Чендей і Скунць: з літератури у вічність.

20 травня (тільки в різні роки) народилися два видатні закарпатські письменники, лауреати Шевченківської премії – Іван Чендей (1922 – 2005) і Петро Скунць (1942 – 2007)

Цьогорічні дати відзначено скромно, але щиро. Зусиллями обласної бібліотеки укладено і видано збірник “Іван Чендей у колі сучасників” та книжку “За всіх скажу, за всіх переболію…” про П.Скунця. В укладеному Т.Ліхтей 26-му випуску збірника “Між Карпатами і Татрами” уміщено вірші П.Скунця у словацькому перекладі В.Юричкової з напутнім словом Д.Кременя. Обоє були письменниками від Бога.

Було і є у нас чимало й інших авторів, проте саме ці виділялися двома вершинами, в які найчастіше били блискавки. Та й посмертні їхні долі складаються схоже – поки не надто щасливо. Пробуксовує видання зібраних творів П.Скунця, задумане як десятитомник, проте поки видано тільки чотири томи. Не знати коли побачить світ монументальний “Щоденник” І.Чендея. Між тим як автобіографічний епос О.Герцена “Былое и думы” відсвічує особливим світлом усю іншу його творчість, так і цей щоденник відкидає геть несподівані рефлекси на все написане І.Чендеєм, є одним з найцікавіших його творів і стане справжнім відкриттям для масового читача.

Обидва автори засвідчили, що українська література Закарпаття вийшла із зародкового стану, є зрілою і може оцінюватися за найвищими критеріями. Обидва були синами своєї доби і несли у собі всі її риси. І.Чендей увійшов до великої літератури на самому початку (чи навіть напередодні) хрущовської відлиги. Продовжував і за брежнєвських приморозків. Хоча перші проби пера зроблено ще у Хустській гімназії, у літературному гуртку П.Лінтура, з чиєї “шинелі” вийшло чимало наших авторів воєнної і повоєнної доби. Натомість П.Скунць став найяскравішим шістдесятником, піднявся на Парнас стрімко, ще студентом. Гора та має особливість: утриматися на ній значно тяжче, ніж піднятися. Вітри невмолимо гнуть донизу. То ж багато хто просто з часом сходить в долину.

Одиниці, що залишаються там, перетворюються на справжніх мольфарів. Це і сталося з П.Скунцем. Його поетична мова з кожним десятиліттям оберталася до читача все новими гранями, набувала магічного, сугестивного звучання. У найкращих зразках вона ближче до літургії, аніж до повсякденного мовлення. Обидва автори починали як історичні оптимісти, пережили свої запаморочливі злети з подальшими гіркими розчаруваннями. Обидва пройшли через замовчування і брутальне цькування у першій половині сімдесятих. Далі знову оманливі світлячки над трясовиною горбачовських років. Обоє стояли біля витоків закарпатського Руху: І.Чендей головував на установчих зборах, а П.Скунць був обраний першим головою цієї організації. Далі політичні процеси пішли своїм шляхом, а наступники повважали, що “мавр вже зробив свою справу”. Власне, те саме сталося і на загальноукраїнському рівні.

Письменників використали як бронебійну силу для руйнування усього віджилого, а потім відтіснили від реального прийняття рішень. В області зародилися вільні книгодрукування і преса, зате було зруйновано книготорг, почала згортатися бібліотечна мережа, падали тиражі аж до нинішніх символічних “Наклад 100 примірників” (зовсім як у дитинстві І.Чендея). Закарпатська проза близько століття перед І.Чендеєм розвивалася передусім у жанрі новели. Цей майстер впевнено підхопив естафету і підніс оповідання на небувалу висоту. Писати так, як він, неможливо. Писати гірше, немає сенсу. Тому після нього закарпатська новела пережила певну кризу, пов’язану з відходом від соціально- психологічної проблематики, з пошуками нових творчих методів. Відтак І.Чендей освоює повість і роман.

Ці жанри існували у нас і до нього, але як експериментальні. Фактично, саме І.Чендей (разом з М.Томчанієм та іншими) легітимізуєці більші жанри, остаточно акліматизує, інтродукує їх у закарпатську літературу. Він не був автором однієї теми, сюжету, персонажу. Він змінювався разом з часом, в якому жив. Тому відкриваючи кожну нову його книжку, читач ніколи не міг передбачити, з чим зустрінеться. Без Чендея-сценариста (і наших художників) не існувало би одного такого кіношедевру, як “Тіні забутих предків” С.Параджанова.

Якщо раніше Закарпаття було переважно реципієнтом культури, спрагло вбирало і засвоювало її звідусіль, то із цим фільмом воно саме стає донором, починає віддавати сторицею. Паралельно пішли у світ збірники закарпатських казок, балад, пісень. Закарпатська поезія ХІХ і першої половини ХХ ст. здійснила ще тривалішу, ніж проза, еволюцію, наслідком якої стала творчість П.Скунця. Практично у кожного з наших поетів, починаючи від В.Довговича і до В.Гренджі-Донського, Ф.Потушняка і Зореслава є теми, образи, настрої, які потім своєрідно переломляться через призму оригінального бачення Петра Миколайовича, набудуть його неповторного тембру, зіб’ються докупи римами-цвяхами, що навічно засідають у пам’яті. І.Чендей був, що називається, літературним генералом – причому не тільки за посадою і за опалою, а й за тим, як горнулася до нього літературна молодь. Через його гостинний дім пройшли десятки молодих і не надто юних авторів. Всі вони визнавали у ньому свого ватага, що був то дбайливим батьком-піклувальником, то громовержцем.

П.Скунць мав більш опришківську натуру. Наші художники-шістдесятники любили зображати, як опришки танцюють аркан. Нерідко ті персонажі мали цілком впізнавані Скунцівські риси. Поет подібно до хрестоматійного вітрильника прагнув бурі, немов би там і ховався спокій. Поети глибше у групі ризику, ніж прозаїки, тому живуть в середньому менше. Біографії обох письменників підтверджують ту давно відому істину, що за кожним видатним чоловіком стоїть суголосна йому жінка. Марія Іванівна Чендей стала чоловікові бойовою подругою, надійним тилом, першою читачкою, берегинею домашнього вогнища, його посмішкою у радості, опорою і розрадою у смутку. Вона взяла на себе турботи по збереженню і популяризації чоловікової творчої спадщини.

Зараз це продовжує їхня донька, теж Марія Іванівна. Не меншою є роль у нашому літературному процесові Олени Дмитрівни Скунць. Це ж бо про поетів євангельська фраза: “Мають нори лисиці, а гнізда небесні пташки, – Син же Людський не має де й голови прихилити”. У духовному плані з цим нічого не вдієш. Проте у матеріальному, земному регістрі дружина переломила цю ситуацію. Завдяки ній піїт мав Домівку з великої літери, куди міг повертатися із своїх поетичних мандрів. Зараз ця муза так само воює за збереження чоловікової творчої спадщини. Письменники перейшли із тимчасовості у вічність. “Сполохані пострілами чайки злетіли в небо. Швидко замахавши крилами, тривожно закружляли над ущелиною і попливли на схід”.

Сергій Федака.