Путін назвав росіян і українців одним народом. Історики пояснюють, чи це так, - ВВС

Росіяни й українці - один народ, заявив президент Росії Володимир Путін в інтерв'ю ТАСС.

 За його словами, це підтверджується тим, що до XIII століття не було відмінностей у мові народів, а до XV століття східні слов'яни самі себе називали росіянами (руськими).

ВВС попросила українського історика Кирила Галушка та його російського колегу Андрія Зубова прокоментувати історичне обґрунтування, яке навів пан Путін. Його висловлювання про Україну можна розбити на п'ять історичних тез.

"Це все - суміш псевдоісторичних, параноїдальних і конспірологічних уявлень, що не мають стосунку до історичних фактів", - вважає Кирило Галушко, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України Національної академії наук України.

"У низці моментів Володимир Путін каже правильні речі. Не можна не погодитися з тим, що історію треба знати. Але вони не мають жодного значення для сучасної політики. Німецькі націоналісти довго говорили, що немає такої країни Голландія, що голландська мова - насправді нижньонімецька. За великого бажання можна, напевно, довести, що в минулому так і було. Ну і що?" - вважає Андрій Зубов, доктор історичних наук, колишній професор МДІМВ.

Про мови

Цитата Путіна: "Розумієте, до XI, XII, XIII століття у нас не було жодної різниці у мові. І лише внаслідок полонізації та частка українців, яка жила на території, що перебувала під владою Речі Посполитої, лише десь, здається, у XVI столітті з'явилися перші мовні відмінності".

"Ці тези Путіна - дуже старі і взагалі не є чимось оригінальним. До 2012 року в Росії працювала радянська схема історії, в якій українці були "окремим народом, що возз'єднався з російським". Після 2012 року - повернулися до старої імперської схеми, в якій великороси, малороси і білоруси є частками одного російського народу. Але ця теза містить низку фактологічних помилок і спотворень.

У X-XIII століттях не було різниці у мові? Звичайно, не було, тому всі давньоруські землі користувались у діловодстві й літописанні церковнослов'янською мовою Кирила і Мефодія, яка була солунським діалектом староболгарської мови. Її усі слов'яни розуміли. Зокрема, так писали і в Моравії, частині сучасної Чехії. Але чомусь ніхто не стверджує, що росіяни і чехи - один народ, правда?

Так само можна стверджувати, що італійці, французи, англійці і німці тієї ж доби "були одним народом", тому що у діловодстві всі користувалися латиною.

Є мова розмовна, а є книжна і офіційна. Дослідження сучасного мовознавства стверджують, що у східних слов'ян не було загальної початкової мови. У всіх слов'янських народів - і у південних, і у східних, і у західних - були початкові протодіалекти, які потім перетворилися на сучасні слов'янські мови. Тобто, мовної спільності на побутовому рівні українці й росіяни ніколи не мали", - коментує Кирило Галушко.

"До XIII століття була церковнослов'янська мова і близька до неї давньоруська мова, якою писали літописи. Це мови писемні. Як спілкувалися люди, ми не знаємо. Зрозуміло, що між усним і писемним мовленням є велика різниця. Щодо розмовних мов, то навіть північні руські літописи, новгородські, псковські, а також літописи південні - вони відрізняються. Не дуже, але діалектні відмінності були помітні вже тоді.

Поготів про це свідчать берестяні грамоти, у яких прості люди як говорили, так і писали, часом з помилками. Берестяні грамоти російської Півночі, Новгорода, Старої Русси, трохи Смоленська, і писемна мова Київської Русі - це різні мови. Безумовно, східнослов'янські мови, вони тоді ще не так розійшлись, як нинішні українська і російська, але помітні значні відмінності.

У мовах тієї частини давньоруської держави, яка стала потім Україною і Білоруссю, що увійшла до Великого князівства Литовського, з'явилося чимало полонізмів. Але найцікавіше те, що вона зберегла значно більше особливостей давньоруської мови, ніж мова Великоросії.

Великоруська мова дуже змінювалася, особливо після Петра Першого під впливом германізмів. Нинішня російська мова містить дуже багато ознак німецької граматики, тому що вищі верстви суспільства говорили спочатку німецькою, а потім французькою. Приклад - назви місяців. В Україні та в Білорусії вони слов'янські, а в російській мові - латинські.

Інша річ - що все це жодного стосунку не має до сьогодення. У Німеччині у XI-XIII ст. говорили різними мовами, вони мали зовсім іншу конфігурацію у порівнянні з сучасною німецькою мовою. Були саксонська мова, верхньонімецька мова тощо. Ну і що? Що з цього випливає для сучасної політики? Геть нічого! Це цікаво лише для порівняльної палеофілологіі", - коментує Андрій Зубов.

Кого називали "українцями"?

Цитата Путіна: "Укра́їнцями називали людей, які жили на рубежах Російської держави. Українці були у Пскові, українцями називали тих, хто захищав з півдня від набігів кримського хана. На Уралі. Усюди були укра́їнці".

"Цілком знайома теза. Питання: окраїною чого була Україна? У істориків є очевидні відповіді, котрі не заперечує жоден радянський або російський дослідник давньої Русі, - можемо називати її "Київською" чи ні. Перші літописні згадки слова "україна" у значенні "бойового кордону Руської землі" належать до кінця XII - початку XIII століть. Це: Переяславщина, Посульська (за річкою Сула) оборонна лінія, галицьке Низов'я (Бакота) і Берестейщина (тоді частина Волині). Тоді це була "окраїна Руської землі".

Що ж являла собою "руська земля"? Жоден російський історик не заперечує, що "Руська земля" в давньоруських джерелах до монгольської навали являла собою три землі: Київську, Чернігівську і Переяславську. Це сучасна центральна Україна. Тобто "Україна" була "окраїною центральної України", а не Росії чи Польщі.

Значення терміну "українці" в Росії і в Україні розійшлися приблизно в XVI столітті. У нас це ставало синонімом козаків, тобто "національного архетипу", там - назвою людей, що живуть на кордонах, околицях. Жодна з тих околиць не стала країною, і згодом всі ті кордони були забуті. Тому у визначення слів "Україна" і "українці" в Україні і в Росії вкладали абсолютно різний зміст", - коментує Кирило Галушко.

"Слова "Україна", "українець", безсумнівно, пов'язані зі словом "окраїна", хоч багатьом в сучасній Україні це не подобається.

Тут є одна цікава деталь. Слово "Україна" вживали здебільшого щодо правобережжя Дніпра, і так називали цю область не великороси, а поляки. Це була околична (окраїнна) частина польської держави, не російської, а польської.

А те, що було на лівому березі Дніпра, називали Малоросією. Ця назва також давня, і вона з'явилася не в Москві, а в Константинополі.

З другої половини XIV століття в очах візантійців виникла різниця між тією частиною Русі, яку Литва звільнила від монголів, і тієї, яка не була звільнена, тобто майбутньою Великоросією. І в документах константинопольської патріархії з'явилися терміни "Мікроросія" і "Мегалоросія", але значення вони мали зовсім не таке, як вважають російські націоналісти.

Візантія, як велика та стародавня цивілізація, яка веде свій відлік від Стародавньої Греції та Риму, мала дуже багато стилізації під старовину. У Стародавньому світі Великою Грецією називали світ колоній, зовнішній світ: Сицилія, південна Італія, колонії по берегах Чорного моря. Мала Греція - це метрополія, власне Еллада, з якої люди переселялися у колонії.

Тому коли вони називали Мегалоросією Володимиро-Суздальську, а пізніше Московську Русь, то мали на увазі зовнішню околицю, зону пізнішого заселення, похідне від початкової Русі, а райони Києва, Чернігова, Новгорода-Сіверського, Переяславля у розумінні греків були російською метрополією.

Отже, пишатися назвою "Великоросія" особливо немає чого. Це не тому, що вона велика у сучасному розумінні", - коментує Андрій Зубов.

Кого називали "руськими"

Цитата Путіна: "До XIV-XV століття, навіть тих людей, східних слов'ян, які жили на території Речі Посполитої, і в Московській державі, і в Польщі, називали руськими. Не ділили".

"Руськими як народом у Речі Посполитій або у Великому князівстві Литовському українців ніколи не називали. Був давньоруський термін "русин", що не прижився у Московській державі, мешканців якого називали в джерелах не "руські люди", а "московські люди". У нас це було прикметником, а там - самоназвою. Наша самоназва - "русин".

Згодом, у нову історичну добу, в середині XIX століття представники інтелектуальної еліти того часу з Харківського і Київського університетів ініціювали ребрендинг, коли ми назвалися "українцями". Але і тепер ми залишаємося русинами, але не руськими", - коментує Кирило Галушко.

"Це правда. Самі себе усі вони називали руськими, русинами, русичами. Це був один народ.

Ця особливість донині залишилась у мешканців найзахіднішої частини давньоруського народу, жителів нинішньої Закарпатської України, карпаторосів. Вони самі себе називали русинами. Так само довго себе називали, а можливо, й тепер називають жителі Польщі українсько-білоруського походження.

Так, народ XV-XVI століть усвідомлював етнічну єдність. Але це, знов-таки, зовсім нічого не означає", - коментує Андрій Зубов.

Про "український фактор"

Цитата Путіна: "У сучасному світі об'єднання зусиль дає нам величезні конкурентні переваги. І навпаки - роз'єднання робить нас слабкішими. Український фактор особливо почав розігруватися напередодні Першої світової війни австрійською спецслужбою. Чому? Це ясна річ - розділяй і володарюй. Це абсолютно зрозуміла річ".

"Старий міф, ще чорносотенний, початку ХХ століття. Жодні спецслужби не можуть за кілька років вигадати народ, що складається з 35 мільйонів неписемних селян, які просто не здатні сприймати пропаганду, доки в їхнє село не приїде пропагандист. Це фізично було неможливо.

Австро-Угорщина так само, як і Російська імперія, не була зацікавлена у підйомі українського національного руху, тому що це б викликало сепаратизм у Галичині і Закарпатті", - коментує Кирило Галушко.

"Український фактор, безумовно, розігрувався, але лише тому, що він об'єктивно існував. Самосвідомість українського народу виникла у другій половині XVII століття, саме після того як Україна більш-менш добровільно увійшла до складу єдиної Російської держави, і цар Олексій Михайлович взяв новий титул: "Цар всія Великої, Малої і Білої Русі".

До цього українці звикли до абсолютно іншого устрою життя - у Речі Посполитій вони мали магдебурзьке право, міське самоврядування, кріпацтво під час повстання Богдана Хмельницького за фактом зникло.

І раптом вони стикнулися з тим, що цар - це майже бог, перед яким побожно схиляються. Нічого такого щодо польського короля і близько не було. Міста жодних прав не мають, реальне кріпацтво.

І вони відразу ж захотіли відмежуватися. Богдан Хмельницький під час об'єднання пропонував, щоб Україна керувалася "по-старому", за своїми внутрішніми правилами й законами. І Олексій Михайлович це загалом визнав. Аж до доби Катерини Москва визнавала за Україною особливий статус.

У XVIII столітті з'являються перші українські письменники й поети - Іван Котляревський, Василь Капніст. Потім було Кирило-Мефодіївське братство з Тарасом Шевченком, члени якого говорили, що Росія має бути федерацією слов'янських держав, однією з яких буде Україна. Тобто в середині XIX століття усвідомлення окремішності українського народу було вже дуже поширене.

XIX століття було часом націоналізму. Австрійці дуже боялися, що росіяни заберуть у них Галичину, тому що там живе близький їм народ, і вирішили зробити хід конем: заговорити про те, що українці повинні мати свою державу, звичайно, під австрійським протекторатом.

Починаючи з 1880-х років Австрія дійсно розігрує українську карту. Її так само розігрував Петербург, бажаючи отримати Галичину, або, як ще говорили, Червону Русь. Це була гра по обидва боки.

Але ця гра стала можливою тому, що вже був український народ. Він уже себе усвідомив, і у Львові історик Грушевський писав "Історію України-Руси". Було на чому грати.

Отже, Путін, в принципі, говорить правильно, але це була не причина, а наслідок. Українську ідентичність створили не австрійці", - коментує Андрій Зубов.

Про відносини з Росією

Цитата Путіна: "Батьки-засновники українського націоналізму - вони ж ніколи не казали, що треба обов'язково посваритися з Росією. Як не дивно, у їхніх фундаментальних працях ХІХ століття вказано, що Україна: а) вона багатонаціональна і має бути федеративною державою; б) побудувати обов'язково гарні відносини з Росією. Нинішні націоналісти це, мабуть, забули".

"Український націоналіст, який писав, що якась держава є "багатонаціональною і має бути федеративною", - це, ймовірно, Михайло Драгоманов, або я не знаю, звідки путінські уявлення походять. Але там не йшлося про те, що Україна - багатонаціональна. Його ідея федералізму полягала в копіюванні моделі США або кантонів Швейцарії, де в еміграції перебував сам Драгоманов. Це була форма демократичного врядування для всіх, а не формулювання певних "національних регіонів в межах України".

Що ж до "гарних відносин з Росією", то класики "українського націоналізму XIX століття" про них нічого не писали, тому що взагалі сумнівалися, що Російська імперія впаде. І питання федералізму більше торкалося саме її, а не уявної України. Тому "багатонаціональна і федеративна" стосувалося не України, а Російської імперії", - коментує Кирило Галушко.

"Кирило-Мефодіївське братство пропонувало федерацію, розраховуючи додати до неї народи Балкан.

В кінці XIX - на початку XX століття у тій частині України, яка входила до складу Російської імперії, були різні політичні течії. Були партії, які рішуче виступали за незалежність, і були автономісти, котрі говорили, що Україні потрібна автономія у складі федеративної Російської держави.

Автономісти були сильнішими. Коли після Лютневої революції всі ці сили остаточно сформувалися, то спочатку йшлося про федерацію.

Але коли більшовики захопили владу, і всім стало зрозуміло, що йдеться про встановлення тоталітарної диктатури, в Україні в кінці січня 1918 року проголосили так званий Четвертий універсал про повну незалежність України.

Якби були Установчі збори, був демократичний шлях у Росії, то, напевно, відносини України з Росією склалися б інакше. Саме більшовики створили незалежну Україну, як не дивно", - коментує Андрій Зубов.