Валерій Падяк: Живі русини – запорука демократичного та європейського майбутнього України.

У 1991 році новонароджена на уламках Радянського Союзу Україна втратила унікальний шанс, свідомо відмовившись відновити заборонену сталінізмом русинську національність.

Відновити так, як це зробили всі (!) держави старої-молодої демократії, що скинули тоді ненависне ярмо радянського тоталітаризму. Шкода, бо тоді б в Україні не прийшлося послуговуватись статтями новинарів-русинофобів, таких як, наприклад, Олександр Гаврош чи йому подібних, зазначає Валерій Падяк.

Втім, цьому є одне просте пояснення.

"Україна на довгому історичному шляху ніколи (!) не була бодай частиною демократичного світу, її громадяни ніколи не жили у демократичному суспільстві, а демократичні цінності (за винятком Закарпаття, яке у міжвоєнні часи перебувало у складі демократичної Чехословаччини) ніколи не були альфою та омегою суспільного життя. Тому пересічний громадянин України навіть не замислюється над проблемами порушення прав національних громад, які є навід’ємною частиною сучасного українського суспільства. Він не бачить проблем у ширенні сталінської моделі заборони русинської національності. Ба, більше! Українські політичні еліти вороже та як виклик сприймають навіть не успіхи, а пригноблене та здеморалізоване під тягарем національних, соціальних та економічних негараздів таке-сяке існування русинів" – пише Валерій Падяк.

Щоб виправдати цю жорстку політику прискореної та незворотньої асиміляції, у Закарпатській області свідомо нагнітається істерія сепаратизму. Це для того, щоб прибити до землі навіть слабенькі прояви карпаторусинської національної свідомості! Безумовно, усе це відбувається на фоні ігнорування карпаторусинської мови, шкільництва, видавничої діяльності, наукових публікацій з історії карпатських русинів та галасливих заяв влади щодо демократичного вибору держави тощо. Ось тут безцінним кадром виявляється кожен, хто готовий (звісна річ, не за так!) цькувати русинів, а заодно й угорців, доймати словаків та чехів, інші національні меншини. Перша «когорта» русинофобів вже відійшла від справ (О. Мишанич, П. Чучка, Ю. Балега, М. Тиводар, Д. Федака та ін.). Разом з ними почило у Бозі придумане М. Мушинкою на застрашення русинів визначення «політичне русинство», яке нині підмінюють новим терміном – неорусинство. Під знамена боротьби з «неорусинством» вже підтягнулися у Києві радник Президента України, директор Національного інституту стратегічних досліджень В. Горбулін, член-кореспондент НАН України, зав. відділом Інституту історії України НАНУ доктор наук С. Віднянський, екс-міністр освіти України С. Квіт, а на теренах Закарпаття – професор Ужгородського університету, що походить з Івано-Франківщини, Л. Белей, місцевий новинар, завліт Закарпатського музично-драматичного театру О. Гаврош та його найближчий однодумець, що корінням з Галичини, псевдожурналіст О. Диба, який утримує сайт націонал-екстремістського спрямування, та ін. Прикметним є те, що «неофіти» кардинально поміняли русинофобську риторику. Вона стала більш агресивною, а вимоги більш категоричними. До того, відбувається брутальна підміна понять, звуження значення термінів «русин» та «русинський», які підмінено означеннями «сепаратист» та «сепаратистський».

В. Горбулін, відмовляючи карпаторусинам у праві на самовизначення, підкреслив, що це «є поштовхом до перерозподілу кордонів та має за мету дестабілізувати не лише Україну, а й Європу». Він же натякнув, що «за межами України» (тут він «сором’язливо» не згадав у якій державі, але з контексту це – Словаччина, Польща та Угорщина) було кодифіковано русинську мову і що це «політичне замовлення влади» тих держав! С. Віднянський «ничтоже сумняшеся» заявив, що ціллю сучасного русинського руху є «заручитися підтримкою... Росії, США та інших держав, насамперед сусідніх, з метою створення у центрі Європи русинської держави «Рутенії»! Також С. Віднянський вимагає заборонити русинську мову та русинське шкільництво, оскільки вони загрожують «розколоти... закарпатську громаду автохтонного походження на русинів і українців»!? Міністр С. Квіт, на доручення якого автор цих рядків та тодішній декан історичного факультету доцент В. Фенич у 2015 році підготували доповідні записки щодо а) русинських класів у системі загальнодержавної шкільної освіти та б) кафедри історії та культури карпатських русинів при Ужгородському університеті, усі ці папери, мабуть, здав у СБУ. Інакше як пояснити, що згодом вони спливли у статті Л. Белея?! Того самого Л. Белея, чию нещодавно видану книжку русинофобського змісту щедро профінансувала Українська держава через один із фондів. І саме того, хто вимагає під час наступного Всеукраїнського перепису населення рішенням суду заборонити жителям Закарпатської області, які не ідентифікують себе українцями, записуватися русинами, оскільки термін «русин» належить до... «набутків української культури»?!

"Нещодавня русинофобська публікація О. Гавроша була присвячена діяльності ужгородського «Видавництва В. Падяка», яке має репутацію інституції, що уважно ставиться до потреб національних громад Закарпатської області, і не тільки. Наприклад, саме тут з’явились на світ усі (!) видані в Закарпатті книжки з єврейської тематики. Також перше в Україні видання з ромсько-циганської тематики випустило саме це ужгородське видавництво. Видавництво видало одну з найуспішніших книжок з історії кримських татар. Звісно, видавництво випускає чимало продукції з історії, культури, мови, традицій, фольклору та етнографії карпатських русинів. Уцілому, за понад 15 років видавництво випустило у світ близько 300 книг та неодноразово отримувало відзнаки різноманітних книжкових форумів. Ще одне досягнення: «Видавництво В. Падяка» єдине з-поміж крайових видавництв відзначено дипломом переможця найпрестижнішого в Україні львівського Форуму видавців (у 2016 р.). Також працівники видавництва нагороджені почесними грамотами як Закарпатської облдержадміністрації так і Закарпатської облради. Серед авторів видавництва чимало визначних науковців, політиків, письменників, депутатів Верховної ради, у тому числі інституції – Національний інститут стратегічних досліджень (!), Ужгородський університет, Закарпатська обласна універсальна наукова бібліотека тощо" – пише автор.

Безумовно, така інформація є небажаною для журналіста праворадикальної орієнтації О. Гавроша, який вже засмаг на печених провокаціях. Тому, подібно тому як «невловимий Яшка-Циган» на замовлення НКВД мав підмінити корону Російської імперії, завліт Закарпатського музично-драматичного театру приловчився підмінити поняття «русин» на поняття «сепаратист». Його стаття під назвою «Як Українська держава фінансує закарпатський сепаратизм», яку проігнорували всі крайові видання, з’явилась лише у Київській області – у проОУНівській новинці «Українська літературна газета» та висить на сайті русинофоба О. Диби.

Ужгородське видавництво, яке видає книжки з історії та культури русинів, вже стало у хворій уяві русинофоба «сепаратистським видавництвом», переважна більшість книжок видавництва – «сепарські видання», а організації та інституції, які коли-небудь користувались послугами видавництва, нині затавровані О. Гаврошем як «посібники сепаратизму в Україні», які «фінансують закарпатський сепаратизм».

"Тут напрошується конкретна відповідь на просте питаннячко О. Гавроша, на яку той цинічно налаштовує сорочковишиваного патріота. Що робити з «сепаратистами» у державі, в якої на півдні анексовано Крим, на сході йде війна з Росією, а на заході нещодавно відкрито антиукраїнський західний фронт? Ви-ни-щу-ва-ти!!! Адже, резюмує О. Гаврош, «у гібрідній війні проти України інформаційна складова є однією з найголовніших... Сепаратизм забруньковується в книжках та часописах... Зруйновані будинки і сльзи біженців з’являються вже у фінальній частині цієї трагедії»".

Як це не дивно, але на гачок до О. Гавроша потрапив не пересічний українець, а депутатка Верховної ради від «партії «Самопоміч» Ірина Подоляк. Вона негайно настрочила депутатський запит. І ось уже «ужгородське «Видавництво В. Падяка» – на персональному контролі Першого заступника Голови Національної поліції України — начальника кримінальної поліції генерала В. Амброськіна та його начальника – Голови Національної поліції України генерала С. Князєва.

Маховик розкручується та набирає обертів! О. Гаврош вже відчуває себе не простеньким провінційним завлітом, але головним режисером державного маріонеткового театру. Тут усе підпорядковується його режисерським примхам та рухається завдячуючи його генію. «На руїнах падякового видавничого дому у ритуальному двобої танок із шаблями виконують амброськіни з кнізєвими, гопака танцюють подоляки, на підтанцьовці граціозно та змієподібно ведуть стегнами диби з белеями. Аж раптом під прожектори софіта потрапляє путінське «чу́дище о́бло, озо́рно, огро́мно, стозе́вно и ла́яй». «Сепаратист!» – вигойкують усі разом. Потім роздається постріл та гасне світло. Кінець дії. На сцені лежить убитий русин-«сепаратист». Режисеру-на-крові вручають блакитно-жовті лаври».

Чортівня якась! Коли ж воно все піде у небуття?

Коли Україна визнає русинів!