Сторіччя більшовицької революції, що обпалила цілу Україну і Закарпаття .

Цієї осені невмолимо насувається сторіччя більшовицької революції в Росії, котру самі учасники називали Великою Жовтневою соціалістичною революцією.

Це було головне свято СРСР, до якого традиційно приурочували перевиконання річних планів (якщо не вдавалося у реальності, то хоча б у приписках).

В Україні ця дата перестала бути червоною відносно нещодавно, після “оксамитової революції” 2000 р. у нашому парламенті, коли тодішні пропрезидентські фракції відсунули комуністичну фракцію від важелів влади. Роль Жовтня в українській історії неоднозначна. З одного боку, саме більшовики остаточно доконали Російську імперію, що дало можливість Центральній Раді проголосити Українську Нагородну Республіку. Ці дві події мають незаперечні причинно-наслідкові зв’язки. З іншого боку, більшовики врешті-решт відновили модернізовану імперію, в якій Україна займала знов-таки ключове місце. Тому революція нагадує дволикого Януса – з привітним усміхом і хижим оскалом водночас.

Після Революції гідності в Україні розгорнулася декомунізація – перейменовано практично усі населені пункти і вулиці, що мали назви, пов’язані з режимом сторічної давності, скинуто пам’ятники його вождям. На тлі нинішніх бойових дій на Сході то виглядало дуже запізнілим заходом, але краще пізно, ніж ніколи. Декомунізація вимагає не заганяти хворобливі спогади усередину, а чесно згадати пройдений нашими предками шлях – хай він далеко не прямий і зовсім не благосний.

ТРАГІЧНІ ЮВІЛЕЇ

В Україні не вміють належно відзначати ювілеї переломних подій. Національні ювілеї перетворюємо на ритуальні ридання, інші – просто ігноруємо. Між тим сам Ленін казав, що ювілеї є перш за все приводами, аби серйозно поговорити про досягнення і недоліки. 100-річчя Червоного Жовтня – привід до розмови про російську версію комунізму, про більшовизм, про його роль в українській історії. Частково таку розмову означено, оскільки в нашій історії ця дата співпадає з двома національними трагедіями.

1937 р. черговий ювілей більшовицької революції було ознаменовано розстрілами українських політв’язнів. Це було на Соловках, це було в урочищі Сандормох, це відбувалося по всіх таборах неозорого ГУЛагу. Табори чекали нового припливу самих більшовиків, тому звільнялися від петлюрівців, боротьбистів, укапістів, просто українських письменників. Напередодні ювілею було арештовано всіх, окрім одного, перших секретарів обкомів партії на Україні, не кажучи про десятки тисяч нових політв’язнів – усе під гаслом гідної зустрічі 20-річчя Великого Жовтня.

А 1943 р. до цієї дати було приурочено визволення Києва від гітлерівців. Радянська традиція підганяти досягнення під червоні дати призвела до невиправдано форсованих темпів наступу – якщо не лічити час накопичення сил на Букринському і Лютезькому плацдармах, то безпосередньо бої за Київ тривали якихось три-чотири дні – з 3 по 6 листопада. Цей поспіх призвів до фантастично високих втрат, коли усі підступи до столиці було всіяно тілами радянських бійців. Дивізійні похоронні команди не справлялися з такими масштабами роботи, тому для поховання загиблих було залучено хлопчаків з навколишніх сіл. Їхніх же батьків було мобілізовано на заміну убитим. Погано озброєні і навіть практично не обмундировані, ці “чорні піджаки” продовжили наступ, який захлинувся уже 13 листопада. Це до питання про полководницький геній типового сталініста – командуючого військами Першого Українського фронту М.Ватутіна. До речі, брали участь у тих трагічних боях за Київ і наші земляки – у складі чехословацької військової частини.

Можна ще згадати, що 7 листопада 1990 р., коли у Києві відбулася спровокована спецслужбами бійка у “трубі” під Майданом Незалежності (тоді – площею Жовтневої революції), наслідком чого став арешт нардепа С.Хмари прямо у сесійній залі та подальші спроби зупинити українське державотворення. Але не фоні двох попередніх трагедій то вже дрібничка.

ХАРАКТЕР РЕВОЛЮЦІЇ

На сьогодні добре відомо, що російські революції і 1905, і 1917 р. фінансувалися зарубіжним капіталом. Перша – переважно банкірськими домами США, друга – ще й німецьким генштабом та капіталами з Австро-Угорщини. Гроші поступали через Парвуса-Гельфонда, Ганецького, Троцького та інших “казначеїв партії”. Гроші потрібні були шалені – для озброєння червоногвардійців, видання преси, розгортання партійних комітетів і революційних штабів, підкупу місцевих адміністрацій. Основним каналом стали банки автономної Фінляндії, максимально зацікавленої у розвалі імперії і власному звільненні. Тому визнання Леніним через кілька тижнів після приходу до влади незалежності Фінляндії не було ніяким проявом справедливої національної політики – просто віддаванням боргів. Точно так же не дивно, що в роки непу в СРСР добряче пожилися американські бізнесмени – як-от А.Хаммер, котрого у нас сором’язливо називали філантропом.

Саме по собі фінансування революційних заворушень з-за кордону є швидше правилом, ніж винятком у світовій історії. На фоні всього, що сталося потім, німецькі гроші Леніна взагалі вже не сприймаються як компромат. А все ж не треба було брехати про якийсь масовий робітничий рух, всенародну підтримку більшовиків, їхню укоріненість в національну російську традицію – усе це тільки міфи, створені заднім числом.

ЩО ДАЛІ?

Більшовики відпочатку розуміли, що утримають владу в Росії тільки за умови світової революції. Максимум ресурсів було кинуто на зарубіжні авантюри, та невдало. “Ленінська гвардія” відзначалася заслабкими організаційними талантами. Успішнішим виявився Сталін, що заходився планомірно готувати державу до світової війни за світове панування. Офіційні Лондон і Париж підштовхували Гітлера до війни – по-своєму, Москва – по-своєму. Війна спалахнула не зовсім за сталінським сценарієм, а все дозволила СРСР розширити свою сферу впливу, зробила його супердержавою. Репарації з радянської зони окупації, коли вивозилося все, що можна було відкрутити і відламати, дозволили швидко здійснити відбудову. Подальша вдала гра на геополітичній шахівниці дала змогу першими здійснити прорив у космос.

Та вже на початку 1960-их комуністичний режим знов опинився на межі краху. Різко стрибнули ціни на продовольство, що призвело до бунтів у ряді індустріальних центрів. У Новочеркаську це завершилося розстрілом робітничої демонстрації. З середини 60-х довелося щороку закуповувати хліб з-за океану, фінансуючи сільське господарство США і Канади, а не України чи Казахстану. Це був шлях у нікуди, але режим порятувався завдяки експлуатації нафтових і газових родовищ Сибіру. Економіка остаточно перейшла на екстенсивний шлях розвитку, наші технології безнадійно відстали від західних. Військово-промисловий комплекс тримався на передовому рівні переважно завдяки розвідці, котра героїчно викрадала на Заході усі інженерні новинки. Головним інноваційним чинником брежнєвської доби були КДБ і ГРУ.

Зрозуміло, що довго так тривати не могло. Ситуація знов “стрибнула” наприкінці 80-х зі зміною кон’юнктури на світовому ринку енергоносіїв. Потік нафтодоларів зменшився, тому М.Горбачов мусив раціоналізувати економічне, а відтак і політичне життя. Досі лишається відкритим питання, чи могли реформи врятувати Союз. Чи розвал відбувся через невмілого реформатора, чи імперія була приречена через саму свою природу? Однозначно не відповіси. З одного боку, маємо вдалі реформи Ден Сяопіна у Китаї (теж імперському за внутрішньою структурою). З іншого боку, як писав Р.Кіплінг, “Захід є Захід, а Схід є Схід”. Що китайцям здорово, те слов’янам – смерть.

Західні наші сусіди пішли діаметрально протилежним шляхом, ніж китайці, і запровадили у себе люстрацію. Комуністичній номенклатурі було на певний час заборонено займати керівні посади. Через це Чехія чи країни Балтії стрімко рушили уперед. В Україні цього не сталося. Ми зависли між Китаєм і Європою – ні круть ні верть. Так було за напівкомуніста-напівнаціоналіста Л.Кравчука. Так було за байдужого до ідеології Л.Кучми. В.Ющенко декларував свій принциповий антикомунізм. А проте перед Україною вже стоять дещо інші, пост-комуністичні виклики. Час для де-комунізації, що могла зіграти позитивну роль, давно втрачено.

УРОКИ

Більшовицький експеримент протривав 74 роки. Краще би це чинилося на білих мишах і кроликах, але оскільки то сталося на нас, мусимо добути уроки з пройденого. Жодні експерименти не бувають без ризику і жертв. У цьому їх було аж занадто. Людське життя не ставилося у ніщо (“Единица – вздор, единица – ноль” – В.Маяковський), і це головний вирок більшовизму. Він скрахував через свою нетерпимість до інакомислення, через принциповий антидемократизм. Сильною же його рисою була наявність яскравої і по-своєму стрункої ідеології, на брак чого хибують усі сучасні партії.

Правда, за часів М.Хрущова, ця ідеологія почала перетворюватися на анекдот (як він сам ляпнув на відкритті пам’ятника К.Марксу у Москві, “ідеї Маркса – це добре, але якщо їх змастити салом, буде ще ліпше”). За М.Суслова ідеологічна система впала у маразм, після чого спроби М.Горбачова реанімувати комуністичну ідею вже не мали успіху (здається, вони і не були цілком щирими). Ідеологія на певному і досить тривалому етапі породила аж кілька поколінь романтиків, що свідомо жертвували собою заради комуністичної ідеї. Їхнє число не варто перебільшувати, як то робила радянська пропаганда, але його не можна і применшити.

Тому нині вшановуємо тих, хто був щиро відданий своїм ідеалам і робив внаслідок цього добрі справи. У масштабах Закарпаття це була ліквідація неписьменності і злиднів, розбудова якісної системи освіти і відкриття університету, поява промисловості і транспортної мережі, радіо, телебачення і телефонного зв’язку, реальне піднесення культури, збереження і примноження наших фольклорних надбань, розвиток природоохоронної справи, започаткування партнерських взаємин з сусідами. Теоретично це могло відбутися і не під червоними прапорами, але історично це сталося саме під ними.

Але водночас схиляємося і перед тими, кого було знищено заради тих же ідеалів. На Закарпатті режим репресував тисячі і тисячі людей. Під заборону потрапила ціла велика історична конфесія – греко-католицька. Не солодко доводилося й іншим церквам. Поруйновано традиційний сільський уклад колгоспно-радгоспною, а фактично кріпацькою системою. Замість створення робочих місць в області трудові резерви витісняли на великі будови комунізму чи на примітивніші шабашки. Нераціональне господарювання заклало екологічні міни сповільненої дії, що вибухають понині.

Обидва реєстри – і плюсів, і мінусів – великі (другий переважає). Аби рухатися далі, слід час від часі критично озиратися на власне минуле. Віриться, що наступні місяці в Україні і зокрема на Закарпатті стануть часом для серйозного осмислення подій сторічної давнини.