Коли в 2011 році 15-річний Ерік Реш наклав на себе руки, його рідні та друзі хотіли зрозуміти, чому.
Коли в 2011 році 15-річний Ерік Реш наклав на себе руки, його рідні та друзі хотіли зрозуміти, чому.У пошуках відповідей вони спробували ввійти на профіль Еріка у Facebook; не зумівши вгадати його пароль, вони звернулись до адміністрації цієї провідної соціальної мережі з проханням надати їм доступ, повідомляє ВВС Україна.
Facebook відмовив
За словами представників компанії, правила конфіденційності забороняють надання доступу до сторінки будь-яким особам, окрім її власника.
Батьки Еріка, мешканці штату Вірджинія, спробували відстояти свою справу через суд, але невдовзі дізналися, що законодавства з приводу «управління цифровою власністю» просто не існує.
Трагічна боротьба цієї родини – лише один з багатьох випадків, коли інтернет виявив прикру неготовність мати справу зі смертю.
Справа Решів призвела до розробки законопроекту про дані, що належать неповнолітнім; однак за два роки, що вже минули, небагато країн прийняло чіткі постанови щодо прав доступу до даних покійних родичів.
Хоча ми дедалі більше переносимо своє життя «на хмару», мало хто готується до цифрового потойбіччя.
На шляху до зрілості
«За життя ми накопичуємо набагато більше цифрових даних, ніж фізичних, – каже Еван Керролл, керівник вебсайту „Цифровий рай“ (The Digital Beyond), присвяченого темі цифрової смерті. – Проте ми ще не досягли того віку, коли б серйозно замислились про те, що станеться з цими даними».Відколи пан Керролл і його приятель Джон Романо вперше поставили питання про потойбічне життя наших даних на фестивалі South by Southwest (SXSW) у 2009 р., деякі провідні компанії розробили правила використання цих даних.
Наприклад, Google запровадив покрокову процедуру, що дозволяє користувачам запланувати подальші дії з їхнім профілем; іноді, після «ретельного розгляду питання», він надає родичам померлих доступ до їхніх електронних скриньок (навіть якщо померлі не залишили конкретних вказівок).
Facebook i Yahoo зайняли суворішу позицію і не віддають дані без рішення суду; проте вони пропонують родичам дві дії на вибір: видалити сторінку померлого або перетворити її на меморіальну.
Але інші інтернет-компанії від них відстають.
«Хмарні» сервіси, що зберігають наші фінансові реквізити, електронне листування, музичні колекції, інформацію з соцмереж, фотографії та інші, ймовірно, цінні дані, мають різні принципи щодо прав власності (якщо взагалі мають).
Як наслідок, заповісти дорогій людині свою бібліотеку iTunes складніше, ніж залишити їй колекцію компакт-дисків у коробці з-під взуття.
Цифровий заповіт
Чому ж ми лишаємо свою цифрову особистість напризволяще?
Частково це пояснюється тим, що донедавна більшість користувачів інтернету були занадто молоді, щоб думати про вічне.
Але по мірі того, як користувачі старішають (за даними Офісу національної статистики, майже 70% британців віком 65-74 роки активно користуються інтернетом), у свідомості закріплюється ідея про «цифровий заповіт».
«Вже кілька тисяч людей придбало наші пакети», – каже Пол Ґолдінґ, що рік тому заснував разом з партнерами компанію Cirrus Legacy. Її послуги – збереження паролів до рахунків клієнтів і виконання вказівок щодо їх використання.
«Люди починають усвідомлювати, що вони можуть втратити».
У справжній, «фізичний» заповіт подробиць віртуального життя не включиш, оскільки такі документи знаходяться у вільному доступі. Але є безпечна альтернатива: вказати, де і кому можна знайти ці подробиці. Проте, оскільки паролі і логіни часто змінюються, постає нова проблема – всю інформацію треба вчасно оновлювати.
Отже, з’явився новий напрямок послуг, який швидко набирає популярності, – керування цифровим спадком, коли третя сторона запрошується в якості посередника. Інтернет-компанії пропонують вже не тільки авторизацію доступу до сторінок, а й широкий перелік інших послуг.
Деякі сервіси, наприклад, «Моє чудове життя» (My Wonderful Life), дозволяють передплатникам складати повідомлення, що будуть розіслані їхнім близьким після того, як автор перейде в кращий світ. Інші, такі як додаток до Facebook під назвою Ifidie, надають можливість поділитись посмертним жартом або записати відеосповідь, що буде опублікована у разі смерті.
Ціна бездіяльності
Втім, засмученим родичам в першу чергу потрібна інформація про більш традиційні інтернет-сервіси, якими користувався померлий. Дуже часто рідні взагалі не знають, що то були за сервіси, а про паролі навіть мова не йде.На жаль, необізнаність про такі прості речі, як пароль до електронної пошти, може коштувати дуже дорого, каже Еван Керролл.
«Електронна пошта має багато функцій, і еквівалент поштової скриньки – лише одна з них, – пояснює він. – Електронна скринька є ключем до багатьох інших рахунків користувача».
Здається, лишити список своїх рахунків і паролів у спеціальній інтернет-компанії – це розумний крок. Втім, і тут є свої ризики. Складаючи докупи всю конфіденційну інформацію, ви віддаєтесь на милість хакерів; одна вдала атака – і ваші дані вкрадені. Крім того, як визнає пан Ґолдінґ, якщо постановою суду його зобов’яжуть здати список паролів, він буде змушений підкоритися.
Більше того, вхід на сайт під паролем, що залишився від померлого родича, наразі є потенційно нелегальним. Умови обслуговування більшості відомих сайтів наголошують, що сторінкою може користатись тільки її власник.
Ваші близькі, можливо, теж не подякують вам з небес за допитливість. Навряд чи комусь буде приємно дізнатися про позашлюбні зв’язки, пристрасть до азартних ігор чи інші таємниці, які б інакше зійшли в могилу разом з померлим.
Хоча практика керування віртуальним спадком ще тільки налагоджується, пан Керролл закликає людей хоч якось діяти – принаймні скласти рукописний документ і покласти в надійне місце, про яке знатиме тільки чоловік або дружина.
«Багато хто каже: „Я не зберігаю в інтернеті нічого цінного“, – підсумовує він. – Але ніколи не вгадаєш, що саме ваші близькі колись вважатимуть за цінність».