Євангелія – від Гриневич, а букварик – від Гавроша.

Євангелія, у перекладі з грецької, – це, буквально, «блага вість».

Нещодавно міністр освіти України пані Гриневич в авральному порядку приїхали на Закарпаття до угорців – роз’яснити їм основні положення нового Закону України «Про освіту». Фактично, ціллю «євангельського послання» було намагання хоч-якось пригасити той скандал, який викликала в Європі мовна стаття цього закону, що, без сумніву, спрямована на поступову асиміляцію національних меншин, у першу чергу – громадян України російської національності. (Русинів в Україні, до речі, давно вже ведуть цією дорогою в нікуди!).

Вбивча реакція Угорщини та Румунії, чиї національні меншини на західних кордонах України постраждають у першу чергу (на малочисельні польську, словацьку та молдовську громади закон майже не вплине) була викликана також нездоровою атмосферою у самому українському суспільстві, істерією зрадництва, коли всі, від міністра й до останнього «партіяша», у пориві печерного патріотизму звинуватили благополучний закарпатський регіон у сепаратизмі, а Угорщину в намаганні розіграти промосковську карту. Досить показовими у цьому контексті стали погрози на адресу закарпатської облради, які дозволив собі заступник голови ЦВК України А. Магера, цитую: «не обласним радам вказувати парламенту і Президентові, яким має бути законодавче регулювання мови освіти в Україні. Схоже, Закарпатська обласна рада наривається на призначення Верховною Радою України позачергових виборів!».

Безвідповідальний галас українських можновладців, безліч раз розтиражований у центральній пресі, підняв із дна українського суспільства відверто шовіністичне болото, й от уже посипалися звинувачення на кшталт: «хай вчать свою мову, але не за державні кошти», «хочете свою мову, відкривайте свої приватні школи», «маємо дбати не про виховання кадрів для Угорської держави... Нам про своє слід дбати» тощо.

Останній вислів, до речі, належить перу завліта Закарпатського музично-драматичного театру Олександра Гавроша, відомого далеко за межами краю своїми русино- російсько- та мадярофобськими публікаціями. От і тепер (чи то за покликом свого українського серця, чи команда згори поступила!) автор опублікував дві відверто провокаційні статті, які зазвичай розмістив на інтернет-ресурсі української редакції поважної світової інформаційної агенції – Радіо Свобода, фінансованої Конгресом Сполучених Штатів Америки. Незважаючи на репутацію американської інформагенції, її «українська дочка» досить часто не гребує публікаціями відверто шовіністичного характеру, прикриваючись таким собі фіговим листочком – зауваженням, що публікації нібито «передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода». Біда лише в тому, що не кожного автора українська редакція тиражує – вона сама підбирає собі авторів.

У першій статті під назвою «Освіта і мова. Чи виконував Будапешт те, що нині вимагає від Києва?» О. Гаврош вже вкотре розписався у своїй малограмотності. Начитавшись ідеологічних агіток часу тоталітаризму, він звинуватив угорську владу у мадяризації «українського шкільництва на Закарпатті в останній чверті ХІХ століття. При цьому автор полінувався поцікавитись, а чи де-інде в Україні тоді існували українські школи? І вивчали там українську мову? Щодо історичної Підкарпатської Русі, то саме на цей період припадає становлення карпаторусинського народництва, а відомий педагог Василь Чопей (за всебічної підтримки угорської влади!) не лише видав перший угорсько-русинський словник (1883), але підготував (у 1881–1894 рр.) з десяток оригінальних та перекладних шкільних підручників – і саме народною мовою, яку О. Гаврош (з відомих причин) на дух не переносить. Таких ляпів у на скору руку написаній «історичній» статті новинаря та й в інших його публікаціях чимало – немає сенсу втрачати час на це «правдоподібне» чтиво!

Більш цікавою для педагогів (та психіатрів) є інша стаття О. Гавроша – «Чи винна Україна, що закарпатські угорці погано знають українську мову?». Відповідь на це запитання витала у повітрі під час зустрічі міністра освіти п. Гриневич з угорськими вчителями Берегівського району; на неї міністра налаштовували місцеві фахівці. І не тільки під час зустрічі. Наприклад, член угорського парламенту, голова Європейського конгресу українців Ярослава Хотяні цілком відповідально зауважила, що головною проблемою слід вважати брак якісної навчальної літератури. Як спеціаліст у цій галузі зауважу: щоб підготувати комплект підручників, треба спочатку підготувати програму з вивчення державної мови. А щоб написати програму, міністерство мало б на законодавчому рівні врахувати специфіку вивчення української мови в угорському мовному середовищі. Методика вивчення української мови як іноземної, у свою чергу, мала б передбачати чимало інших нововведень, як-от відкриття в Ужгородському університеті відділення української мови з паралельним вивченням угорської мови, збільшення годин у шкільній програмі на вивчення української мови, селекція кращих угорських педагогів-мовників, до яких треба знайти індивідуальний підхід та матеріально заохотити у написанні підручників тощо. А потім набратися терпіння та дочекатися перших гарних результатів!

Іншими словами, разом з угорськими громадськими організаціями, які злакомили своїх співгромадян благами в Угорщині та спонукали молодь шукати щастя за кордоном, відповідальність мала би розділити також Українська держава. Чверть століття вона байдуже дивилась, як погано вивчається українська мова в угорському етнічному середовищі, вона не створила певних програм для вивчення державної мови як іноземної, вона мало уваги приділяла питанню підготовки шкільних підручників української мови, вона матеріально не заохочувала фахівців-педагогів у цій галузі тощо. І роками угорські школи обходились без підручників української мови! Що вчитель написав під час уроку на дошці, те й переписали учні до своїх зошитів.

Чи винна Україна, що закарпатські угорці погано знають українську мову? – відповідь на це питання дуже добре знає О. Гаврош. Але у своїй статті про це він мовчить. Навпаки, усю відповідальність він звалює саме на угорців, звинувачуючи в усіх бідах виключно угорських педагогів. По-менторськи він резюмує: «За що Українська держава платила зарплати вчителям? І хто винен, що мадяри не знають української? Авжеж, ми з вами! Бо «не забезпечили», «не зацікавили» і так далі».

Дійсно, пане Гаврош – не забезпечили!

Цей факт зі своєї біографії автор замовної статті замовчує. Свого часу, на початку 2000-х років, коли О. Гаврош зі Львова перебрався на Закарпаття, ідейні соратники тут відразу забезпечили йому тепле робоче місце та, без перебільшення, непочатий край роботи! Проглядалася й вагома державна перспектива – бути піонером вкорінення української мови (замість так «ненависної» йому російської!) в угорському середовищі Закарпаття. Іншими словами, О. Гавроша прийняли на роботу (хто стоїть – присядьте!) на посаду… старшого редактора шкільних підручників для шкіл з угорською мовою навчання ужгородської редакції львівського видавництва «Світ»! Саме це видавництво отримало державне замовлення на підготовку угорських підручників.

Український букварик мав стати першим завданням молодого редактора-українознавця. Втім, особливого бажання працювати, як і науково-педагогічного хисту п. Гаврош не виказав. По ньому у редакції не залишилося нічого: ні створених нових авторських колективів, ні методичних напрацювань, ні того горезвісного першого українського букварика. Нічого! Єдине, що старанно виконував О. Гаврош – шомісяця впродовж року отримував зарплатню. (Ну, і «за що Українська держава платила зарплати вчителям?»).

Скільки ще таких «патріотів», готових повчати, але не готових до сумлінної та важкої і виснажливої інтелектуальної праці, має витримати угорська школа? Експерименти із забороною національної освіти нам на Закарпатті не потрібні. Бо угорці – люди трудящі та відповідальні, вони – наші добрі сусіди. Й тисячу років на нашій землі не було конфліктів на ґрунті міжнаціональної неприязні.

Валерій Падяк, к. ф. н.,