1. Новини Закарпаття
  2. >

Названо ТОП-10 унікальних старожитностей "старого села" в Ужгороді / ФОТО

30.10.2017 0 Культура

 

Музей народної архітектури та побуту в Ужгороді називають «старим селом» – це найстаріший скансен у країні, його колекцію збирали в 60-х роках минулого століття.

Хто бував в Ужгороді – обов’язково до музею заходив: він розмістився не на висілках, як столичний скансен у Пирогові, а в самому серці міста, поруч із головною пам’яткою Ужгорода – замком. Але туристам рідко вдається добре оглянути музей і дізнатися про справжні скарби, які тут зберігаються: мало часу, насичена програма… Тому кореспонденти Укрінформу зробили підбірку унікальних речей із закарпатського скансену –  такого ви більше ніде не побачите!, - пише Uzhgorod.in.

1. Гігантський кадуб для зберігання зерна (середина ХІХ ст.) – ця ємність зроблена з цільного шматка дерева – липи, яке має понад 1,5 м у діаметрі. Висотою кадуб – два з гаком метри, вміщує понад 2 тонни зерна. Товщина стінок – 7 см.

- Знайшли його науковці під час експедиції у селі Гусний на Великоберезнянщині в 1976-му році, - розповідає директор закарпатського скансену Василь Коцан. – Один дід у селі дізнався, що вчені шукають ексклюзивні речі, то привів їх до своєї хати й показав оцей кадуб. Цікаво, що стояв він на горищі, й коли його захотіли зняти, він не проліз у отвір, який вів на горище. Тобто, кадуб туди винесли ще тоді, як будувалася хата – до перекриття даху. Науковці, звісно, засмутилися, що не вдасться забрати до музею цю унікальну річ, але згодом з’ясувалося, що дід планує зносити стару хату й ставити нову. Тому за рік, як розібрали хату, цей кадуб таки зняли з горища – й доставили до музею. Цікаво, що днище в нього приставне, окреме – за час, відколи кадуб стоїть у музеї, воно вже двічі зігнивало. Сам кадуб науковці двічі на рік обробляють антисептиками – аби не завівся шашіль.

2. Зрубна хата з присілку гуцульського села Ясіня (кін. ХVІІІ ст., приблизно 1780-ті роки) – одна з найстаріших збережених зрубних хат на території України. Поставлена з величезних – до метра шириною – ясенових колод, для формування однієї стіни використано 4 такі тесані зрубні напівколоди.

- Хата дуже цікава не тільки своїм віком – хоча це насправді рідкість, схожа за віком на цю нашу хату є ще в Чехії, в Земплинському музеї – датована серединою 18 століття. Вона ставилася на горі, і те, що використовувалися колоди такої товщини, свідчить про поганий матеріальний стан господаря – він економив, тому для будівництва хати купив меншу кількість, але товщих колод. Ця хата двічі переносилася з місця на місце – востаннє в 1924 році, про що є відповідні видряпані написи біля вікна на передній стіні, що означає – звікувало у ній не одне покоління.

3. Дубовий стіл із видовбаними тарілками – репліка сільських майстрів 40-х років ХХ ст. – унікальна меблева конструкція. Стіл зроблений із двох товстих дубових колод, має в собі шість заглиблень – видовбаних тарілок з отворами та дерев’яними затичками внизу. Посередині вздовж столу є шухляда – там зберігали дерев’яні ложки – також за кількістю членів родини. По боках столу прикріплені дві дошки, якими закривали стіл – й на ньому можна було працювати, поверхня робилася рівною.

- Такі столи були у вжитку в гуцульських селах на Рахівщині та частково – на Міжгірщині до перших десятиліть ХХ століття, – коментує Василь Коцан. – На момент, коли проводилася наукова експедиція для скансену, таких столів у вжитку вже не було, але його згодилися відтворити по пам’яті народні умільці з Ясіні, народжені в ХІХ столітті. Вони пам’ятали, як робили та як використовували такі столи. Там могли вирізати тарілки на кожного члена сім’ї – отут бачимо шість, розповідали, що було три, а могла бути й одна велика – для страви, яку всі водночас набирали собі ложками. Мили ці тарілки так: у видовбані тарелі наливали гарячу воду, змивали, а тоді виймали затички із отворів внизу – й зливали воду в корито, яке для цього ставили під стіл. Опісля стіл закривали двома дошками, які були прилаштовані по боках – і його поверхня ставала рівною.

4. Ручна ступа для зерна з Бойківщини (кін. ХІХ ст.) – складається із двох частин – жолоба та товкачки.

- На Верховині не всі могли дозволити собі мати жорна, тому що дістати два камені, товщиною 7-10 см і відповідним діаметром – дорого вартувало, – каже Василь Коцан. – А водяні млини, куди носили зерно молотити, з’явилися в ХІХ столітті. Тому до цих часів люди подрібнювали зерно вручну вдома – у ступах. Найчастіше ступи були ручними, складалися із жолоба – циліндричної ємності, видовбаної з цільної колоди, найчастіше з дуба, куди насипали зерно (в оцій вміщувалося до 1 кг) та товкачки, вдаряючи якою, це зерно перетворювали на крупу. У товкачку та дно жолоба набивали залізні цвяхи – аби дерево не тріснуло від ударів. Аби роздробити зерно на велику крупу – треба було з півгодини працювати, а щоби перетерти на муку – годину-півтори. Працювали на ступах виключно жінки, робота не з легких: товкачка важить понад 2 кг.

Були також ножні ступи – той же принцип, коли зерно засипали в отвір, і товкли по ньому колодою – але працювала вона як педаль, на яку треба було натискати ногою. Такий собі варіант домашнього тренажера.

5-6. Попльованець та роваш – оригінальні палиці вівчарів (артефакти поч. ХХ ст.).

- Попльованець – це палиця з надрізами, яка використовувалася вівчарями як сигнальний інструмент, роваш – це вівчарська палиця з нарізками, яка слугувала документом, - пояснює Василь Коцан.

- Попльованець – це посох, довжиною від 2 м, товщиною – 2-3 см в діаметрі. Його дуже цікаво виготовлювали: восени на вербовій гілці робили ряди надрізів від верху до низу й залишали цю гілку на дереві до весни. Ці надрізи природнім способом рубцювалися за зиму на гілці, а зрізали палицю пізньою весною, в травні, перед вигоном отар на полонини. З палиці здирали шкіру, й місця рубців ставали чітко видними – такі рисочки були вздовж по всій поверхні попльованця. Палицю використовували як сигнальний інструмент – верба дає дзвінкий звук, з неї тому й сопілки вирізали, і коли оцією палицею сильно вдарити по дереву в лісі, виходить дзвінкий сигнал. Так вівчарі давали один одному знати, хто де є під час роботи: у лісі ж поміж деревами один одного не видно. А з допомогою попльованця вівчарі отак-от перестукувалися. Цікаво, що кожна палиця мала свій звук – і вівчарі знали, що отак стукнув Іван, а на отому березі – Василь, а там, ще десь-то – вже Йосипів попльованець.

- Якщо у кожного вівчаря був свій попльованець, то ровашів у кожного було по декілька. Роваш – це палиця з різними позначками, етимологія яких, на жаль, здебільшого лишається невідомою. Ровашами робили наміри молока від кожної вівці перед вигоном отар на полонину. Вівчар позначав собі, скільки вівця дає молока, і скільки сиру він має віддати господареві. Цікаво, що такі відмітки робив собі й господар – по поверненню з полонини, господар і вівчар звіряли свої роваші, відмітки мусили збігатися. Тому у вівчаря було кілька ровашів – у залежності від того, худобу скількох господарів він випасав. 

Ровашами як документами до середини ХІХ століття користувалися й у селах – наприклад, при позначанні відробітку на суспільних роботах: один роваш був у голови села, а інший – у громадянина, на ньому робилися зарубки по днях, які той відпрацював на благо громади.

Роваші вийшли з ужитку вівчарів приблизно у 20 роках ХХ століття.

7. Церковний клепач (кін. ХІХ ст.) – спеціальне устаткування-тріщалка для церковної дзвіниці, його використовують раз на рік – у період від Страсного четверга до Пасхальної неділі, коли не можна дзвонити у дзвони.

- Це клепач – із села Пастіль (Великоберезнянщина), датований кінцем ХІХ століття. Це музейний експонат, але такими клепачами й зараз користуються повсюдно на Закарпатті – від Страсного четверга до Паски не дозволяється дзвонити у дзвони, це символізує те, що увесь християнський люд сумує через смерть Христа – тому церковні дзвони мовчать. Використовують для скликання люду до церкви отакі спеціальні клепачі (їх ще називають клепала, доркотала) - дерев’яні механізми, які створені для того, аби робити гуркіт. Ось цей, який зберігається в нашому музеї – створює його з певною послідовністю, тобто, має ритм. Бувають клепала найрізноманітніших конструкцій, у деякий церквах за відсутності такого механізму просто підвішують дошки й ударяють по них дерев’яним клепачем-молотком. Зазвичай, клепала зберігаються у церковних дзвіницях. Під час Пасхальної служби у неділю дяк дозволяв хлопцям крутити ручку клепала – це була велика честь, і кожен хлопчак намагався покрутити. Цікаво, що використовують клепач лише раз на рік – саме у великодній період. 

8.8 Довганя – традиційна закарпатська сорочка долинян річки Боржави (друга пол. ХІХ ст.) – це найархаїчніший тип сорочок на Закарпатті, унікальний випадок, коли сорочка оздоблювалася вишивкою ззаду. 

- Ці сорочки вважаються найдавнішими, – коментує Василь Коцан. – Довгані боржавських долинян мають унікальний крій (у нагрудну частину вставлявся тканий спеціальним способом шматок полотна, який викінчувався червоною (рідше синьою) смужкою біля шиї – «челленицею») та вишивку, виконану в старовинній техніці «низь» та набирування, яка розміщувалася на рукаві ззаду – «долі рукавом», по бічному шву та горизонтальна смужка вишивки вверху з цікавою деталлю – хрестом-ромбом, що його місцеві називали «хвіст». Цікаві також орнаменти (узори «на стовпчики», «на жабки»), які не змінилися навіть із засиллям техніки «хрестик». Цікаво, що сорочка також має розріз не спереду, що притаманно більшості жіночих сорочок, а ззаду.

9. Весільний вінок «парта» – (поч. ХХ ст.), Хустщина – дівочий весільний головний убір.

- Парту носили на Хустщині та Тячівщині, – каже Василь Коцан. – Її надягали дівчата на весілля, коли йшли вінчатися до церкви. Ці вінки передавалися у сім’ї по жіночій лінії – від баби до матері, далі – до старшої дочки, тої, що першою виходила заміж. У кожному поколінні їх доповнювали новими оздобами. Виготовляли їх на основі з твердого картону або липової кори, оздоблювали кольоровим стеклярусом, дзеркальцями, вузликами із кольорових вовняних ниток, монетами. Монети нашивали по діаметру в кілька рядів – чим більше їх було, тим багатшою, відповідно, була дівчина. Спереду, на чолі на вінку була «корона» - вивищення, прикрашене стеклярусом, стрічками та дзеркальцями. По обидва боки «парти» теж звисали дві овальні оздоби, прикрашені тим ж матеріалами, що використовувалися для всієї парти.

10. Колекція різьблених виробів із суцільного шматка дерева (ХІХ ст.) Івана Сільвая – відомого священика, який знався на письменництві, різьбярстві та живописі.

- Отут маємо його два кухонні набори, кайдани, терновий вінок, сферу з кулею всередині – усі ці речі вирізьблені із цільного шматка деревини. Важко зрозуміти, як це можна було так зробити – з одного шматка деревини, – каже Василь Коцан. – Народився та жив Іван Сільвай на Свалявщині, в селі Сусково. Його літературна спадщина – це релігійна та світська поезія, оповідання й повісті, статті, нариси, церковні проповіді, писані на так званому «язичії». Сам він друкував свої твори під псевдонімом Уриїл Метеор. У Закарпатському музеї народної архітектури і побуту зберігаються унікальні роботи по дереву священика та одного з його синів Сіона Сільвая. Всі ці речі музею ще у 1980 році передав нащадок Сільваїв.

Цей матеріал також доступний на таких мовах:Російська

Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Стрічка
Система Orphus