Мовний аспект освітнього закону: журналісти розповіли реалії ситуації з мовою румунів в Україні

Чи існують передумови для занепокоєння румунської національної меншини в Україні з приводу нового закону «Про освіту».

Новий закон України «Про освіту» спричинив не лише широкі дискусії в межах України, але сягнув сусідніх держав і навіть міжнародних організацій. Мовне питання, яке традиційно постає на порядку денному у внутрішньому житті країни, цього разу вийшло в міжнародну площину й отримало зовнішньополітичний резонанс, повідомив voxukraine.

Так, стаття 7 Закону, яка стосується мови навчання, привернула особливу увагу Болгарії, Греції, Румунії, Росії та Угорщини. Деякі заяви і характеристики, дані закону, були вельми емоційними й демонстрували явне занепокоєння.

Сусідська неприязнь до букви новоприйнятого закону

Особливе занепокоєння закон викликав у сусідніх Румунії та Угорщині. Міністри закордонних справ зазначених держав, а також Болгарії та Греції у листі до Міністра закордонних справ України Павла Клімкіна, Генсека Ради Європи Турбйорна Ягланда, Верховного комісара ОБСЄ Ламберта Заннієра закликали Україну не запроваджувати обмеження на освіту рідною мовою для представників національних меншин.

Досить різкою була і реакція президента Республіки Молдова Ігоря Додона. Хоча, зазвичай, проросійські політики Молдови, до яких належить і він, уникають суголосності із Румунією та дистанціюються від заяв румунського МЗС, в даному випадку Додон вирішив виступити активним поборником прав румуномовних в Україні.

Чи носить положення закону про мови освіти обмежуючий характер?

В Україні зазначають, що дискусійна сьома стаття аж ніяк не передбачає порушення прав національних меншин (адже вивчення їхніх мов у шкільній програмі зберігатиметься як у дошкільних закладах і початковій школі, так і в рамках окремих предметів пізніше), а лише сприяє розширенню використання державної мови (на яку переходитимуть у процесі навчання представники національних меншин у середній і старшій школі). У такий спосіб представники національних меншин зможуть краще опанувати українську мову, що в подальшому зможе полегшити їхній вступ до українських вишів.

Подекуди лунають голоси й на користь того, що знання української стане соціальним ліфтом для нових лідерів національних меншин в Україні, дозволить їм вийти на рівень «вищої політичної ліги», а не бути обмеженими місцями компактного проживання національних меншин – у найкращому випадку обласними радами. В іншому випадку, на думку міністра освіти і науки України Лілії Гриневич, молоді представники меншин стають своєрідними заручниками власного мовного середовища і не мають можливості вступити до вишів на рівних умовах через мовний бар’єр.

Інше питання – чи є українські університети та інститути привабливими для представників національних меншин і чи дійсно вони воліють вступати до українських вишів, чи радше прагнуть здобути дипломи на теренах своїх «етнічних батьківщин»? Адже тенденція здобуття освіти за кордоном в останні роки посилюється. Ситуація за рахунок цього лише ускладнюється, бо ті, хто потенційно міг би відстоювати інтереси румунів, угорців та представників інших меншин в Україні, натомість полишають країну.

За словами міністра закордонних справ України Павла Клімкіна, Україна й надалі опікуватиметься культурними та мовними правами національних меншин, а «гучна» стаття освітнього закону аж ніяк не спрямована на обмеження вивчення румунської, угорської чи мов інших національних меншин. На користь цього свідчить і те, що Закон виокремлює мови ЄС і надає їм певні преференції. Тож наші сусіди, які є членами ЄС, не опинилися в однозначно невигідній ситуації. Те саме стосується і молдован, адже мова, якою вони послуговуються – румунська – також є мовою ЄС.

Такі пояснення від українських чиновників видаються слушними, однак не надто своєчасними. Комунікативна складова супроводу законопроекту виявилася слабкою ланкою української політики та взаємодії між Верховною Радою, МЗС та Міносвіти.

Час ухвалення Закону також не був ідеальним – рішення Верховної Ради було прийняте напередодні засідання Змішаної україно-румунської міжурядової комісії з питань забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин, що відбулося вперше за десятиліття. Складається враження, що українські законодавці намагалися надати Комісії додаткових тем для спілкування. Крім того, було сформовано новий інформаційний привід, що не грає на користь нашому іміджу. Завчасна комунікація необхідності запроваджених Законом змін, в тому числі його мовних положень, не виглядала б як виправдання перед сусідніми державами і могла б упередити формування «опозиції» до сьомої статті як усередині країни, так і за її межами.

У ПАРЄ також вказали на певні «збої» у програмі опрацювання закону. Про те, що перевірка закону на відповідність європейським стандартам мала би виконуватися до його прийняття, зазначено у резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи від 12 жовтня. Венеціанська комісія має оприлюднити свій вердикт до кінця поточного року.

Щоправда, поки Україна відстоює дискусійну статтю у Раді Європи, залишається незрозумілим, чи є у нас «план Б» на випадок, якщо рішення Венеціанської комісії буде не на користь «статті 7». Чи призведе це до перегляду Закону чи зміни його окремих положень, чи ж Україна спробує відстояти його норми не тільки всупереч позиціям сусідніх держав, але й всупереч позиції міжнародних організацій.

Реакція Румунії

Румунія миттєво відреагувала на мовне положення нового закону України «Про освіту».  

У заяві Міністерства закордонних справ Румунії висловили сподівання на подальше збереження прав румунської меншини в України та підкреслили стурбованість румунської влади у зв’язку з ситуацією, що склалася навколо закону. Висловлюючи відверте занепокоєння, румунська сторона насамперед опікується тим, чи зберігатиме закон права на освіту рідною мовою для етнічних румун, які проживають в Україні.

Забезпечення прав румунської національної меншини в Україні та української національної меншини в Румунії – важливий аспект у динаміці україно-румунських міждержавних відносин, хоча від 2013 року це питання і не висувалось елітами обох держав на перший план, як це відбувалося раніше, у добу менш конструктивного партнерства. Його загострення нині може прямо позначитися на двосторонній співпраці. Сигналом цього став відтермінований візит в Україну президента Румунії Клауса Йоханніса, що був запланований на жовтень, після ажіотажу навколо закону. І хоч це не повинно ставити під сумнів майбутнє добросусідства та партнерства, такий сигнал нам треба мудро осмислити – десь і щось явно пішло не так.

Ймовірно, якби Закон було ухвалено після належного обговорення, в тому числі і в рамках роботи Змішаної україно-румунської міжурядової комісії з питань забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин, та після візиту спікера Верховної Ради України до Бухаресту і візиту президента Румунії до України, то ситуація була б значно кращою.

Варто відзначити і те, що й у нинішніх умовах, на відміну від, скажімо, Угорщини, румунська сторона не вдавалася до аж надто болісних демаршів, як-от обіцянки бойкотувати будь-які ініціативи Києва в ЄС. Бухарест залишається готовим до діалогу. Новий раунд переговорів відбувся 13 жовтня під час робочого візиту Павла Клімкіна до Бухаресту.

Результати останніх перемовин Павла Клімкіна в Румунії дозволяють стверджувати, що позиція Бухаресту радше конструктивна, ніж радикальна. Румунські депутати прагнуть діалогу з українськими візаві, на відміну від їхніх угорських колег, що відмовилися від спілкування з українськими законодавцями. Візит Йоханніса відкладено, а не скасовано – отже, шанси виправити ситуацію є.

Лише два місяці тому Румунія надала позитивну оцінку тому, як Україна підтримує румунську громаду. Про це 21 серпня зазначила міністр Румунії з питань закордонних румунів Андреа Пестирнак під час зустрічі з міністром закордонних справ України Павлом Клімкіним, наголосивши при цьому і на необхідності «належного володіння українською мовою усіма громадянами України».

Те, наскільки представники румунської національної меншини послуговуються державною мовою і чи задоволені політикою Українською держави з підтримки своїх прав, з’ясовували дослідники.  

У травні 2016 року в рамках міжнародного дослідницького проекту, що координується Центром управління та культури Європи Університету Санкт-Галлена (Швейцарія) за підтримки Державного секретаріату освіти, досліджень та інновацій у Швейцарії (SERI), було проведено соціологічне опитування серед респондентів, які проживають у північній частині Буковини і при цьому самоідентифікують себе як етнічні румуни. З використанням квотної вибірки було опитано 403 респонденти віком від 18 років.

Згідно з даними проведеного опитування 88,8% респондентів визначили рідною мовою румунську. Для 4,7% рідною є і українська, і румунська. Ще 4% рідною вважають українську, 1,2% – румунську та російську, 0,5% – російську (рис. 1).

Рис. 1. Рідна мова

Що ж стосується мови, вживаної у щоденних комунікаційних практиках, то вона визначається здебільшого тим, з ким і за яких обставин ведеться розмова. Не завжди мова, названа рідною, однаковою мірою використовується у спілкуванні.

Найчастіше респонденти тяжіють до спілкування рідною румунською мовою у сімейному колі.

Так, переважно румунською опитані представники румунської меншини спілкуються з дідусями і бабусями (80,1%), батьками (77,9%), дітьми (63,3%); при цьому 17,6% розмовляють з дітьми як румунською, так і українською мовами (рис.2).

 Рисунок 2. Мова спілкування

Більшість респондентів бажають, щоб їхні діти в майбутньому розмовляли обома мовами – такі побажання висловили 63,5% опитаних. За таких обставин знання української мови може забезпечити здебільшого школа.

Домінує рідна румунська мова в комунікації із близькими друзями (59,6%; при цьому 22,8% спілкуються як румунською, так і українською мовами) та колегами (49,6%; при цьому 24,6% спілкуються обома мовами).

Цікаво, що у розмові з чиновниками державною українською мовою послуговуються лише 16,6% опитаних румунів північної частини Буковини (35,5% – як румунською, так і українською).

У той же час, для порівняння, серед етнічних українців, які проживають у південній (румунській) частині Буковини, цей показник у рази вищий – державною румунською мовою з чиновниками розмовляють 75,5% респондентів.

Переважно румунською – 48,6% – звертатимуться румуни північної частини Буковини і до продавчинь у магазині (26,6% – обома мовами).

Щоправда, при зверненні до незнайомих людей на вулиці респонденти тяжіють до румуно-українського білінгвізму (33,5%). Українською до незнайомців звертаються 18,1%, румунською – 14,9%.

Доволі позитивно оцінили румуни роль Української держави у підтримці їхньої рідної мови.

Так, 63,8% опитаних румунів північної частини Буковини відзначили, що держава їхнього проживання – Україна – допомагає чи швидше допомагає їм у вивченні рідної мови (рис. 3).

Рисунок 3. Допомога держави у вивченні рідної мови

При цьому, високу оцінку респонденти надали шанобливому ставленню до їхньої рідної мови – 77,2% вважають, що в Україні поважають усі мови. Не погоджуються чи швидше не погоджуються із цим 13,6% (рис. 4).

Рисунок 4. Повага до мов

На питання, чи допомагає держава проживання в отриманні інформації рідною мовою з преси чи телебачення, ствердно відповіли 66,5%. Негативну відповідь дали 21,4% (рис.5).

Рисунок 5. Отримання інформації рідною мовою

Про те, чи зміниться ситуація після ухвалення Закону, можна буде говорити лише після його імплементації, включно із підзаконними актами, та проведення нового дослідження, що дозволило б порівняти ситуацію “до” та “після” втілення на місцях статті 7.

Замість висновків

Національні меншини за різних обставин можуть стабілізувати міжнародні відносини, або навпаки. І те, яким буде їхній вплив, у випадку україно-румунського діалогу визначатиме бажання та вміння вчасно діагностувати уразливі зони та почути один одного у загальному інформаційному шумі, вдаючись не до емоцій, а до поміркованих і збалансованих рішень.

Адже попри мовне питання, що не вперше сьогодні опинилося в центрі обговорення, за даними проведеного опитування 82,8% опитаних респондентів, які самоідентифікували себе етнічними румунами, «найбільше» та «значно» відчувають себе мешканцями своєї країни – України. 61,8% вважають чи швидше вважають себе частиною української нації та поділяють її цінності.

Нагадаємо, Валерій Падяк заявив, що живі русини – запорука демократичного та європейського майбутнього України.