Мова освіти — ключовий фактор єдності та безпеки держави, - Український тиждень

Чому не можна піддаватися тискові сусідів і в який спосіб захистити державну мову.

Тривалий час державна мовна політика України у сфері освіти проводилася відповідно до явно застарілих норм Закону України «Про освіту», ухваленого ще 23 травня 1991 року (№ 1060-ХІІ), - пише Український тиждень.

Із липня 2012-го з порушенням Конституції України та Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» було ухвалено Закон України № 5029-VІ «Про засади державної мовної політики», відомий як закон Ка-Ка за прізвищами нібито його авторів Ківалова й Колесніченка.

Відповідно до цього, по суті, антиконституційного акта ст. 7 Закону «Про освіту» 1991 року було сформульовано так: «Мова освіти визначається ст. 20 Закону України «Про засади державної мовної політики». 

Повернення до радянської практики

Модель мови освіти, встановлена ст. 20 закону Ка-Ка, передбачала, що мовою освіти в Україні нарівні з українською як державною можуть бути регіональні мови або мови меншин і що невід’ємним правом громадян України є вільний вибір мови навчання. Ці положення явно суперечили ст. 10 та ст. 53 Конституції України й Рішенню Конституційного Суду України № 10-рп/99 від 14 грудня 1999 року про тлумачення ст. 10 Конституції України. Адже відповідно до вимог Конституції України мовою освіти в нашій країні визнається українська як державна, а поряд із нею в освітніх закладах для національних меншин у навчальному процесі можуть застосовуватися та вивчатися їхні рідні мови.
Інкорпорована в Закон «Про освіту» 1991 року ст. 20 закону Ка-Ка стала підґрунтям для відновлення та виправдання практики, яка склалася ще за часів СРСР і відповідно до якої в багатьох регіонах України засновувалися численні школи з російською мовою викладання та зменшувалася кількість українських. Унаслідок цього українці змушені були влаштовувати своїх дітей у школи з російською мовою викладання. За бажання батьків учні російськомовних навчальних закладів звільнялися від вивчення української мови. Разючою ставала диспропорція між кількістю учнів у російських школах і відсотком росіян в етнічному складі населення. Заклади з російською мовою викладання перетворилися на потужне знаряддя русифікації України.

У школах для інших національних меншин викладання відбувалося виключно мовами меншин, а українська вивчалася як предмет. Практично такі школи стали інструментом витіснення української мови зі сфери освіти в окремих регіонах України, насамперед на Закарпатті та Буковині.

Запроваджена за президентства Януковича антиукраїнська модель мовного регулювання в системі освіти була скасована новим Законом України № 2145-VІІІ «Про освіту», який був ухвалений Верховною Радою 5 вересня 2017 року й набрав чинності 27 вересня 2017-го після підписання його президентом України.

Прогресивні норми 

Новий освітній закон має на меті забезпечити відмову від негативних елементів радянських та пострадянських практик побудови освіти в Україні, ліквідувати руйнівні наслідки шкідницької діяльності Дмитра Табачника, міністра освіти України часів режиму Януковича, і сприяти подоланню згубних результатів русифікації освіти в Україні.

Закон запроваджує прогресивні принципи формування сучасної національної освітньої системи, існування та належне функціонування якої неможливі без утвердження в навчальному процесі української мови.

Відповідно до приписів Конституції України ст. 7 Закону «Про освіту» встановила, що мовою освіти в навчальних закладах всіх рівнів на всій території України є державна мова і що держава гарантує кожному громадянину України право на здобуття освіти державною мовою.

Разом із тим у цій статті передбачено, що особам, які належать до національних меншин, гарантується право на навчання в комунальних закладах для здобуття дошкільної та початкової освіти поряд із державною мовою мовою відповідної національної меншини, а особам, які належать до корінних народів України, ― право на навчання в комунальних закладах дошкільної та загальної середньої освіти поряд із державною мовою мовою відповідного корінного народу.

Крім того, у законі гарантується право на вивчення мови відповідної національної меншини чи корінного народу в комунальних закладах загальної середньої освіти або через національні культурні товариства.
Положення мовної статті Закону «Про освіту» є результатом тривалого й складного компромісного погодження. Однак саме ці положення викликали неабияке незадоволення окремих радикально налаштованих громадян України й агресивні протести деяких сусідніх держав. В Україні як на стадії підготовки законопроекту про освіту, так і після його ухвалення лунали поодинокі, але гучні вимоги запровадження максимальних обмежень прав осіб, що належать до національних меншин, на освіту рідною мовою аж до одіозної пропозиції зафіксувати «у законопроекті 3491-д «Про освіту» таку поправку: «Мовою освіти в Україні має бути лише державна мова».

Неважко уявити реакцію національних меншин України та спільноти західних демократій у разі включення такої поправки до закону, коли навіть вельми збалансовані положення його мовної статті викликали повне несприйняття в Росії та Молдові, Угорщині та Румунії й певні критичні зауваги з боку Польщі, Болгарії та Греції. Слід звернути увагу, що найактивніші протести проти цієї статті висловили держави, у яких є політичні сили, що виступають із позиції політики іредентизму, тобто розширення власних державних кордонів через включення до них територій інших держав, населених відповідними національними меншинами. Найістеричнішими були представники угорського політикуму, які вражені синдромом Тріанонського договору та які мріють про відновлення «великої Угорщини».

Хто проти

Міністр закордонних справ Угорщини заявив, що його країна «блокуватиме будь-які ініціативи, вигідні Україні в міжнародних організаціях, особливо в ЄС». Показово, що офіційний Будапешт, незважаючи на протести українського МЗС, організував і проводить кампанію масових видач угорських паспортів етнічним угорцям — громадянам України, а учасники акції, яка відбулась у вересні 2017 року, перед українським посольством у Будапешті вимагали створення на Закарпатті угорської автономії.

До різких протестів і дипломатичних демаршів вдалася Румунія, у якій є політична партія «Велика Румунія» (România Mare). Її мета — розширення території Румунії через приєднання до неї населених румунами територій сусідніх держав, зокрема української Буковини та частини Одеської області. Офіційний Бухарест не заявляє відвертих територіальних претензій до України, однак заохочує видачу румунських паспортів етнічним румунам — українським громадянам. 
І, звичайно, Російська Федерація, у якій і Міністерство закордонних справ, і Державна дума відреагували на мовну статтю Закону «Про освіту» з великим роздратуванням та явно неадекватними оцінками. Так, у заяві Держдуми РФ Закон України «Про освіту» кваліфікується як акт «насильницької українізації» та «геноциду російського народу» в Україні. Росія є державою, яка не лише відверто висловлює територіальні претензії до України, а й вчинила та продов­жує збройну агресію проти неї. Розпочалася вона під приводом захисту російськомовного населення, і її результатом стала окупація найбільш зросійщених частин України — Криму та окремих районів Донеччини й Луганщини. 

Варто зазначити, що, на відміну від Угорщини та Румунії, Російська Федерація заохочує видачу російських паспортів усім російськомовним громадянам України, незалежно від їхнього етнічного походження. Очевидно, виходячи з укоріненої в ментальності більшості політичного класу й пересічних росіян надуманої реваншистської тези, що Україна є частиною Росії.

Питання про мову освіти в Україні зусиллями Угорщини та Румунії стало предметом дебатів на сесії Парламентської асамблеї Ради Європи, які поспіхом були проведені 12 жовт­ня 2017 року за терміновою процедурою. За їхніми результатами, цей орган РЄ ухвалив резолюцію 2189 (2017) під явно упередженою назвою «Новий Закон України про освіту: головна перешкода викладанню рідними мовами меншин».

У голосуванні взяли участь 110 із 318 членів ПАРЄ. Резолюцію підтримали 82 депутати, зокрема член делегації України Мустафа Джемілєв. Проти її ухвалення було подано 11 голосів, а утрималися 17 депутатів.

Під час дискусії лунали звинувачення в порушенні мовною статтею нового українського закону про освіту низки європейських конвенцій та обмеженні прав осіб, що належать до національних меншин, на освіту рідною мовою, у намірах закриття шкіл із викладанням мовами меншин і проведенні їхньої асиміляції тощо. Однак жоден промовець не спромігся навести хоч один чіткий приклад або навіть посилання на певну статтю чи статті конкретного міжнародного договору, приписи якого порушують положення ст. 7 Закону України «Про освіту». Не було озвучено й чітких пропозицій щодо внесення до неї конкретних змін. У самій резолюції констатувалося: «Окремі сусідні країни висувають претензії щодо порушення цим актом прав осіб, що належать до національних меншин, і щодо породження ним чутливих правових питань також і в межах українського правопорядку» (п. 2). 

Отже, ідеться про якісь неконкретні правопорушення поза контекстом конкретних міжнародних угод.

У п. 3 резолюції без посилання на конкретні країни підкреслюється важливість виконання зобов’язань, ґрунтованих на Європейській конвенції з прав людини, Рамковій конвенції про захист національних меншин і Європейській хартії регіональних або міноритарних мов.

Ключовим елементом резолюції є її п. 8 і п. 9. У п. 8 ідеться про те, що «новий закон не здається таким, що встановлює належний баланс між державною мовою і мовами національних меншин», а в п. 9 констатується: «Зокрема, новий закон тягне за собою серйозне зменшення раніше визнаних за «національними меншинами» прав, що стосуються освіти їхніми власними мовами. Ті національні меншини, які раніше мали право на одномовні школи й вивчення всіх предметів власною мовою, тепер опинилися в ситуації, коли їхні мови (поряд із викладанням українською) застосовуватимуться лише до кінця початкової школи».

Резолюція застерігає від поспіху в зміні освіти мовами меншин і вважає, що встановлений законом трирічний перехідний період надто короткий (п. 10, п. 11).

Водночас резолюція констатує обізнаність Асамблеї з тим фактом, що українські меншини в сусідніх країнах позбавлені права здобувати освіту рідною мовою в школах з одномовним викладанням, і рекомендує цим країнам «виявити готовність запропонувати українським спільнотам освітні стандарти, запровадження яких вони вимагають для своїх власних меншин» (п. 12).
Разом із тим рекомендація щодо вивчення найкращих практик держав — членів Ради Європи у сфері викладання офіційних мов адресована лише Україні. Резолюція завершується зверненням до української влади повністю виконати рекомендації та висновки Венеціанської комісії й відповідно до них внести зміни до нового освітнього акта.

Підготуватися до оборони 

У світлі подій, які розгортаються навколо закону про освіту, Україні необхідно приділити надзвичайно серйозну увагу захистові своєї позиції в питанні мови освіти. І не лише через прийдешній його розгляд Венеціанською комісією, а й з огляду на стратегічне значення запровадження державницької моделі застосування української мови та мов меншин в освітній системі для зміцнення національної ідентичності, консолідації суспільної єдності та гарантування безпеки України.

Кожна держава має суверенне природне право створювати, розвивати й формувати власну систему освіти та обирати моделі використання мов у навчальному процесі відповідно до своїх потреб і добровільно взятих на себе міжнародних зобов’язань.

У міжнародному праві немає імперативних норм, що передбачають обов’язок усіх держав запроваджувати в їхні національні системи освіти якусь одну, уніфіковану й конкретну модель мовного регулювання. Різні міжнародні акти, як юридично обов’язкові угоди, такі як Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (1950-й); Рамкова конвенція Ради Європи про захист прав національних меншин (1995-й); Європейська хартія регіональних або міноритарних мов (1992-й); Конвенція ЮНЕСКО про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти (1960-й), так і рекомендаційні документи, такі як Документ Копенгагенської наради щодо людського виміру Наради з безпеки та співпраці в Європі 1990 року; Паризька хартія для нової Європи (1990-й); Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту (1996-й), положення яких регулюють застосування мов в освіті, мають диспозитивний характер, тобто визначають кілька моделей мовного регулювання і передбачають можливість вибору державою однієї з них. Лише обрана державою та зафіксована в її законодавстві модель є для неї юридично обов’язковою.

Однак аналіз змісту згаданих актів і практики їхнього застосування свідчить про наявність у міжнародному праві певних загальних і загальновизнаних імперативних принципів, якими держава має право й зобов’язана неухильно керуватися, обираючи конкретну модель мовного регулювання в системі освіти. Це такі:
● мова, яка є державною (офіційною) в країні, є мовою її освітньої системи;
● статус державної мови передбачає обов’язковість її запровадження в усіх ланках системи освіти, її належного вивчення та оволодіння нею всіма громадянами держави незалежно від їхнього етнічного походження, у той час як статус мови будь-якої етнічної спільноти дає її членам право навчатися та (або) вивчати рідну мову лише в освітніх закладах для меншин відповідно до порядку та в обсязі, встановленому національним законодавством держави;
● громадяни держави, незважаючи на їхнє етнічне походження, мають рівне право на здобуття освіти державною мовою;
● особи, що належать до національних меншин, мають право на здобуття освіти рідною мовою або її вивчення в обсязі, необхідному для збереження своєї етнічної самобутності;
● реалізація права осіб, що належать до національних меншин, на здобуття освіти рідною мовою або вивчення рідної мови не повинні підривати статус державної мови як мови системи освіти всіх рівнів і на всій території держави;
● визнання державної мови мовою освітньої системи держави не може бути підставою для заперечення права осіб, що належать до національних меншин, здобувати освіту рідною мовою або її вивчати;
● забезпечення балансу між належним володінням усіма її громадянами державною мовою та знанням особами, що належать до національних меншин, рідної мови з тим, щоб уникнути, з одного боку, насильної мовної асиміляції, а з другого — мовної сегрегації;
● баланс між володінням державною мовою та знанням мови національних меншин у процесі реалізації права на освіту встановлюється, виходячи з розуміння пріоритетності державної мови як інструмента соціальної інтеграції осіб, що належать до національних меншин, у ширше суспільство, засобу повноцінного користування ними всіма правами людини в усіх сферах суспільного життя та знаряддя зміцнення політичної єдності й національної безпеки держави.

Положення ст. 7 Закону України «Про освіту» сформульовані з додержанням зазначених принципів і не порушують жодних міжнародних зобов’язань України. Закиди щодо порушення приписами її положень балансу між застосуванням державної мови та мов меншин у сфері освіти не враховують факту тривалого існування дисбалансу на шкоду українській мові за часів Радянського Союзу й інерційного збереження його після відновлення державності України. Оскільки під тиском Росії залежні від неї та орієнтовані на неї проросійські політичні сили блокували виконання ст. 10 Конституції України та рішення Конституційного Суду України й не допускали зміни застарілої дискримінаційної, антиукраїнської та антидержавної моделі мовного регулювання у сфері освіти.

Сьогодні на вимогу української більшості новий український парламент, сформований після Революції гідності, ухвалив закон, ст. 7 якого спрямована на ліквідацію небезпечного для України дисбалансу в мовному регулюванні сфери освіти. Йдеться насамперед про дерусифікацію системи освіти й усунення невиправданих і необґрунтованих преференцій для мов інших національних меншин, від яких за великим рахунком потерпають їхні представники й наявність яких створює загрозу національній безпеці України.

Розумний баланс 

Питання балансу між застосуванням української мови та мов національних меншин у сфері освіти не може зводитися лише до механічного порівняння кількості предметів, які на різних рівнях освіти викладаються українською мовою та рідними мовами меншин, поза контекстом і без урахування соціальних, економічних, політичних, гуманітарних, безпекових та інших факторів розвитку суспільства й держави.

Стара модель застосування мов меншин в освітній системі України, з одного боку, сприяла якщо не посиленню, то збереженню небезпечного рівня русифікації країни, а з другого — перетворювала окремі її регіони на мовні гетто, мешканці якого позбавлялися можливості користуватися гарантованими Конституцією України правами й повноцінно жити.

Не може не викликати стурбованості вельми низький рівень володіння українською мовою учнями шкіл для націо­нальних меншин, зокрема угорських. За офіційною статистикою Українського центру оцінювання якості освіти, у 2016 році більше ніж 36% їхніх випускників на Закарпатті склали зовнішнє незалежне оцінювання з української мови від 1 до 3 балів за 12-бальною шкалою, а в Берегівському районі, де угорська громада проживає компактно, такий результат показало 75% випускників.

Ст. 7 запроваджує модель освіти мовами меншин, що запускає глибинний процес дерусифікації, природне завершення якого зробить незворотною розбудову української України. Водночас ця модель гарантує особам, що належать до національних меншин, здобуття освіти рідною мовою та її подальше вивчення в обсязі, цілком достатньому для збереження їхньої етнічної ідентичності та захисту від насильної асиміляції. У різних варіантах саме така мовна модель застосовується в системах освіти європейських держав, наприклад Австрії, Сербії, Словаччині, Румунії, території яких є ареалом розселення багатьох меншин, зокрема угорської.

Відповідно до освітнього законодавства Австрії навчання рідною мовою представників угорської меншини, яка проживає в Бургенленді, як і представників інших меншин можливе лише в початковій школі. У двомовних школах усі предмети викладаються мовою відповідної меншини та німецькою в приблизно однаковому обсязі.

Закон «Про освіту» не передбачає закриття шкіл із викладанням мовами національних меншин, а лише спрямований на розширення викладання української для захисту їхніх випускників від дискримінації в майбутньому. Визначена ст. 7 закону мовна модель освіти спрямована не на звуження прав, а на створення можливостей для повномасштабного й повноцінного користування особами, що належать до національних меншин, усіма передбаченими Конституцією України правами включно з правом на освіту. Належне опанування ними державної мови відкриває їм доступ не лише до вищої освіти, а й до активної участі в усіх інших важливих царинах суспільного життя країни через реалізацію пасивного виборчого права, права на працю на всій території України, роботу в системі законодавчої, виконавчої та судової влади, службу в правоохоронних органах, спецслужбах і Збройних силах України, права на користування здобутками культури тощо.

Критики ст. 7 освітнього закону прагнуть вибороти для осіб, що належать до національних меншин, право не знати українську мову й таким чином роблять їх об’єктом самодискримінації, прирікають на політичну, соціальну, культурну ізоляцію та позбавляють можливості інтегруватися в су­спільство.

Збереження старої моделі освіти мовами національних меншин поглиблюватиме рівень їхньої дискримінації та ізоляції; звужуватиме застосування державної мови в надзвичайно важливій і чутливій сфері суспільного життя; зміцнюватиме сегреговані мовні анклави в прикордонних регіонах України; загрожуватиме єдності країни та створюватиме підґрунтя для політичного сепаратизму; підриватиме економіку з огляду на використання бюджетних коштів на підготовку трудових ресурсів для сусідніх держав; послаб­люватиме сектор традиційної безпеки через неможливість використання в силових відомствах громадян, що не володіють українською мовою.

Важливо зазначити, що мовна стаття Закону «Про освіту» має рамковий характер. На основі її загальних положень можна запроваджувати різні моделі практичного застосування мов меншин у системі освіти. Потрібно враховувати, з одного боку, побажання місцевих громад, національно-культурних товариств та об’єднань національних меншин, окремих громадян. А з другого — такі об’єктивні фактори, як чисельність національних меншин, компактне чи дисперсне їх розселення в окремих регіонах, містах, селищах і селах, наявність матеріальних ресурсів і професійно підготовленого персоналу, потрібні для створення та забезпечення належного функціонування освітніх закладів із викладанням мовами меншин.Мовна стаття нового закону про освіту має на меті створити оптимальні умови для належного забезпечення всіх прав людини представникам національних меншин, консолідації суспільства, зміцнення національної ідентичності та політичної єдності держави, усунення й запобігання загроз безпеці держави.

Отже, для ефективного застосування в системі освіти законодавчих положень, що стосуються використання мов національних меншин, необхідним є не внесення до них формальних поправок, а налагодження між представниками влади й національних меншин конструктивного діалогу. Це важливо для ухвалення та нормативного оформлення конкретних практичних рішень, які враховували б як легітимні інтереси меншин, так і життєво важливі загальнодержавні.
Мовна стаття Закону України «Про освіту», як і раніше ухвалені закони «Про державну службу», який зобов’язує державних чиновників володіти українською мовою; «Про телебачення і радіомовлення», який збільшує частку пісень державною мовою в музичних програмах і радіопередачах; «Про внесення змін до деяких законів України щодо мови аудіовізуальних (електронних) засобів масової інформації», який суттєво збільшує квоти телепередач і демонстрації фільмів українською мовою, є важливим кроком на шляху реалізації ст. 10 Конституції України та забезпечення всебічного розвитку й функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території нашої країни. Однак вже ухвалені й нові законодавчі акти, покликані сприяти застосуванню української мови в окремих сферах, не є та не можуть бути альтернативою єдиному системному й всеосяжному закону про українську мову. Сьогодні проект такого закону розроблено й зареєстровано у Верховній Раді України як Закон України № 5670-д «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Якнайшвидше його ухвалення створить надійне правове підґрунтя для послідовного забезпечення мовних прав як української більшості, так і представників національних меншин, та підвищення ефективності захисту національної безпеки держави.