадські активісти.
Наталка (Мирослава Рибчук) – та ще штучка. Знає, що вона перша дівка на селі, тому принципово тролить усе, що бодай трохи схоже на чоловіка. Несе свою красу гордо, як два відра на коромислі. Снігова королева. Як вона співає! Голос гіпнотичний, ним можна посилати на смерть, примушувати чоловіків тягати каштани із полум’я
Петро (Василь Снітар) конгеніальний своїй Наталці. Зазвичай позитивним персонажам не співчуваєш – вони надто правильні, тому себе з ними не ідентифікуєш. А цей якось підкуповує і своєю наївністю і якоюсь самозреченістю і не в останню чергу тим самим голосом.
Петрів вірний побратим Микола (Василь Бабич) працює на контрасті з шалено закоханим товаришем – хтось же має лишатися тверезим, бо любов приходить і відходить, а їсти хочеться завжди. Земний прагматик до нестями, якби не він, то це була би чергова історія про Ромео і Джульєтту, а так усе зрослося до хеппі-енду.
Возний (Анатолій Барна) – людина-загадка. Отак приблизно закарпатці уявляють собі класичного політика або олігарха. Актор намагається максимально оживити цю карикатуру, надати ї\й якихось людських рис, тому образ постійно змінюється від однієї сценки до наступної – як картинка, що переливається.
Виборний (Олександр Анишинець) – чи не найбільш колоритний з усіх персонажів, такий собі марамороський любитель життя й інтриг, готовий всіх з усіма помирити, потім пересварити і помирити заново. Складний коктейль з дипломата, шоумена, грантоїда і проповідника. Незамінний кризовий менеджер, який працює за замкнутим циклом: сам створює проблеми і сам їх вирішує. Десь нагадує В.Зеленського у серіалі “Слуга народу”, тільки з нашим закарпатським акцентом.
Терпилиха (Олеся Чепелюк) – типова закарпатка. Вся собі на умі. Класична теща з анекдоту (там можлива ціла нова історія про взаємини Петра з нею через рік-другий). Пристрасно любить дві речі – дочку і гроші. У серці постійно бере верх то одне, то інше. Справжня солом’яна вдова, якій би не завадило ще раз заміж. Наразі пускає бісики усім чоловікам на сцені і в залі. Трактування образу дуже далеке від хрестоматійного, зате ця вдовичка стала по-справжньому людяною і навіть спокусливою.
Вражає сценографія І.Білецького. П’ять панелей із зображеннями переплетених дерев нагадують картини П.Бедзіра. Другий мотив – голуби, які постійно обігруються у спектаклі. Дерев’яний реквізит нібито особисто виготовляв сам директорі і виконавець головної ролі. Рідко зустрінеш такий ексклюзивний підхід до костюмів персонажів (Л.Гончарова, О.Дорошенко).
Трупа взяла високий старт. Обласне керівництво цілком слушно побажало, щоб у репертуарі театру була вистава про Хуст як столицю Карпатської України. До цьогорічного 15 березня це неможливо, але до 80-річчя від дня створення першого автономного уряду, з чого і почалася вся епопея Карпатської України. (11 жовтня) – цілком реально.
Створити новий гарний театр у Закарпатті-2018 геть нереально: проти цього море обставин – і фінансових, і кадрових, і навіть суто технічних. Добре, що хустяни і цілий ряд причетних до того киян та ужгородців про це просто не знали. Тому вони здійснили неможливе.