Історія одного закарпатського кохання .

21 травня виповнюється 125 років Івану Мондоку, одному з зачинателів української журналістики на Закарпатті, людині складної долі, якій судилося пережити бурхливу любовну історію.

У цьому романі переплелося все: політика і журналістика, детектив і водевіль, мандри і тюрми, довгі очікування і бурхливі зустрічі. Там було сп’яніння одне від одного і тривала спільна робота, котра ніколи не приїдалася. Цей роман був десь типовим для міжвоєнного Закарпаття, а десь – цілком незвичайним. Це був союз двох напрочуд красивих, фізично привабливих людей. Навіть недосконалі тогочасні світлини передають її і його шарм. Вона була галичанкою, він – закарпатцем.

Феодосія Іллівна Керечинська народилася на зламі ХІХ-ХХ ст. у селі Сушиці Риковій під Старим Самбором у попівській родині. Була вигнана з гімназії за революційні настрої, зв’язки з соціал-демократії. Після цього мусила тікати і з батьківської хати, перейшла на нелегальне становище. З 1921 по 1924 р. була студенткою Львівського університету. Тоді ж вступила до лав Комуністичної партії Західної України. Нею пильно зацікавилася поліція, довелося утікати до Варшави. Але і там спокою не було, то ж подальший шлях проліг до Праги. Звідти її спрямували до Ужгорода, до редакції “Карпатської правди”. Так вона уперше побачила його.

Іван Ілліч Мондок, котрий видався їй спершу таким літнім, був старшим від неї усього на кілька років. Він народився у Руських Грабівцях під Гуменним, що у Словаччині. Його предки походили з Перечинщини, а у Грабівцях родина перебувала на заробітках. Тяжкою працею батьки заробили на освіту синові, котрий закінчив в Ужгороді спершу народну, потім горожанську школу, а 1913 р. і вчительську семінарію, де втягнувся у соціал-демократичний рух, завіши знайомство з робітниками міської друкарні. По закінченню навчання якийсь час працював у нотарській канцелярії села Убля. У грудні 1915 р. його призвали до війська і направили до офіцерської школи. Та на практичному екзамені він провалився, тому його вернули у полк і на початку 1916 р. кинули на східний фронт, що проходив тоді на Поділлі. У червні 1916 р. він здався росіянам, за що австро-угорський трибунал заочно засудив його на смерть. Через Дарницю полоненого відправили до таборів аж у Астрахань. Там його і застала російська революція. І.Мондок був учасником встановлення радянської влади в Астрахані. Вступив до Російської компартії. Восени 1918 р. вчився у Москві на курсах пропагандистів і агітаторів, слухав В.Леніна, Л.Троцького, інших більшовицьких вождів, котрі готували так званих інтернаціоналістів до експорту революції по цілій Європі.

Нагода реалізувати набуті знання на практиці випала уже восени 1918 р., щойно Угорщина відділилася від Австрії. 9 листопада помічника командира інтернаціонального батальйону І.Мондока відряджено додому. За його участі створювалася компартія Угорщини. У січні 1919 р. І.Мондок знову їздив за консультаціями (а можливо – і за фінансовою підтримкою) до Москви. Невдовзі в Угорищні проголошено владу Рад, формується Червона армія, а на Закарпатті її Руська дивізія. І.Мон док став комісаром цієї дивізії. Та на початку квітня його відкликали у Будапешт для налагодження випуску руської газети. Перше число “Руської правди” вийшло 12 квітня. Після поразки угорської революції йому довелося втікати до Відня. Після включення Підкарпаття жо Чехословаччини, І.Мондок повернувся до Ужгорода, де став випускати місцеву місцеву комуністичну газету “Правда” (згодом “Карпатська правда”).

Спершу газета виходила російською мовою із значною домішкою місцевих українських говірок. Вже наприкінці 1920 р. дехто з комінтернівських діячів поставив перед І.Мон доком вимогу видати календар “Карпатської правди” літературною українською мовою, проте І.Мондок не володів нею. Для видання календаря він поїхав у Відень, а після повернення був арештований чеською поліцією і два місяці просидів у берегівській в’язниці.

Проте 1924 р. V Конгрес Комінтерну приймає свою знамениту резолюцію з українського питання. Вона передбачала перебудову усієї роботи західноукраїнських комуністів на кінцеву мету возз’єднання західних земель з Радянською Україною. Одним із конкретних кроків на цьому шляху передбачався перехід відповідних газет на українську літературну мову. На папері воно виглядало правильно і принципових сумнівів не викликало, проте як це зробити практично, І.Мондок не уявляв. Перша поетична збірка на Закарпатті літературною українською вийшла лише 1921 р. Її автором був В.Гренджа-Донський. Згодом він працював бухгалтером Ужгородської “Просвіти”. Саме навколо цього товариства і гуртувалися не дуже ще численні тоді українські патріоти. Проте шукати якісь точки дотику з цими переважно антирадянськими настроєними людьми не доводилося.

Але з носіями української літературної було сутужно не тільки на Закарпатті, а й у тодішній українській столиці Харкові. Перед 1917 роком українські школи існували лише на Галичині та Буковині. Тому було вирішено запрошувати до УРСР ліву українську інтелігенцію з тих країв. Така ж перспектива виникла і перед комуністичною пресою Закарпаття.

Врешті-решт до неї вдалося залучити галицького емігранта, працівника “Просвіти” Антона Дівича. Почали допомагати і місцеві молоді комуністи Й.Бойчук (він став видним журналістом “Карпатської правди”, у його доробку є навіть угромовний роман про Першу світову війну, про який нашим літературознавцям практично нічого не відомо), а також О.Борканюк. Але на перших порах було особливо важко. І.Мондок конче потребував постійного літпрацівника, коректора із задатками публіциста, який добре розумівся би на марксизмі, біжучій політиці, на специфіці краю. І головне – щоб це була людина, котрій можна було довірятися.

Так у невеличкій редакції, що знаходилася на стикові сучасних площі Корятовича і вулиці Фединця, з’явилася вона – галицька панянка з університетською освітою, кількарічним стажем революціонерки-підпільниці і повною житейською невлаштованістю у свої майже тридцять літ. Її звали Феодосія, але сама вона просила називати її Додя – дещо манірно як на закарпатське вухо, але цілком звично для галицького.

Вони зразу відчули одне в одному щось рідне. Спільна робота максимально зближувала їх. Між головним редактором і літпрацівником постійно міцнів якийсь невидимий зв’язок. Здавалося, що до освідчення – рукою подати. Аж тут у неї виникли проблеми. Нелегалкою зацікавилася уже чеська поліція. Слід було негайно щось вирішувати. І.Мсондок запропонував найпростіше – аби Додя узяла фіктивний шлюб і таким чином набула чеське підданство. Для неї це не було якоюсь особливою екстравагантністю. Але він не наважився запропонувати на фіктивного чоловіка самого себе. Уже депутат чеського парламенту (обраний 1924 р.), революціонер, цілком відданий громадським справам, він давно не мріяв про сімейний побут. Із певним здивуванням Додя почула, що їй пропонують зареєструватися з секретарем газети Фефером. Зрештою, від цього в її житті нічого не змінилося, окрім документів. Правда, на її столі постійно з’являлися свіжі червоні гвоздики у вазі. Найпершим до газети приходив головний редактор...

У листопаді 1925 р. І.Мондок знову був обраний до чехословацького парламенту. Він неодноразово їздив до СРСР, зокрема у грудні 1925 р. був учасником ІХ з’їзду КП(б)У. Тоді окрім Харкова, він відвідав Полтавщину і Донбас, де тільки-но завершилася відбудова після громадянської війни. Велика Україна вразила його своїми масштабами і розмахом будівництва.

Звідти він повернувся особливо сильним, готовим до подальшої боротьби за щастя не тільки світового пролетаріату, а й за своє особисте. Невдовзі вони побралися з Ф.Керечинською, яка перед тим розірвала свій фіктивний шлюб. Вона перетворила його помешкання на Собранецькій з типового холостяцького барлогу на цілком затишну квартиру. Сюди, до неї, він повертався зі своїх практично щотижневих поїздок до Праги, у сільську глибинку, до СРСР. Вона малювала собі райдужні перспективи. Чоловік – парламентарій, секретар крайкому партії. Молодий, елегантний, впевнений у собі, він випромінював спокійний оптимізм. Він вірив у перемогу своєї справи, і щасливе одружування посилювало цю віру. Обидва сподівалися, що революційний рух на підйомі, що невдовзі комуністи прийдуть до влади якщо не в цілім світі, то бодай на Підкарпатті. Їхні почуття одне до одного ставали усе міцнішими через спільну боротьбу за майбутнє, котре теж давно уже вимальовувалося їм спільним – одним на двох.

А його політична кар’єра справді була на підйомі.. У березні 1927 р. І.Мондок їздив до Харкова на запрошення М.Скрипника, котрий щойно очолив наркомат освіти, а також відповідав у ЦК КП(б)У за зв’язки з західноукраїнськими комуністами. То були дуже складні місяці, коли галицькі комуністи розгорнули критику більшовиків на національному грунті. У галицькій парторганізації навіть стався розкол, тому для Скрипника було дуже важливо заручитися підтримкою закарпатців. Улітку 1927 р. І.Мондок знову був у Харкові на запорошення М.Скрипника – тепер на всеукраїнській конференції з питань правопису. Там він заявив: “Звичайно, для нас, які щойно пробудилися до національного життя, питання правопису, який буде об’єднувати всі українські землі, буде в теперішній момент чехізації Закарпаття надзвичайно важливим політичним питанням”. У жовтні 1927 р. І.Мон док опублікувався у головній газеті Радянської України “Комуніст”, де знов таки підкреслив духовну спорідненість краю з Великою Україною.

Влітку 1928 р. І.Мондок їздив до Москви на VI Конгрес Комінтерну, де був обраний до керівних органів. Проіздом у Харкові він був на прийомі у Л.Кагановича, котрий саме розгортав боротьбу проти так званого шумськізму, котрий він оголосив націоналістичним напрямком в українському більшовизмі. Для І.Мондока це виявилося неприємною несподіванкою. На Закарпатті він сам активно боровся за утвердження української національної ідеї, відповідно до рішень V Конгресу Комінтерну. Тільки в одному номері “Карпатської правди” від 17 жовтня чеська цензура викреслила 11 слів “українець”, “український”, “Закарпатська Україна”. Тепер щось подібне назрівало і на Великій Україні. Відвідини Москви теж не додали ясності. “Ми доводили, – заявив там І.Мондок, що ЦК Компартії Чехословаччини не розуміє українського питання в Чехословаччині і не діє в дусі резолюції V Конгресу, а стоїть фактично на лінії чеської буржуазії в питанні про належність закарпатських українців”. Проте І.Мондок не зустрів схвалення і підтримки. Наляканий розмахом національного руху, Сталін уже відмовився від українізації і прагнув до її згортання. Усі, хто вчасно не переорієнтувався, підлягали знищенню. Над І.Мондоком уже збиралися хмари.

Він опинився між двох вогнів – з Москви і Праги. Дія його депутатського мандату (а з нею і недоторканність) завершувалася. Перші відлуння грози прозвучали 1929 року. Чеські власті закрили літературний часопис “Наша земля”. І.Мондок був прямо причетний до нього, а його дружина активно працювала у ньому. Свої же співпартійці розкритикували його на 9-ій крайовій партконференції за неправильне розуміння національного питання. Він не був обраний не те що секретарем, а навіть членом крайкому, його звільнили з посади редактора “Карпатської правди”. Проте він не зламався. Приблизно місяць він очолював крайком профспілок, потім редагував “Мункаш уйшаг”, одночасно очолював Ужгородський і Перечинський окружкоми партії. 6 березня був арештований поліцією за підготовку демонстрації протесту. Три місяці довелося провести за гратами.

Тільки-но подружжя зустрілося після тривалої розлуки, як знайомий адвокат М.Юдкович повідомив, що кошицький суд вирішив відновити проти І.Мондока кримінальні справи, провадження у яких було призупинено через його обрання депутатом. Тепер же перед І.Мондоком постала перспектива від 5 до 10 років ув’язнення. Ф.Керечинська була у розпачі. Лишалося тікати до СРСР, але і там саме розгорталися малозрозумілі І.Мондоку (тай кому завгодно іншому у той час) політичні репресії. Подружжя нагадувало казкового витязя пере каменем на роздоріжжі: куди не піди – усюди гірше. Врешті-решт воно вирішило все-таки їхати. Лідер КПЧ К.Готвальд санкціонував І.Мондоку його від’їзд на навчання до Харкова. І.Мондок поїхав туди один, нелегально через Берлін і Ригу. В управління справами Комінтерну він отримав новий паспорт на ім’я Івана Графа. Невдовзі до нього приїхала і його “графиня” Феодосія.

Подружжю судилося ще два роки відносно спокійного, можна навіть сказати, щасливого життя. Він став аспірантом Інституту червоної професури, почав писати історію лівого руху на Закарпатті. Обидва мріяли про те, що така харківська інтермедія тимчасова, що невдовзі радянська влада утвердиться, якщо не на його Закарпатті, то на її Галичині, і вони повернуться додому.

2 листопада 1933 р. І.Мондок був арештований у сфабрикованій справі Української Військової Організації. По ній було засуджено 148 чоловік – ніби-то за створення широкої антирадянської терористичної організації. Не знайшовши жодних доказів проти І.Мондока, йому про всяк випадок присудили 5 років. Як на ті часи, строк був цілком дитячим. Та й спершу І.Мондока направили на будівництво каналу Москва – Волга, де він працював за фахом у газеті “Перековка”. Але вже влітку 1934 р. його перекинули на лісоповал до Архангельської області, де він тяжко захворів і потрапив до медичного ізолятора. У лютому 1936 р. його етапували на Соловецькі острови. За в’язнями постійно ввівся ретельний нагляд. Проте ніяких нових гріхів у І.Мондока не виявили. Навпаки, агентурна записка від 27 березня 1936 р. фіксувала: “Історичною заслугою очолюваного Мондоком керівництва Компартії Закарпатської України було пробудження національної свідомості населення Закарпатської України, боротьба за розвиток української культури, боротьба за перетворення русинів на українців. Мондоку робить честь, що на слідстві визнава себе українцем і відстоював революційність і правильність своєї роботи на Закарпатській Україні”. Нагадаємо, що усю цю роботу він вів удвох зі своєю дружиною і вірною соратницею. Вони удвох наближали возз’єднання краю, побачити яке судилося тільки їй.

Він же, де би не був, звідусіль посилав дружині листі. Останній надійшов восени 1937 р. з будівництва Біломорсько-Балтійського каналу. До закінчення строку лишався ще тільки рік, і вона вже мріяла про майбутню зустріч. Але...

Після тривалих клопотань дружини І.Мондок був реабілітований лише 9 липня 1957 р. Проте його долю вона так і не з’ясувала і аж до самої своєї смерті у 1959 р. вважала, що він помер, згідно офіційної відписки, у 1941 році. На сьогодні ж відомо, що його розстріляли ще 8 грудня 1937 р. Тоді по всіх таборах тривали масові розстріли “на честь 20–річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції”. І.Мондок, до якого чекісти не мали жодних претензій, навпаки, визнавали його заслуги, просто потрапив під план. Було наказано розстріляти стількох-то – виконали. У цьому вся суть антигуманного комуністичного режиму.

Його вдова по війні повернулася у рідні галицькі краї і до кінця днів боролася за добре ім’я чоловіка. І головне – домоглася свого. Завдяки їй у хрущовську добу І.Мондок був цілком реабілітований, став “персоною грата” у книжках про Закарпаття. Кохання не вмирає допоки живий бодай один з пари.

Сергій ФЕДАКА.