Підсумки 2017 року на Закарпатті: зростає кількість заробітчан, псується екологія та ростуть інвестиції.

Добігає кінця 2017 рік. На Закарпатті він позначився якимись переломними подіями, і це чи не найбільше радує, бо нині усі новини переважно негативні.

Тобто погано, що нічого не повернуло на краще, але добре, що все, принаймні, не настільки по-кепському, як могло бути.

Закарпаття – західний передпокій України, тому ситуація у нас максимально залежить від ролі і місця України у загальносвітовому розподілі праці. Він зараз складається не нашу користь. Українці стають масовими споживачами європейського і заокеанського секонд-хенду, вживаних там автомобілів та іншого неліквідного ширвжитку західного виробництва. Заради цього ми пожертвували власною легкою промисловістю, автопромом і ще багатьма галузями. Україні відведено функцію найбільшого смітника Європи, де через рік-другий доношування утилізується усе, з чим би інакше мусила морочитися сама Європа. Із суто географічних причин найбільше перепадає, звичайно, Закарпаттю, тому і власне виробництво у нас поховано найбільш глибоко.

Натомість Захід зацікавлений у розбудові наших доріг, банків, зв’язку та іншої інфраструктури, аби завозити сюди ще більше усякого-різного. Висуваються і масштабні інвестиційні проекти, проти яких одразу виступають наші екологи. Тобто перед закарпатцями врешті-решт постане дилема: або повернення у палеоліт з незайманою природою, або ж повернення в індустріальне суспільство (зараз ми десь на півдорозі між ними і архаїкою) на випаленій землі з облисілими горами. Це, звичайно, дві крайні альтернативи, реально буде обрано якийсь середній шлях. Схоже, він буде ближчим до того, в якому зацікавлені інвестори.

Особливо складна перспектива в закарпатських лісів – головного нашого природного ресурсу. Об’єднанан Європа – це як сполучені посудини: рівень рідини в усіх врешті-решт обов’язково вирівнюється. В Європі лісів майже не лишилося, то ж за умов самоплину те саме чекає і на нас. На цьому фоні місцеві бракон’єри ще можуть виявитися гризунами порівняно зі справжніми хижаками.

Хоча зараз Закарпаття найбільше експортує своїх фахівців різних рівнів. Краяни переселяються на захід усе швидшими темпами, тому вже пару років поспіль маємо скорочення населення, хоча донедавна ще лишалися останньою українською областю, яка демонструвала приріст. Деякі західні фірми використовують наших фахівців прямо тут на місці – через різноманітні спільні підприємства. Якби не це, то картина була би ще гіршою.

Традиційно в усіх суспільствах останньою галуззю, яка відмирає, є агропром. Це як капітан, що полишає корабель останнім. Закарпаття не виняток. Сільське господарство і харчопром все ще тепляться. Левова частка припадає на одноосібників, які забезпечують і базари і крамниці. Гастрономчиків в Ужгороді стало як ніколи раніше. Натомість всі інші ринки, окрім продовольчого, практично лягли. Більшість промтоварних крамниць перетворилися на виставкові салони.

Особливо це стосується ринку культурного продукту. Книжки видаються суто символічними тиражами та й то вряди-годи. Область і так не була особливо читаючою, а тепер і поготів. Колись кістяком радянської інтелігенції були інженерно-технічні кадри. Саме вони і були найбільш масовим і відданим споживачем літературних творів, відвідувачами театрів і концертів. Нині цей прошарок на Закарпатті зник з усіма наслідками для культури. Ставка хіба що на туристів. Подібна ситуація й в інших областях, тому до нас нарешті зачастили різноманітні гастролери, які раніше не перетинали карпатські перевали, зараз не доводиться нехтувати навіть крихтами.

Митці вимушені заглядати до рота владі різних рівнів, оскільки це нині чи не єдина можливість вижити (замовлення на пам’ятники і меморіальні дошки, картини для впливових гостей краю, участь у різних фестивалях і грантових проектах). Дещо підкидає і приватний бізнес, проте у нього самого зараз проблем як ніколи. Найменше зараз орієнтуються на рядового читача-глядача, бо його лишилося усього нічого.

Як не дивно, якогось соціального вибуху на Закарпатті не очікується. Можливо тому, що закарпатці давно вже переконалися: будь-яка зміна влади веде виключно до погіршення соціально-економічної ситуації. Ніхто вже не чекає нічого доброго з владних кабінетів в принципі, тому й протести втрачають усякий сенс.

Кожний закарпатець діє відповідно до принципу “Порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих”. Тому кримінальна і емігрантська статистика зростає. Найбільше сподіваються на розвиток туристичного бізнесу, проте європейцям їхати до нас якось лячно (навіть із сусідньої Словаччини), а трохи багатші за закарпатців мешканці індустріальних регіонів України (вони і наповнюють наші рекреаційні заклади) теж почали стрімко бідніти. І все-таки більшість практичних патріотів краю продовжують займатися своєю не надто вдячною справою у надії на кращі часи. Хоча вірити, що ці часи настануть уже наступного року, і ми будемо з посмішкою згадувати усі проблеми року, що минає.