1. Новини Закарпаття
  2. >

Роми в Києві: Сюди приїхали ті, хто не зміг знайти роботу на Закарпатті, в Словаччині чи Угорщині

01.05.2018 20:56 Аналітика Думка

Вони можуть вам подобатись чи ні, можна безкінечно кидатись історіями, лінками на відео і звинуваченнями, але все це — про минуле. Потрібно нарешті дивитись вперед.

Ромів у країні ставатиме більше. Істерики й популізм нічого не вирішать, інтеграція сама по собі не відбудеться, повідомила журналістка ЛБ.

Це — не про благодійність. Інтегрувати ромів у суспільство — справа раціональна: ми робимо це для себе. Ми робимо це, щоб потім не хапатись за голови і не кричати, як сильно ми їх боїмося. Щоб не жити в країні, де погроми — буденність: ми, навідміну від ромів, навчались у школах і знаємо, що буває з такими країнами.

Вони відрізняються. Чим?

В першу чергу своєю бідністю.

Ті роми, які жили на Лисій Горі, — це найбідніші з найбідніших. З рухом “Молодь за мир” ми допомагали їм майже шість років: проводили уроки і дозвілля для дітей. Відпочинок за містом, кінотеатр, зоопарк, пікнік, прогулянка, обід у кафе на Різдво — ці прості події відкривали ромам новий світ, а нам — світ ромів. Ми змогли зблизька побачити їхнє життя, стежити, як розвиваються їхні історії. Ми часто бували і у них вдома, на Закарпатті. Те, що ми побачили там, виявилося не екзотикою з енциклопедії народів світу, а саме величезною бідністю та ізольованістю.

Якщо поїхати в Ужгород, а звідти — у невелике всіма забуте село, а там піти на окраїну, за офіціну межу — буде ромський табір. Кілька рядів маленьких хатинок у полі, болото і ще раз болото. І якщо піти аж до кінця, — там будуть домівки тих, хто приїжджає у Київ. Периферія периферій. Останні з останніх. Вони такі бідні, що часто навіть інші роми їх зневажають.

Це — причина, чому вони їдуть: шукають роботу. “Вдома нема що їсти”, — кажуть.

В Києві можна здавати метал і картон, просити милостиню, шукати речі на смітниках, а в поминальні дні — цукерки на кладовищі.

Хто зміг знайти роботу на Закарпатті, в Словаччині чи Угорщині — той там. Сюди приїхали ті, хто не знайшов іншого виходу. Вони не вміють читати, писати, не знають таблиці множення. Жінки стали матерями у 14 років, і до своїх 30-ти вони стомлені цим життям, дітьми, кашами на вогні і непевністю. Чоловіки почали заробляти на хліб у свої 8-10, і вони змучені безкінечними приниженнями і туманними перспективами. Живуть так, наче є лиш сьогодні, про завтра подумають завтра.

Дорослі — як діти. Діти — як дорослі.

Вони інші? Так, говорять своєю мовою, живуть величезними родинами, носять яскраві спідниці. Але їхня головна іншість — бідність. Ритись на смітниках — це не їхня культура. Українські бездомні теж шукають там їжу — чому тоді ми не вважаємо це частиною нашого менталітету? Просити милостиню — це не звичай. Коли я зустрічаю біля церков знайомих ромських дітей, які просять, вони ховаються від сорому. Ніхто не пишається жебракуванням.

Ми надто перебільшуємо і підкреслюємо їхню іншість. 

Чому роми не хочуть жити як ми?

По-перше, вони не знають, як ми живемо.

Щоб побачити справжній когнітивний дисонанс, запитайте ромську дівчинку, ким вона хоче стати, коли виросте. Ромські дівчатка не знають, що можна працювати, коли виростеш. Нема такого сценарію.

“Ай-яй-яй, ти що, копаєш метал?” — запитав мене 10-річний хлопчик, коли я сказала, що йду на роботу. У свої 10 він добре знає, як копати метал, але не знає, що є ще й інші варіанти.

“Там була така ванна, з якої вода сама витікала!” — дівчинка 11 років розповідає мамі про купання у звичайнісінькій ванні у звичайній київській квартирі.

Вони такого ніколи не бачили. Не були у квартирах, в яких ми живемо, в ресторанах чи кіно — звідки їм знати про наше життя?

І по-друге, чому ж не хочуть? Хто не хоче жити краще? Хочуть. Не завжди вміють, не знають як. І головне — не мають можливості для старту. 

Що може спрацювати?

Почати варто з дітей.

Чим менша дитина, тим легше її інтегрувати, навчити, змінити її життя. Все просто: діти мають ходити в школу. Всі. Навіть ромські. Місцева влада має зробити все, щоб ці діти вчилися. Ті, які роками живуть у Києві в лісі (такі є), теж мають ходити в школу.

Щоправда, недостатньо просто ходити в школу. Це кейс Руських Комарівців: у цьому селі ромські діти ходять на уроки, сидять за партами, але все одно нічого не знають, бо в школі діє неоголошене правило: цих дітей можна не вчити.

Є також і багато успішних вчителів, яким вдається навчати ромів — давайте дамо їм слово, чому б їм не стати головними героями у цій історії? 

Ґетто — зло

Села для ромів, школи для ромів, кафе, магазини і автобуси для ромів — це ґетто, і це не вихід, а поглиблення прірви. Потрібно шукати можливості, щоб ті роми, які готові і хочуть спробувати, могли вийти з ґетто.

Якщо ви візьмете сім’ю з дев’ятьма дітьми, які ні дня не були в школі, які нічого в житті не бачили і не вміють користуватися унітазом, і поселите їх в Межигір’ї — нічого не вийде. Вийде хіба ще один ролик про те, які роми жахливі. Якщо ви візьмете цю ж сім’ю і дасте їй пару соцпрацівників, готових її підтримувати, і вони влаштують дітей в садочок і школу, а з батьками знайдуть роботу — буде краще. Справжній успіх буде, якщо доєднати місцеву громаду. Коли на батьківських зборах ромській мамі скажуть: “Вітаємо! Ми вас не розуміємо і трохи боїмося, але давайте спробуємо. Ми готові зробити крок назустріч, пояснити, допомогти, говорити. Ми — готові, а ви?”

Такі історії вже є, це не фантастика. Кілька років тому Спільнота святого Егідія купила хату у Київській області для ромської сім’ї: батькам зараз по 27 років, у них 8 дітей, найстаршій 12. Село їх прийняло з вимушеним ентузіазмом: для місцевої школи аж 8 дітей — це знахідка. Директорка сама придбала їм зошити, роздобула одяг, а якщо вони не приходять на уроки, вона сідає на велосипед і їде до них. Це — успішна історія, бо вона про зусилля з обох сторін.

Сила маленьких людей і кроків

В Україні є багато людей, готових допомагати ромам. Є багато тих, що вже це роблять — часто непомітно, не публічно, маленькими жестами. І це те, що потрібно: багато маленьких жестів простих людей.

Коли я їду в тролейбусі з ромськими дітьми, то почуваюся наче на червоній доріжці: з нас не зводять очей. І щоразу, кожного-кожнісінького разу хтось підходить і каже: “Ці діти — ті самі, з табору? Ви займаєтесь з ними? Як добре!” — і часом ще дає їм цукерки. Людям не байдуже, вони не хочуть жити в середньовіччі. У кожному селі, селищі і місті є ті, хто готовий допомогти — і важливо, щоб у суспільстві було розуміння, що вони роблять корисну і нелегку роботу.

Коли приходимо з ромськими дітьми у кафе, офіціанти спершу лякаються. Їхні очі стають великими й круглими, як піца, яку ми замовляємо. А потім вони бачать, що все в порядку, і видихають.

Боятися — природня реакція, але страх не може стати останнім словом. Страх не може вирішувати за нас. 

Інтеграція ромів — це утопія?

Колись люди вірили, що світ неможливий без рабства. Євреї довго жили ізольовано, у ґетто, і здавалось, що інакше — ніяк. Зрештою, за останні роки українці не раз показали, що неможливе — можливо. Зрештою, інтеграція ромів уже йде: з 200 000 ромів України більшість і вчиться, і працює. Інтеграція йде, але вона має торкнутися і найбідніших, найбільш ізольованих. 

Це не легко, так. Втім, щоразу, коли на цьому шляху з’являються перешкоди, варто спитати себе: а яка альтернатива?

Нагадаємо, закарпатські роми розповіли свою версію знищення табору на Лисій Горі в Києві.

Нагадаємо, з'явилось відео погрому табору ромів у Києві.

Читайте на ГК:Двоє поранених військових із Закарпаття перебувають в операційній у Львові
Читайте на ГК:Перевірка DW: чи дійсно в Європі у десятки разів дорожче утримувати авто, ніж в Україні
Читайте на ГК:Новини Закарпаття, Хуста, Ужгорода та Мукачева 6 липня 2018 року
Цей матеріал також доступний на таких мовах:Російська

Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Стрічка
Система Orphus