1. Новини Закарпаття
  2. >

Історія як тягар, а історична пам'ять як перепона щасливого життя в Україні / В. Фенич

28.06.2017 Аналітика ВАЖЛИВО Голос Карпат

Текст підготовлено для виступу в обговоренні під час анонсованої презентації книжки Павла-Роберта Маґочія та Йоханана Петровського-Штерна «Євреї та українці: тисячоліття співіснування».

Вступ

Робочою тезою мого виступу буде наступне твердження: успішне та процвітаюче життя в Україні напряму залежить від беззастережної необхідності замінити національно-політичні ідентичності, боротьба/війна за які постійно дозволяє історії нас ґвалтувати, соціально-культурними цінностями, що дасть можливість нам самим почати ґвалтувати історію. Така трансформація суспільної свідомості українців, і як різноетнічних громадян, і як титульної нації України, можлива лише при одній умові: подоланні історичної пам’яті на основі іспанської моделі ставлення до свого минулого. Але яким чином це належить робити?

У моєму розумінні всі гуманітарії (історики найперше серед них) поділяються на дві категорії: ексклюзивістів та інклюзивістів. Оскільки Україна була і є багатонаціональною, а не мононаціональною державою, то її історіографія покликана працювати в парадигмі інклюзивної історії всіх народів і земель, що колись її населяли чи населяють зараз. За такої методології повинен бути почутий голос всіх: і героїв / «героїв», і негідників / «негідників», межа між якими інколи набагато тонша за лезо бритви.

****

Для успішного розвитку країни мусимо зостановитися над тим, що для нас є важливішим: національні ідентичності чи соціальні цінності. Історична пам’ять сучасної України, на жаль, має лише два періоди спільної для всіх її регіонів і народів історії: радянський (від 1945 р.) і період державної незалежності (від 1991 р.). Минуле до 1945 р. – це відмінна історична пам’ять, хто б і як її «не склеював» або «не зшивав» під «єдино правильний» історіографічний канон та державницьку парадигму історії. Це не вдалося зробити надпотужній імперсько-радянській пропаганді з цілою армією дисциплінованих партійних істориків, це не виходить зробити і українській, за багатьма своїми ознаками все ще пострадянській, історичній школі, надто коли вона мислить якобінськими етноцентричними (=націоналістичними) категоріями з поділом усіх німих і балакучих свідків минулого на героїв – представників майже виключно титульного, домінуючого українського етносу, який від Ґоґа і Маґоґа боровся з ворогами нації, і негідників – зазвичай цими самими ворогами етнічних українців.

За винятком десятка-другого сучасних вітчизняних істориків (штибу Наталі Яковенко, Олексія Толочка, Ярослава Грицака, Георгія Касьянова, Андрія Портнова…), більшість інтелектуалів в Україні в кращому випадку намагаються зберегти інклюзивістський (інтернаціоналізований) підхід до інтернаціонального минулого, в гіршому – тримаються етноцентричного, телеологічного та примордіалістського (ексклюзивістського) бачення історії її земель і народів.

Моделі подолання історичної пам’яті і Україна

Спостерігаючи за беззаперечними «економічними дивами» ряду країн післявоєнної континентальної Західної Європи, американський політолог Роберт Патман, на прикладі аналізу модернізації Південної і Північної Італії, дійшов категоричного висновку: корінь сучасних проблем закорінений у минулому, в історії. Іншими словами, минуле є тим самим «Х»-фактором, який за великим рахунком визначає успіх або невдачу сучасних реформ-перетворень. Низький, достатній або високий ВВП на душу населення напряму залежить від нашого ставлення до історії, або інакше кажучи, від нашої історичної пам’яті. Історія (як і географія за Наполеоном) – це доля, і якщо зґвалтувати її у нас не виходить, а вона постійно ґвалтує нас самих, то для досягнення достатнього рівня ВВП на душу населення післявоєнний західноєвропейський досвід пропонує подолати історію та відповідно історичну пам’ять.

Подібно до того, що сьогодні переживає Україна і українська історіографія, розколоті на прихильників Бандери та його противників, після Другої світової війни пережили і західноєвропейські континентальні країни (Франція – голлістів і вішістів, Німеччина – нацистів і антинацистів, Італія – фашистів і антифашистів, Іспанія – франкістів і антифранкістів). Через якийсь час всі вони дійшли до усвідомлення необхідності залишити історію Богу.

Між існуючими на сьогодні у світі моделями подолання історії та історичної пам’яті, найбільш відомими є три:

1) іспанська – неформальний пакт про амнезію, pacto de olvido – свідоме «забуття» політичних ексцесів минулого заради того, щоб уникнути їхнього повторення у майбутньому. Закон про історичну пам'ять від 31 жовтня 2007 р. заборонив державі підтримувати ту чи іншу версію минулого, як і уславляти одну зі сторін, що воювали в Громадянській війні;

2) німецька – (власне сам термін «подолання історії» або «клінічне обстеження історії» має німецьке походження) – повне і беззастережне засудження нацистських злочинів, передусім Голокосту, до тієї міри, що саме заперечення їх прирівнюються до злочину. В основі цієї моделі лежить пошук незручної правди (або як кажуть німці – «правди без лапок»). Це саме стосується і щодо тих націоналістичних рухів (в т.ч. й українського 1938-1944 рр.), які у різний спосіб і різною мірою колаборували з нацистами.

І нарешті,

3) англосаксонська – синтезна модель. Для України її найвиразніше сформулював видатний американський історик українського походження Іван Лисяк-Рудницький: «Потрібний такий спосіб мислення, який дає змогу мати в Лондоні одночасно пам’ятники Карлові І й Оліверу Кромвелю».

На думку відомого українського історика Ярослава Грицака, англосаксонська модель «в умовах сучасної України видається реалістичнішою, ніж іспанська чи німецька», оскільки на відміну від німецької, «вона вимагає не безумовного, а умовного засудження історичної спадщини, «тільки» тієї частини, яка пов’язана зі злочинами. Натомість вона не засуджує тих людей, які у своїй щирій, хоч, може, і досить наївній вірі прийняли ідеали комунізму й націоналізму і в цій вірі виявляли жертовність та героїзм». А «подібно до іспанської, англосаксонська модель є компромісною. Тільки цей компроміс побудований не на замовчуванні, а на свідомому прийнятті як гордості, так і сорому за вчинки своїх ідеологічних попередників. Вона декларує, що гордість за подвиги без сорому за злочини рівна гордині, а сором без гордості – самоприниженню. Тому вона дозволяє обом сторонам зберегти своє обличчя, але разом з тим повернутися цим обличчям до своєї незручної історії».

Насправді ж в Україні після «Революції гідності» не видається реалістичною і ця найбільш компромісна англосаксонська модель. Якби був хоч найменший шанс на її реалізацію, то у Львові б стояли поруч пам’ятники Степану Бандері та Микиті Хрущову, а в Києві – Роману Шухевичу та Миколі Ватутіну (або за логікою дихотомії І. Лисяка-Рудницького – Ніколаю І і Тарасу Шевченкові – катові та його жертві). Тому в сучасній Україні не діє жодна з цих європейських, цивілізованих моделей подолання історії та історичної пам’яті, що їй (Україні), як не дивно, не перешкоджає упевнено заявляти про належність до тієї-таки європейської цивілізації.

Ексклюзивістськи налаштована частина України не готова прийняти інклюзивістські тексти про своє незручне минуле. Випадок із моєю книжкою про Ганнібалову присягу Михайла Драгоманова і Угорську Русь (2015) – наочний доказ тому, що сучасна Україна неготова читати про себе «правду без лапок». Поляки у свій час не сприйняли праць Яна Томаша Ґросса про злочини проти євреїв, так само як українці (особливо в Галичині) – праці Омера Бартова на ту ж саму тему. Але це зовсім не означає, що таких «незручних» праць не треба писати.

Якщо європейські амбіції України такі високі та безкомпромісні, то й питати треба у самих себе про відповідальність за злочини проти людяності так само як з росіян, німців, поляків, угорців чи кого іншого. Невинних народів не буває. У зв’язку з цим, «глорифікація»/«героїзація» місць пам’яті «однієї» України ціною «стирання» із свідомості місць пам’яті «іншої» України, завжди приводитиме до появи серед українців «не свого» Ґроса чи/та «не свого» Бартова.

Засудити і примиритися: приклад порозуміння

За яким рецептом щастя (моделлю, варіантом, методологією) підготовлені презентовані нині книжки ряду авторів, написаних і виданих в рамках недержавної міжнародної організації «Українсько-єврейська зустріч»? Як мені видається, авторам та упорядникам видань про українсько-єврейські та єврейсько-українські долі йдеться про німецьку модель подолання історії та історичної пам’яті, побудованої на засудженні злочинів один проти одного та примиренні ката з його жертвою. Для цього автори загальної історії євреїв та українців Йоханан Петровський-Штерн та Павло-Роберт Маґочій пропонують обом сторонам прийняти певні спільні методологічні підходи:

1) аби зрозуміти минуле належить залишити позаду такий спосіб мислення, за яким кожна зі сторін думає одна про другу в категоріях радянсько-комуністичних чи/та німецько-нацистських міфів та ідеологічних кліше. Немає «українців взагалі» або «євреїв взагалі», іншими словами, немає типових українців чи типових євреїв. Є конкретні історичні факти, пов’язані з конкретними історичними діячами та подіями, котрі категорично не слід екстраполювати із усім народ, який вони представляють;

2) у зв’язку з тим, що «серед представників обох народів (євреїв та українців) як в Україні, так і в діаспорі є чимало таких, які ще й нині спокійно припускають, що українці – антисеміти чи що євреї – українофоби, тобто і там і тут панують хибні міфи, легковірні й погано поінформовані медіа і просто галасливі дурні» (я б додав з дефіцитом інтелекту або взагалі з від’ємним інтелектуальним сальдо), на думку Й. Петровського-Штерна та П.-Р. Маґочія, «правдоподібніше було б відкинути етнічну приналежність як пояснення будь-якої історико-політичної чи моральної проблеми».

Іншими словами, як я зрозумів, наприклад, Лазаря Кагановича і подібних йому сталіністів та Степана Бандеру і подібних йому бандерівців, слід вивчати не під тим кутом зору їхньої етнічної/національної чи релігійної приналежності, а під кутом зору їхніх думок і вчинків (професійної діяльності), котрі випливають від того, що хтось із них був комуністом, а хтось націоналістом, а проте обидва були до гробу відданими якобінським ідеям і ксенофобським режимам з їхніми практиками соціальної інженерії над людяністю.

З огляду на те, що в післямайданній Україні не прижилася навіть компромісна англосаксонська модель (найсвіжішим доказом чому є незаконна заміна в Києві місцевою радою площі Ватутіна на площу Шухевича), слабо віриться в те, що тут коли-небудь буде зреалізована німецька версія подолання історії та історичної пам’яті, побудована, як відомо, на всезагальному прощенні та примиренні. З чим, правда, можна погодитися беззастережно з Й. Петровським-Штерном та П.-Р. Маґочієм, то це з кінцевим висновком: «для належної оцінки єврейсько-українських відносин євреї повинні знати про українців стільки ж, скільки українці повинні знати про євреїв».

Висновок

У зв’язку з вище викладеним, на відміну від Я. Грицака чи авторів презентованих тут видань, щасливе життя в Україні із достатнім ВВП на душу населення та усміхненими обличчями можливе лише за умови подолання історії та історичної пам'яті за іспанським рецептом щастя. Куди більш цивілізованим був би вибір німецької версії засудити та примиритися з минулим чи компромісної англосаксонської моделі синтезної історії із спільними місцями пам’яті катів та їхніх жертв. Але Україна, попри свої декларативні амбіції, до таких взірців порахунку з історією не готова, і навряд чи скоро до цього дійде. Наочним доказом цьому є вчорашня (25 червня) губернаторська заборона презентації книги «Євреї та українці: тисячоліття співіснування». Тому без варіантів – іспанська версія ставлення до минулого через pacto de olvido. І ось чому.

Перефразовуючи Р. Патнама, згідно з яким історична траєкторія північних італійців розвивалася таким чином, що вони на момент об’єднання Італії (1861) вже встигли вирости в громадян, тоді, як південні італійці, виходячи із своєї історичної траєкторії розвитку, все ще залишалися переважно підданими, Україна після 1945 р. зіткнулася з тією самою проблемою. У той час, як західні русини / українці після розпаду Австро-Угорщини (1918) поступово перетворювалися із вчорашніх підданих Габсбургів та Корони св. Іштвана в громадян авторитарних чи демократичних режимів з обмеженими чи задовільними демократичними правами у міжвоєнній Польщі, Чехословаччині та Румунії, східні (радянські) українці поступово «перетворювалися» із вчорашніх підданих Романових у нинішніх підданих Сталіна. Після 1945 р., коли польські (галицькі), румунські (буковинські) та чехословацькі (підкарпатські/закарпатські) русини / українці опинилися разом з радянськими українцями в складі СРСР, спільно з кримським подарунком Москви Києву (1954), стали підданими «Комуністичної партії та Радянського уряду». Тотальна уніфікаторська політика радянізації багатоликого простору з відмінною до цього часу історичною пам’яттю за кілька десятиліть не пройшла безслідно.

Після 1991 р., на жаль, мало що змінилося: формально (за законодавством) громадяни «суверенної, самостійної і незалежної України» насправді до цього дня залишаються всього лиш підданим електоратом декількох фінансово-промислових груп, а попросту – олігархів. Висловлені у свій час слова активного учасника італійського Рісорджіменто, белетриста Массімо д’Адзельо, «Ми створили Італію, тепер залишилося створити італійців», схоже, адресувалися не лише італійцям. Проголосивши 24 серпня 1991 р. в результаті розпаду СРСР державну незалежність України, навіть після двох революцій, десятка тисяч втрачених життів та мільйона біженців і внутрішньо-переміщених осіб, залишається актуальним створення справжніх українців.

Але не будь-яких: таких уже чверть століття створювали. А таких, для історичної пам’яті яких, і свої і чужі, і герої і негідники, і покійні і живі, а все ж громадяни однієї держави, котрі здатні примиритися із «зручною» і водночас «незручною», та все ж власною історичною правдою. Іншої вже ніколи не буде, навіть якщо знищити писемні докази та зруйнувати місця пам’яті «однієї» України коштом глорифікації та героїзації «іншої», чим сьогодні відомство В. В’ятровича (=українська влада) і займається.

Історія – це важкий тягар, яку належить залишити Богові і тим, кого Він покарав уже з моменту обрання свого покликання – грішним історикам.

Володимир Фенич, історик

25 червня 2017 р.

Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Стрічка
Система Orphus