Закарпаття стоїть осторонь ажіотажу навколо помісної автокефальної православної церкви – політолог.

В Україні де-факто почалася виборча президентська кампанія. Усі реальні кандидати вже не тільки мобілізували свої команди, а й кинули їх у бій.

Електорат, правда, поки абсолютно не чешеться, більшість традиційно щось вирішуватимуть вже у сам день голосування. Але вузенький прошарок політично заангажованої публіки (таких в усіх державах-суспільствах пару процентів) вже шукає, на кого робити ставку.

Варіантів два: або ставка на стабільність (тим більше, що Україна воює, то ж занадто розхитувати човен справді не годиться), або ж на спадкоємність, коли різні еліти мають домовитися про плавну передачу владу, певні гарантії нинішній команді і напрямки майбутніх реформ. Нинішньою ситуацією не задоволений ніхто. Рівень життя за ці чотири роки впав у рази. Алей не факт, що після зміни президента він підійматиметься.

Головним гравцем у цьому майбутньому трагіфарсі буде сам П.Порошенко. 2014 р. перемога випала йому багато в чому випадково. Зараз же він готовий докласти титанічних зусиль до переобрання. Це президент-жнець, що збирає урожай, посіяний ще усіма його попередниками, починаючи з Л.Кравчука. Тож П.Порошенко почав власну фактичну виборчу кампанію із неофіційного зобов’язання домогтися канонізації в Константинополі помісної автокефальної православної церкви для України. Боролися за це більшість попередників, але ставка може зіграти тільки зараз. З одного боку, страшенно огидно, що така делікатна справа виявляється передвиборною акцією. З іншого боку, або ось так, або взагалі ніяк. У нас все відбувається тільки тоді, коли це кому-небудь до смерті потрібно, коли у святій справі з’являється якийсь шкурний інтерес. Як писала сучасна поетеса Раїса Харитонова:

Ісус – на хресті,

Володимир – з хрестом,

Ми – з тарганами у голові.

Звісно, у нинішній ситуації хрестів – по мінімуму, зате тарганів навколо них – просто жах. Таргани сповзаються на сало. Бо як казав М.Хрущов на відкритті московського пам’ятника К.Марксу, ідеї Маркса вірні самі по собі, але якщо їх ще змастити салом, то буде ще ліпше. Ідея самостійності українського православ’я, звичайно, не від Маркса, а розвивалася зовсім іншими людьми, проте нині її теж активно змащують салом чи то пак шоколадом.

Уперше подібну ідею реалізували Володимир і Ярослав Мудрий, створивши Київську митрополію Константинопольського патріархату (цей процес розтягся на десятиліття, перейшов від батька до сина). Удруге щось подібне повторив онук Данила Галицького король Юрій, домігшись 1303 р. створення Галицької митрополії того самого патріархату. Утретє такий шанс випадає зараз – тільки тепер вже не у статусі чиєїсь митрополії, а як самостійний патріархат. Перші два рази ініціаторами виступала світська влада (на той час монархічна), зараз теж світська, але президентська, та ще й напередодні виборів, тому максимально вразлива.

Закарпаття нині в особливій прострації. За останні роки тут не вирішено жодної старої проблеми, зате докинуто чимало нових. Якби не традиційні закарпатські толерантність і поміркованість, тут би вже давно рвонуло. Наразі же обмежуємося суто локальними (містечковими) конфліктами. Президентські вибори Закарпаття не розхитають, хоча хто кого підтримуватиме, ясно уже зараз. Що ж до головної зараз президентської ідеї, а саме вирішення церковної (принаймні, православної) проблеми, то область має свою відчутну специфіку порівняно з середньостатистичною ситуацією в Україні в цілому. Коли за перевалами існує чимало приходів і Київського Патріархату, і УАПЦ, то тут присутність цих деномінацій і досі має більше символічний характер, ніж є якимсь переломним чинником. Є єпископи, є кілька приходів, але це поки перші кроки. То ж після цілком вірогідної канонізації відповідної церкви Константинополем швидкої реакції на це Закарпаттям не буде. В області якісь переломи, спричинені цим рішенням, стануть відчутними максимум через півтора-два роки. Принаймні, під час президентських виборів на Закарпатті ця ставка не зіграє. Тільки у майбутньому поступово ситуація і тут наближатиметься до загальноукраїнської.

Для закарпатців зараз значно важливіше, хто з кандидатів у президенти якого губернатора пропонуватиме, бо у добу реформ роль керівної особистості максимальна, навіть багато в чому визначальна. Змащення же електорату різним ідеологічним чи церковно-релігійним “салом” – справа поживна, але, принаймні, в Закарпатській області зараз це не спрацює.