На Закарпатті стартує театральний сезон

Восени на Закарпатті традиційно стартує черговий театральний сезон. Деякі колективи його вже почали, інші – на низькому старті.

Ляльковий театр “Бавка” взагалі починає максимально потужно – з 16-го міжнародного фестивалю “Інтерлялька”. Очікуються подібні і в інших театрів.

Український театр на Закарпатті люблять. І український театр любить Закарпаття. Сюди постійно приїздять з гастролями – особливо у теплий сезон, коли є гарантована публіка у будинках відпочинку. Діє кілька власних професійних колективів і ще більше аматорських груп. Хай та любов між Закарпаттям і театром не надто рівна (а чи буває взагалі кохання рівним?), вона не завжди взаємна і вже точно не сліпа, вона якась штрих-пунктирна, спорадична. А якою вона має бути? Відповімо глибокодумно: “Любов має бути...”  І досить! Любов має бути. Крапка. Вона є. А що вже якась не така, то тому, що обидва суб’єкти дуже складні – і театр, і Закарпаття.

Закарпатські театрали прагнуть, щоб місцевий театр був кращим, ніж є.  Ну хай не найкращим у світі, але близько того. На щось таке посереднє ми не погоджуємося. Тому люто критикуємо усі спроби скотитися донизу. І не менш затято нахвалюємо те, що нам здається бодай малесеньким кроком уперед. Часто сприймаємо бажане за дійсне. Бо дуже хочемо, щоб оте бажане таки стало дійсним. Навіть якщо наше покоління до того не доживе.

Наразі маємо те що маємо. Маємо багатющу традицію, проблемну сучасність і невизначене майбутнє. Маємо потужний  фестивальний рух. При тому, що повсякденне життя труп далеко не райдужне, проте фестивалити на Закарпатті уміють. Часто цілий рік тримаються саме заради цього.  

О.Духнович написав свої п’єси тоді, коли в наш ще не існувало професійного театру взагалі. Більшим зухвальством було би хіба що якби будитель з таким самим завзяттям заходився писати програми комп’ютерних ігор. Врешті-решт театр з’явився. Частково традицію було пересаджено з Будапешта, частково з великої України (одним з перших режисерів був М.Садовський). Врешті з’явилися і власні організатори театральної справи в особі братів Шерегіїв. Діло пішло, то ж коли сюди перенеслася радянська театральна традиція, грунт вже існував, був вже підготований глядач, було зоране поле, куди сіяти.

Радянська доба була страшенно суперечлива, проте саме тоді театр став звичною і вже невід’ємною складовою культурного життя. Досі багато чого продовжується за ще тодішньою інерцією. Бо нинішній буржуазії театр не потрібний. Його підтримують на фоновому рівні, бо закрити взагалі було би аж надто скандальним. Проте порятунок потопельників – справа рук самих потопельників.      

Останні чверть століття наш театр розвивався у дуже складних умовах. Власне, “розвивався” – це евфемізм, правильніше сказати “виживав”. Проте таки вижив – переважно на голому ентузіазмі акторів та всіх інших, причетних до постановок. Як писав класик:  

Я горько жалуюсь и горько слёзы лью,

Но строк печальных не смываю…

Їх і неможливо змити, бо раз написане ані в огні не горить, ні у воді не тоне. Воно вже повішене на цвяшок вічності, а кому суджено бути повішеним, того не спалити, не втопити.

Театр був, театр є. Яким буде його майбутнє не знає ніхто. Автор не схильний ані до рожевого оптимізму, а ні до чорного песимізму. Грядуще буде забарвлене якимсь проміжним тоном між цими двома. Можливо, трохи ближчим до строгої темряви, що панує за лаштунками, ніж до буяння сакурового цвіту. Головне, аби воно було не сірим, а таки поліхромним.

Звісно, багато залежатиме від майбутнього глядача. Від отого про якого нещодавній Закон про освіту. Дітлахам тепер будуть не так надавати знання, як прищеплювати компетентності, тобто уміння самим тягнути інформацію звідусіль, звідки лиш можна. В тому числі і з театральної сцени.  

Сергій Федака.

Нагадаємо, відома акторка Римма Зюбіна розповіла про рідний Ужгород, життєву позицію та пристрасть до театру і кіно.