Львівський історик: "закарпатців називати сепаратистами категорично не можна!".

"Закарпатці – не сепаратисти". Таку думку оприлюднив історик зі Львова Віктор Пермяков.

Останнім часом термін "сепаратизм" дуже культивується в громадській думці та в побуті українця, повідомив у блозі на порталі УП історик Віктор Пермяков.

Далі подаємо текст в оригіналі:

Але закарпатців називати сепаратистами категорично не можна!, -повідомив Пермяков.

Це був і залишається багатонаціональний регіон зі своєю історією, рекреацією, колоритом, надрами і кордоном одночасно з чотирма державами. Не впевнений, що покупки в тій же Угорщині можна назвати сепаратизмом.

Соціотип мешканця Закарпаття

Перш за все, спробуймо створити узагальнений образ мешканця регіону. Найвдаліше тут висловився ужгородський сатирик, етнограф і письменник Павло Чучка з анекдотом про закарпатця.

"Зловили два закарпатці золоту рибку. Рибка каже їм: "Давайте , хлопці, скоро, кажіть свої три бажання, бо я спішу!". Переглянулись дядьки між собою, і один другому каже: "Та, які три бажання – нам одного хватить, чи не так, куме?". Другий схвально закивав.

"Рибко, зроби так, аби торгові центри у Нью-Йорку вночі впали, але тілько ми вдвох з кумом їх мурували і штукатурили".

За жартівливими словами Павла Чучки, кожен чоловік на Закарпатті народжується з кельнею (інструментом для мулярів). На сьогодні це різноманіття людей в регіоні уживається досить добре. Близькість кордону поділила їх на "піджаків" і контрабандистів, торгашів і сезонних заробітчан.

Люди в Україні сьогодні прагнуть добробуту. Горяни з Закарпаття заливають Москву бетоном, крутять гіпсокартон у Чехії. Жителі Берегівського району працюють у кафе і супермаркетах Угорщини, перепродують продукти харчування і побутову хімію в Україну. Іршавський район уже давно став столицею теплиць в Україні. А ще в Закарпатті є "центри" ромів: Середнє, Мукачево, Підвиноградово, Дембоки.

Багатство України в її різноманітті. А різноманіття – не означає сепаратизм. Тільки один туризм у Закарпатті приносить благополуччя в тисячі сімей регіону і може стати об’єднуючим чинником.

Досить пліткувати, що хтось когось кудись забере. Ментально тяжіння до "твердої руки", сильного правителя, до того, що прийде "хтось" і наведе "порядок" – грає не на руку нам самим. Закарпаття здавна було "периферією", куди приїжджали дядьки з Відня, Будапешту, Праги, Москви, Києва. Крутили головою, кивали пальчиком, сварили. Плоди цього ми і споживаємо досі. Бо не намагалися бути самодостатніми.

Кілька слів про місцеву говірку. Часто можна почути про незрозумілість певних слів місцевого діалекту. Мовляв, "штримплі", "варош", "парадички", "барацки" – це складно. Проте кожен турист у Закарпатті мріє скуштувати бограчу, боб-гуляшу, торгоні. І чомусь навіть запам’ятовує їх назви.

Історична складність розвитку регіону

До сьогодні не можу зрозуміти умовність поділу на Закарпаття, Прикарпаття, Карпати. За логікою речей, у Закарпатті немає гір. "За Карпатами" означає рівнинну територію. Однак межа між Закарпатською та Івано-Франківською областю пролягає по Чорногірському хребту. Також у Закарпатській області розташована найдовша гірська система в Україні – Боржавський хребет. І взагалі – більшу частину території області займають гори.

Наступною точкою ідентифікації закарпатців є русинство. "Ми русини" – часто можна почути від горян-закарпатців. Але пояснити, звідки таке взялося, може не кожен.

По-перше, сам термін закарпатці проголосили в Австро-Угорщині для самоідентифікації. По-друге, масла у вогонь фінансово підливала Російська імперія, яка нібито брала під захист багатостраждальний братський народ, фінансувала москвофільські організації Закарпаття та друковані видання.

У березні 1939 року в Закарпатті, хай на добу, але було проголошено Карпатську Україну з президентом – отцем Августином Волошином. А битва на Красній поляні поблизу Хуста задекларувала прагнення молоді Закарпаття силою зброї оберігати суверенітет цього державного утворення.

За результатами Всеукраїнського перепису населення 2001 року лише 10183 мешканців Закарпатської області (0,8 % від її населення) заявили про свою належність до русинів. Тобто ті, хто асоціює себе з русинами, є найменш численною громадою українців Закарпаття.

За рішенням Закарпатської облради 1992 року, кожен житель області має право вільно визначатися, українець він чи русин. На початку 90-х років київські науковці за дорученням уряду проводили соціологічне опитування у Закарпатті та зафіксували 40 русинів. У 1993 році їх було 55, а 1994-го – 96.

7 березня 2007 року Закарпатська облрада визнала русинів національною меншиною та внесла до переліку національностей області. Більше того, облрада звернулася до парламенту з проханням визнати національність русинів на державному рівні, хоча це поза компетенцією обласної ради.

Чинне законодавство України дає всім громадянам право ідентифікувати себе з будь-якою національністю без жодного документального підтвердження. У нас відсутні будь-які документи, якими можна було б підтвердити національну належність громадянина.

Закон про освіту

Нам потрібен "Закон про освіту". Уважно прочитавши документ, побачити там щось крамольне неможливо.

Згідно з положеннями закону, в Україні створюються рівні умови доступу до освіти, що базуються на принципі рівних можливостей для всіх. Особам, які належать до національних меншин України, гарантується право на навчання в комунальних закладах для здобуття дошкільної та початкової освіти, поряд із державною мовою, мовою відповідної національної меншини.

Це право реалізується шляхом створення, відповідно до законодавства, окремих класів з навчанням мовою національної меншини поряд із державною мовою і не поширюється на класи з навчанням українською мовою. Також додатково є стаття, що регламентує положення про батьківське самоврядування в навчальному закладі.

Угорська нацменшина Закарпаття не проти української мови в школі. Українську вивчають у школах Берегівського і Виноградівського районів. Місцеві жителі тут розуміють і розмовляють українською. Немає завдання примусово навчити української (такі підходи тут були під час будівництва світлого комунізму).

Питання – у популяризації мови.

Йдеться про видання гарних дидактичних матеріалів, посібників, ілюстрованих журналів і зошитів, про належну педагогічну підготовку викладацького складу.

Це можна робити поступово. Реалії виглядають такими, ніби з 1 вересня наступного року для учнів, що говорять угорською, ураз вийдуть посібники з усіх предметів українською. І від того вони матимуть шанс здати ЗНО і вступити в український виш?

Друзі, 100 тисяч українських студентів за гроші своїх батьків навчаються у вузах Польщі польською мовою, заполонивши весь простір дешевим молодим інтелектом і робочою силою, позаяк поляки вчаться і заробляють у США, Канаді, Великій Британії. Це не 40 тисяч угорськомовних дітей Закарпаття.

Уся шкільна освіта сьогодні спрямована на те, щоб дитина склала ЗНО. Це – неприпустима тенденція. Яка тоді мотивація середньостатистичної дитини?

Реалії підручників з української мови

Днями гостював у друзів у селі Мужієво Берегівського району. У сім'ї два школярі – третій і шостий клас. Попросив підручник з української мови загальноосвітніх навчальних закладів з угорською мовою викладання за третій клас (автори Криган, Майдан, Сергійчук). Книжку видано далекого 2003 року, її не перевидавали 14 років.

Підручник поділено на розділи. У кожному – жовтою рамкою виділено правила. Склалося таке враження, що українська – мова суцільних правил. Дитину третього класу вчать, як написати оголошення, заяву, пояснювальну записку. Правила розказують, де ставити апостроф. А в кінці кожної теми – невеликий словничок, де серед обов’язкових у темі слів є "орлиця", "петрові батоги" (мається на увазі квітка), "задимітись", "сизокрилий" тощо.

Коли ми вивчаємо англійську мову за підручниками оксфордського зразка, то для початку вчимо простенькі побутові слова, примітивні речення, навчаємося ставити запитання. Ці зошити, як правило чудово ілюстровані, мають додаткові вправи, диски для прослуховування.

Згідно з теперішньою програмою, 25 % предметів викладатимуть українською мовою. Причому сам предмет "Українська мова" – дев'ять разів на тиждень. Для порівняння: англійська мова – двічі на тиждень. А тепер додайте до цієї картини наші бюрократичні особливості школи, мотивацію вчителів, методику викладання.

Навіть якщо та дитина з угорської сім’ї захоче вивчити українську, для неї створено всі умови, щоб це бажання відбити. Хоча, у таких сім’ях дітей заставляють вчити українську, мотивуючи це приналежністю свого майбутнього до регіону, у якому вони живуть.

Масштаб питання не такий і значний. На території Закарпатської області 150 тисяч людей вважаються угорцями (чи радше такими, що говорять угорською ). Це – 12 % від загальної кількості жителів регіону. Відповідна кількість дітей – менше 50 тисяч. За 26 років незалежності ми не створили методики вивчення української мови для нацменшин, які живуть в Україні.

Звідки "ростуть ноги" нагнітання проблеми

Завжди минуле видається кращим, ніж теперішнє. У галичан є ностальгія за "бабцею Австрією", центральна частина Ужгорода збудована чехами, в Одесі вам обов’язково розкажуть "бородатий" анекдот про євреїв.

Наразі є спроби розхитати ситуацію в Україні серед країн, дружніх до Росії – чого варта тільки заява президента Чехії. До цього списку належить і Угорщина. Премʼєр-міністр Віктор Орбан неодноразово пропонував обговорити можливість підписання угоди про подвійне громадянство для угорців, які мешкають в Україні.

А міністр закордонних справ Угорщини Петер Сіярто заявив, що уряд блокуватиме всі подальші рішення Євросоюзу, спрямовані на зближення ЄС з Україною, якщо президент Петро Порошенко підпише закон "Про освіту".