Підсумки 2017 року: поразки та перемоги України / ІНФОГРАФІКА.

Дві найважливіші події 2017-го відбулися з інтервалом майже в півроку: старт безвізового режиму України з ЄС та звільнення з ворожого полону 74 осіб.

Обидві ці події президент щосили намагається записати собі в актив, хоча очевидно: роль особисто Петра Порошенка в обох подіях мінімальна, як би нас не переконували в зворотному його технологи. А ось роль Ірини Геращенко в делікатній справі звільнення полонених важко переоцінити.

Цьогоріч від нас пішов один з останніх Великих Українців – кардинал Любомир Гузар. А ще розпочаті відразу кілька важливих реформ, але де гарантії їх реалізації? Втім, міркування про це не входять у програму освітлення головних подій року.

Війна, «війнушки» та безвіз

Найголовніше, чого ми не дочекалися цього року, як і в трьох попередніх: завершення війни. Чи варто нагадувати про обіцянку кандидата в президенти Петра Порошенка в травні 2014 року в разі обрання главою держави завершити АТО за лічені години? Зате пощастило з іншою обіцянкою, що також давно перейшла в розряд «хронічних» – довгоочікуваним безвізом. Відбувся він радше не завдяки зусиллям керівництва країни, а всупереч їхнім бажанням, адже для втілення головної (після встановлення миру в країні) обіцянки Петра Порошенка довелося ухвалювати так багато «неприємних» законів. У першу чергу – законів про антикорупційні органи та про електронне декларування, що кульгає на обидві ноги.

Конфлікти, закладені до антикорупційних законів, опір влади роботі новостворених органів, а також невгамовна пристрасть деяких грантових діячів піаритися на темі боротьби з корупцією призвели до ще однієї події року. Точніше, до антиподії: жорсткого протистояння умовно «старих» і «нових» правоохоронних органів (ГПУ-НАБУ), яке вилилося в кульмінаційний момент: затримання силовиками СБУ за участю ГПУ агентів НАБУ 29 листопада. Під димовою завісою цього конфлікту влада хотіла протягти через парламент проект закону про ослаблення функцій і повноважень НАБУ, але від пильного погляду європейців це приховати не вдалося: Франція вустами свого посла в Україні Ізабель Дюмон вдарила по хворому місцю – заявила, що за таке шулерство ЄС легко може скасувати безвіз. І що тоді пред'являти виборцю під час боротьби за другий президентський термін?

Євробачення, блокада та вірус Petya

У травні в Києві пройшло Євробачення. Слава Богу, без терактів, якими активно лякали кремлеботи в соцмережах і нас, і європейців. Мало того, що Джамала подарувала Україні вже другий фінал Євробачення (після тріумфу Руслани 2004 року), так ще й дійство не змогли зірвати не лише «доброзичливі» північні сусіди, а й наші чиновники! Гідний рівень конкурсу в країні, яка воює, – це сильно (незважаючи навіть на те, що багато мільйонів були витрачені відверто незрозуміло куди).

І вже після пісенного конкурсу було вирішено запровадити санкції проти деяких російських компаній – через три з гаком роки після початку військової агресії РФ проти України! З тих санкцій, що обговорювалися найголосніше, заборона на російські інтернет-смітники (самі ж себе вони називають соцмережами). Хтось навчився жити без бабусиних «Однокласників» і піратського контенту українофобського «ВКонтакте». Хтось навчився користуватися VPN. Але ж і до закриття кордону з агресором так само могли б усі звикнути, от тільки політичної волі на це в Києві немає. Лише під кінець року заговорили про біометричний контроль на українському кордоні для громадян ворожої держави.

Не було волі й ще для одного важливого рішення, до якого офіційний Київ буквально змусили активісти, – блокади торгівлі з терористами. Активісти називали це «торгівлею на крові», а провладні спікери звинуватили активістів у мільярдних втратах для бюджету через відмову від торговельних відносин із підприємствами на окупованих територіях. Нібито внаслідок блокади та наступного вимушеного рішення Києва торгівлю припинити колишні українські підприємства потрапили в сферу впливу демонізованого Сергія Курченка. Вірус Petya – ще одна подія року за руйнівними масштабами – атакував українські (і не тільки) комп'ютери також після заборони деяких російських інтернет-ресурсів. Але ж «після» не завжди означає «внаслідок».

МС-фактор

Міхеіл Саакашвілі прориває кордон; військові НАТО на центральній площі столиці; в серці країни вибухає найбільший склад зброї та боєприпасів. Страшний сон для будь-якого росіянина – побачити такі заголовки новин. А ми нічого, пережили. З різними наслідками, щоправда. Від участі у військовому параді на Хрещатику офіцерів і солдатів із кількох країн-членів оборонного альянсу НАТО всі адекватні громадяни відчули гордість. А від безпорадності нашої правоохоронної системи щодо Міхеіла Саакашвілі відчули сором і ганьбу. То він безкарно прориває західний кордон України й незаконно опиняється в країні, то за ним бігають і не можуть зловити цілі підрозділи СБУ, а коли за кілька днів на квартирі колишнього (?) луганського міліціонера його таки відловили, то суд відпустив його на всі 4 сторони. І вже незабаром його люди штурмували Жовтневий палац, а ввечері того ж дня грузинський бунтар спокійно віщав у ефірі лояльного до нього телеканалу в будівлі цього ж палацу! Повний абсурд. А ось на допити Саакашвілі не ходить – і нічого страшного. Отримавши документи на в'їзд до Нідерландів, екс-президент Грузії туди «чомусь» не їде, а продовжує журитися, тому що йому загрожує страшна доля – депортація на батьківщину. Якщо комусь на Заході (або в Москві) хотілося побачити недієздатність української влади, то в цьому питанні вона у всій красі. Додати нічого.

Вибухи на складі під Вінницею (у вотчині Петра Порошенка), що прогриміли в день народження глави держави, дотепники з дуже дивним почуттям гумору назвали «салютом» на честь цього свята. Можливо, вгамувати веселощі допоможе інформація про те, що на найбільшому в країні складі таким чином був «утилізований» мільярд (!) доларів США? А ми ж пам'ятаємо ще зі школи, що ніщо нікуди не дівається й не береться нізвідки. Загалом, судячи з відсутності винних у цій катастрофі (як і у всіх попередніх подібних інцидентах за нової влади), версія про вигоду вищого військового керівництва країни від таких пожеж залишається однією з найбільш імовірних. Тим паче ми бачимо: навіть за абсолютно очевидні злочини в армії при абсолютно зрозумілих винних все одно ніхто не відповідає. І за чинної влади ніхто ні за що не відповість: ані за крадіжки в армії (як би не погрожував президент рубати за це руки), ані за корупцію в країні. За весь час після Революції Гідності не покараний жоден великий корупціонер.

І раптом, незважаючи на все перераховане вище неподобство з корупцією в армії й масштабними пожежами практично на всіх великих складах боєприпасів (або завдяки цьому?), у Вашингтоні ухвалюють рішення, якого Україна чекала всі три з половиною роки війни: США нададуть нам летальну зброю. Щоб що? .. Адже тепер, після масштабного обміну засуджених в Україні сепаратистів на наших заручників у терористів «Л/ДНР» в Москві (і московські голосу в Києві) заговорили про небувалі успіхи у виконанні «мінських домовленостей» і розблокування шляхів до втілення наступних пунктів: реінтеграція ОРДЛО і місцеві вибори там за українськими законами. Ми знову не знаємо, чого чекати – війни чи миру? Фактор президентських виборів у Росії в березні наступного року (а ще через рік – у нас), безумовно, сильно вплинуть на подальший розвиток подій. Але як – прогнозувати не беремося.

Реформи розпочаті й заблоковані

Цей рік став вирішальним для запуску довгоочікуваних реформ: судової, пенсійної, медичної та освітньої. Всі вони супроводжувалися (й будуть ще супроводжуватися) скандалами, але глобальні зміни ніколи не сприймаються всіма на ура. Навіть за тим, що реформам найбільше опиралися популістські та промосковські сили, стає зрозуміло – нам такі реформи потрібні. Професійні аналізи ухвалених реформ уже робилися неодноразово, тому в короткому огляді можна лише висловити громадянську позицію: добре, що справа зрушила з мертвої (радянської) точки, а нормальні законодавча й виконавча влада (ну будуть же в нас коли-небудь такі?) в процесі реалізації реформ зможуть відкоригувати закони, зважаючи на практичний досвід.

Але одну дуже важливу реформу все ж змогли заблокувати спільними зусиллями латифундисти всіх політичних мастей. Ринок землі для громадян новоявлені пани так і не відкрили, продовживши мораторій на реалізацію земель сільськогосподарського призначення. Це означає, що люди й надалі за копійки наймитувативуть на пана, якому вони ж за копійки здали свої паї в оренду. І така система вигідна всій правлячій еліті, попри декларовані цінності та ідеологію. Мабуть, без пресингу МВФ і це питання не вдасться вирішити, як і всі попередні реформи.

Великі втрати й надбання

І тепер кілька слів про те, з чого почали. 31 травня пішов від нас воістину Великий Українець: багаторічний настоятель Української греко-католицької Церкви, який відійшов від справ незадовго до смерті, кардинал Любомир (Гузар). Ясновельможна, освічена й демократична людина нашої епохи. Точніше, він сам – людина-епоха. І дуже дивно, що всі ці епітети (і ще багато інших у найвищому ступені) заслужив представник найконсервативнішої сфери діяльності: «служитель культу» (як називали духовенство за радянської влади). Безумовний авторитет цієї людини визнавався всіма: «конкурентами» з інших конфесій і релігій та переконаними атеїстами. Адже є Бог чи ні – кожен вирішує за мірою своїх переконань, а те, що Гузар був одночасно енциклопедистом і гуманістом, авторитетом для консервативних кліриків і культовою особистістю для молоді, є фактом. Дійсно, велике бачиться на відстані, й ми лише згодом зможемо оцінити масштаб втрати. Але ось що відзначив багато хто: кардинал пішов ... легко! У момент його смерті буквально в усій Україні погода різко погіршилася – травневого дня налетіли хмари, пролився сильний дощ, а потім так само раптово від Івано-Франківська до Донецька над містами й селами засяяла веселка. Відомий український музичний продюсер і блогер Mox Perkalaba (Олег Гнатів) написав із цього приводу: «Пішов Дідо спати. Гузар якраз із тих, чиї відходи є великими знаками. Знаками Перемін. Дідо був такий затишний і мудрий, шо його відхід точно злого не приніс. Тіко нове й неочікувано радісне». Краще й не скажеш.

І про найбільш радісну подію року, якеа змогла хоч на короткий час об'єднати всіх в єдиному пориві радості: 74 українські сім'ї дочекалися з полону терористів свою рідну людину! Вся країна, затамувавши подих, стежила за ризикованою операцією й раділа разом із сім'ями звільнених, коли все завершилося без ексцесів. Так, у заручниках у терористів залишаються ще десятки людей, наявність яких у себе терористи поки не визнають. У в'язницях Росії та окупованого Криму також чимало наших громадян (кримські татари, українці, росіяни), які перебувають в ув'язненні за липовими звинуваченнями. Але цей найбільший обмін (погане слово, адже йдеться про людей) за останні 2 роки повернув щастя до десятків сімей і ще більшій кількості сімей подарував надію, що і їхніх рідних колись звільнять. Процес складний і делікатний, тому будь-які коментарі будуть недоречними. Справжню роль того ж Віктора Медведчука в цьому процесі історія оцінить пізніше – допоміг він чи його стараннями звільнення людей так надовго затягнулося, що не всі дожили до цього дня.