В мережі розповіли історію церкви в ужгородському замку / ФОТО.

У зв’язку з великими реставраційними роботами, які проводилися в Ужгородському замку в 70–80-х роках минулого століття, здійснено і дослідження окремих об’єктів, що колись існували на його подвір’ї.

Розкопки проводила Закарпатська археологічна експедиція під керівництвом С. Пеняка. Розвідкові роботи на подвір’ї замку розпочалися в 1978 р., коли було відкрито п’ятигранну апсиду з контрфорсами. Невеликі розкопки проводилися в 1981–1983, 1985, 1987 роках. Тоді було розчищено від завалів прямокутний неф, секрестію, поховальну споруду – крипту, повідомив портал археології Закарпаття.

Писемні згадки до певної міри дозволяють відтворити історію замкової церкви. Вперше відомості про неї знаходимо під 1010 р. Тоді угорський король Стефан (Іштван І) (1000–1038) провів в країні адміністративну реформу, в тому числі і Закарпатті, поділивши її на комітати (адміністративні одиниці) [Hóman, Szekfü, 1939, s. 362]. В краї було утворено три комітати: Ужанський, Угочанський, Мараморошський. На чолі комітатів король призначав ішпанів, які зосереджували в своїх руках адміністративну і військову владу. У столицях комітатів створювалися єпископства. За даними писемних джерел єпископство Ужанського комітату розташовувалось в Ужгороді. Вірогідно, головний храм єпископа знаходився десь біля “старого замку”. До нього, згідно королівського указу, було приписано 10 сіл, які мали сплачувати десятину. Після татарської навали, в 1248 р. король Бейла ІV в Ужгороді розпочав будівництво “нового” кам’яного замку. Як свідчать джерела, на той час храм уже стояв.

В грамоті Егерського архієпископа під 1252 р. у замковому храмі названий архидиакон Маршулф. В подальшому, писемні джерела не раз згадують про замкову церкву і її настоятелів. Наприклад, “в 1284 р. настоятель храму Іштван і комендант замку Мінх сприяли продажі села Тибава Ужгородського комітату”. Втретє настоятель замкової церкви згадується в 1332–1337 роках у зв’язку із збиранням десятини папськими легатами із приходів Ужанського комітату. При першому зборі, коли, вірогідно, приход був багатим, настоятель Міхаль заплатив 20 грошей, при другому – 4, при третьому тільки 2 гроші. Під 1400 р. є відомості про те, що біля замкового храму існувала школа. Це, між іншим, перші дані про наявність школи в Ужгороді.

Більше матеріалів про замкову церкву містять документи періоду так званих “релігійних війн” ХVІ–ХVІІст. Володар міста і замку Гашпар Другет, ставши прихильником реформатської (кальвіністської) релігії, розпочав переслідування католиків, насаджуючи принцип “Cuius regio, eius religio” (“Чия влада, того і релігія”). В 1556 р. із замкового храму вигнали католицького пастора, а його місце зайняв реформатський пресвітер [Севлюшський, 1941–1942, с. 6–8]. В 1613 р. Дьєрдь Другет повернувся в лоно католицької церкви, передавши замкову церкву католикам.

В 1646 р. в церкві відбулася подія історичної ваги – прийнято Ужгородську церковну унію, яка знаменувала собою утворення на Закарпатті греко-католицької (уніатської) церкви. Під час облоги замку військами трансільванського воєводи І. Текелі в 1692 р. церква була поруйнована. Новий власник замку, граф Міклош Берчені за участі французького інженера Ле Маіре відбудував її згідно вимог часу, надавши ренесансно-барочного стилю.

В 1728 р. в результаті великої пожежі замок і церква зазнали великих руйнувань. Отримавши замок у довічне володіння, граф Ференц Дьюлаї протягом 1735–1740 років відбудував його, однак не зумів відновити церкву. У період 1740–1746 років новий власник замку – австрійська казна – перебудувала і пристосувала його під військові казарми. Що стосується церкви, то вона була розібрана і засипана. За ініціативою ужгородської римо-католицької общини і з дозволу егерського архієпископа в 1762 р. розпочинаються роботи по відкриттю криптових поховань. Передбачалось, що виявлені там цінності будуть використані для побудови римо-католицького костелу в Ужгороді. На жаль, поховання були пограбовані австрійськими солдатами. Тільки в крипті, де був похований граф Балінт Другет (Гуменянський), знайдено золотий перстень. В 1775 р. австрійська імператриця Марія Терезія подарувала Ужгородський замок Мукачівській уніатській єпархії. Нові господарі, намагаючись пристосувати приміщення під навчальний корпус духовної семінарії, знесли всі інші споруди і, зокрема, замкову церкву. Будівельні залишки останньої були використані для засипки внутрішнього рову і перепланування двору. У дворі замку посаджено парк, внаслідок чого утворився власний культурний шар (гумус), який повністю перекрив залишки засипаних споруд. Над стінами і фундаментом його товщина досягала від 0,2 до 0,4 см.

Розкопки для виявлення місцезнаходження церкви розпочалися в липні 1978 р. Тоді пошуковими роботами натрапили на фундаменти і стіни у північно-західній частині храму. Було здійснено розчистку стін по периметру, розкрито фундаменти чотиригранної апсиди з п’ятьма контрфорсами. В 1981 р. продовжено роботу по розчистці стін і фундаментів по периметру споруди. Розкрито західну стінку, що представляла собою зовнішню стіну секрестії і нефу довжиною 30 м. Для зручності в роботі приміщення, які розкривалися в ході розчистки, отримали шифрову нумерацію: приміщення “А” – апсида, “Б” – секрестія, “В” – неф, “Г” – поховальна крипта.

В 1981 р. від завалів розчищено приміщення “Б” – секрестію. Воно мало прямокутну в плані форму розмірами 5,6×9,5 м. Стінки над долівкою піднімалися на висоту 1,2 м. Остання викладена із цегли і лежала на 0,3 м вище долівки апсиди. Із секрестії в апсиду вели двері, пройом яких мав 1,3 м. Товщина стінок секрестії неоднакова і коливалася від 1,1 до 1,3 м. Стінки споруджено із каменю, але зустрічалися місця, де камінь чергувався з цеглою. Встановлено, що секрестія до нефа була прибудована пізніше. Про це свідчить, зокрема, той факт, що зовнішня стінка нефу з різьбленим карнизом стала внутрішньою південною стінкою секрестії.

В 1983 р. велися роботи по розчистці приміщення “Г” – поховальної крипти. Приміщення розташовано із східного боку нефу. Його розміри 5×5 м, висота 2,9 м. Вдалося встановити, що саме приміщення складалося із двох ярусів. Перший мав куполоподібне склепіння, дощату горизонтальну долівку. Другий ярус служив власне за поховальну камеру крипти. Склепіння останньої споруджено із цегли і оштукатурене цем’янкою. Під важкістю завалів склепіння впало на долівку. В ході розкопок розчищено приміщення верхнього ярусу і вибрано частину завалів крипти.

В 1985 р. продовжено розчистку завалів апсиди. Приміщення “А” – це прямокутна споруда, яка у східній частині завершується чотиригранною стіною. Апсида від нефу відділена двома стінками довжиною 1,5 м. Долівка апсиди знаходилася на 0,10–0,15 м вище долівки нефу. На основі давніх креслень встановлено, що приміщення апсиди мало п’ять вікон, які розташовувалися поміж контфорсами. Розміри апсиди: довжина 13 м, ширина 8 м, долівка викладена цеглою. Заповнення апсиди, нефу, секрестії, крипти складалося із суміші штукатурки, каменів, уламків цегли, різьблених кам’яних деталей, кованих цвяхів, кераміки, інших побутових речей. Найбільшу кількість знахідок склали кам’яні різьблені деталі від склепіння, віконних і дверних обрамлень, стовпів, цоколів тощо.

В 1987 р. під час розчистки підлоги в камерах А і Б зафіксовано виходи культурного шару у вигляді скупчення кераміки, деревного вугілля, що мали виразні гальштатські ознаки. Ще у 50-х роках ХХ ст. сліди гальштатського поселення на території Ужгородського замку засвідчив К. Бернякович [Бернякович, 1955, с. 171–186]. Виявлені під будівлею церкви залишки об’єктів гальштатського часу носили фрагментарний і тому недіагностичний характер. Зафіксовано два місця виходу культурного шару на глибині 1,7 м від рівня сучасної поверхні, розміри яких 1,2×0,9 м і 0,7×0,8 м. Знахідки, переважно кераміка, містилися в чорноземному шарі товщиною 0,2 м.

На основі тих знахідок, які є в нашому розпорядженні, можемо стверджувати, що храм споруджувався десь наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. За своє існування замкова церква, принаймні, три рази перебудовувалася. Останній перебудові вона піддавалася в кінці ХVІІ ст., коли отримала вигляд споруди барочного стилю.

Павло ПЕНЯК.