1. Новини Закарпаття
  2. >
  3. Вся область
  4. >

Закарпатський історик розповів про загадки трудів і днів Олександра Духновича

26.03.2017 Аналітика Ексклюзив Голос Карпат

У квітні ми відзначатимемо чергову річницю від дня народження О.Духновича – фактично найзнаментитішого нашого краянина, відомого далеко за межами області.

Будучи за життя абсолютно незручною постаттю для можновладців и пристосуванців, він після смерті парадоксально став консолідуючою постаттю для нашої людності. Його шанують представники найрізноманітніших політичних напрямків, кожен намагається зробити О.Духновича тільки своїм прапором, проте ця складна фігура не вкладається у спрощені ідеологічні схеми. Його справедливо звуть будителем нашого духу. Поет сам започаткував цей образ своїм знаменитим «Вручанієм”: «Подкарпатськії русини, оставте глубокий сон». І.Сильвай, а за ним П.Скунць назвали ювіляра будильником, ще більш загостривши даний образ. О.Попович звав його карпаторуським велетнем. Та найкраще сказав про свого попередника А.Волошин: «Духнович засіяв нам звіздою своєї письменницької праці тоді, коли начинався час бистрого і опаснійшого упадку нашої народної жизні, коли стали пропадати всі скарби руського самосознання. Духновичова поезія подавала русинам ін’єкції в часах майже смертельної летаргії, його сильний голос будив нас в ночах найглибшого нашого народного сну».

РОДОМ З ДИТИНСТВА

Олександр Васильович Духнович народився 24 квітня 1803 року у с.Тополя (нині Гуменського округу Пряшівського самоврядного краю Словаччини) у сім’ї священика. Тополя була дуже бідним селом, наприкінці ХVIII ст. воно мало всього 430 душ. Нависла над ним гора Настас мов відрізала його від усього світу. Невдовзі Василя Духновича перевели у заможніше село Стащин, де й минуло дитинство майбутнього будителя. Коли 1816 р. помер від тифу його батько, то дід розповів Сашкові таємницю їхнього роду. Нібито родоначальник був князем Черкаським і служив Петрові Першому, але ставши «капітаном» стрілецького бунту проти царя, мусив тікати аж у Тополю, де назвався Духновичем і став дяком. У ХХ ст. дослідник І.Панькевич відшукав ряд документів, які спростовують цю легенду, і зробив висновок: «Предок Духновича прийшов у с.Вишній Мирошів з Волині приблизно в першій чверті ХVIII ст.»

Мати будителя Марія теж походила з попівської родини Герберіїв. Не дивно, що батьки виховували сина, за його ж спогадами, «в руському національному дусі». Згодом навчанням хлопця займався його дядько Дмитро Герберій, священик у Стащині, а далі – дід Іван Герберій, парох у Клокочові. Там же Олександр пішов у початкову школу, де його навчав місцевий дяк, котрий відзначався крайньою жорстокістю. Закінчивши 1813 р. сільську школу, хлопчик поступив до Ужгородської нормальної школи, де вчителі Іван Беньовський и Антоній Бем викладали латинською і угорською мовами. Новачкові довелося пережити чимало образ через незнання угорської. Далі О.Духнович поступив до Ужгородської гімназії, де закінчив шість класів. По смерті батька в сім’ї лишилося шестеро дітей, і Олександр, що був другим сином, хоч і мріяв «присвятити себе студіям землемірства», мусив послухатися матері і вивчати богослов’я. Пряшівський єпископ Г.Таркович надав йому стипендію 150 флоринів з умовою працювати потім ц його консисторії.

ПЕРШІ ВИПРОБУВАННЯ

Гімназійну освіту О.Духнович завершив 1821-1823 р. у Кошицях, а 1823-1827 р. вчився в Ужгородській духовній семінарії, що знаходилася в замку. Після висвячення О.Духнович отримав призначення архіваріусом єпархіальної канцелярії у Пряшеві. Молодий і запальній О.Духнович так і не зміг найти спільної мови з владикою. Біограф О.Рудловчак пояснює це так: «О.Духнович виявляв виразний потяг до світського життя, а Г.Таркович був суворим аскетом... Таркович любив нерухомість і спокій, кабінетне життя, а Духнович прагнув розворушити застій єпархії». О.Духнович поважав свого патрона. Мабуть, це з його слів занотував його товариш К.Кустодієв, що Таркович «був високоосвіченою людиною, архівом всяких можливих знань, латинською і грецькою мовами він володів як своєю рідною, завжди жив як самий суворий монах». Проте щоденні зіткнення вкрай несумісних характерів призвели до того, що 1830 р. Г.Таркович так характеризував підлеглого6 ‘’З точки зору канонічної послушності становить собою щось діаметрально протилежне... Навів на мою душу доволі зневажливої і наклепницької обмови»

1830 р. О.Духнович подався до Ужгорода. Тутешній єпископ Олексій Повч, що знав Духновича ще з семінарії, погодився прийняти його до себе. Проте пряшівський єпископ не давав згоди на перехід в іншу єпархію. О.Духнович лишився без шматка хліба. Допоміг йому ужгородський віце-жупан Степан Петровай, узявши домашнім вчителем для свого семирічного сина. Так О.Духнович прожив до 1833 р., коли пряшівський єпископ Таркович таки примусив його повернутися не місце призначення під загрозою позбавлення сану. Через якийсь час його перевели до с.Біловежа, де він мешкав чотири роки. У цей час священик уклав першу рукописну збірку своїх творів «Приватні роздуми». У середині тридцятих він писав навіть інтимну лірику, але 1836 р. знов повернувся до громадських мотивів.

23 квітня 1838 р. новопризначений мукачівський єпископ Василь Попович запросив О.Духновича на посаду нотаріуса. Тепер вже Г.Таркович радо відпустив пароха, котрого так і не зміг змінити на свій манер, у характеристиці вказав, що той працював з усім сумлінням, «самовіддано подвизався з великою активністю». Найперше О.Духнович супроводжував нового єпископа до Львова, де той приймав сан. Ця поїздка справила на священика незабутнє враження. В Ужгороді О.Духнович опрацьовував багаті єпархіальний архів і бібліотеку, чим до нього десять років займався М.Лучкай. За спогадами будителя, він працював «по-єгипетськи», тобто як раб. Увесь вільний час вин займався самоосвітою: «С радостью провождал ночние часи чтенієм русских книг».

У РОЗКВІТІ СИЛ

Наприкінці 1843 р. О.Духновича іменовано каноніком у Пряшеві, куди О.Духнович в січні 1844 р. перебирається на постійне мешкання. Єпископ Г.Таркович помер ще 1841 р., його ж молодий наступник Й.Гаганець був однодумцем Духновича, підтримав його починання. Уявлення про них дає рукописна збірка О.Духновича «Вибрані бесіди» з матеріалами за 1845-1848 р. Судячи з неї, О.Духнович був членом зборів Шаришського комітату, очолював його делегації, вітав високих гостей, брав участь у зборах сусідніх комітатів. 1847-1848 р. О.Духнович був першим і останнім депутатом від Пряшівської єпархії у крайовому сеймі в Братиславі.

Тоді ж О.Духнович реалізує себе як історик. 1846 р. він завершив «Історію Пряшівської єпархиї», а 1847 р. почав «Біографію Василя Поповича», водночас пише етнографічну розвідку «О народах крайнянских». Наприкінці сорокових він почав працювати над книгою «Истинная исторія карпато-россов». За оцінкою його біографа О.Рудловчак, це була перша історія закарпатських українців, укладена на місцевому грунті руською мовою. Одночасно О.Духнович виступає як юрист. 1847 р. у Пряшеві виходить укладений ним ‘’Корпус канонічних законів» у двох томах. Наступного року він закінчує «Статут Пряшівської єпархиї», який зараз зберігається у Львові.

Як спишський архидиякон О.Духнович наглядав за церковним округом. Це дало йому змогу впливати на місцевий клір і утримувати певний контакт з ширшими масами. Тут він приступив до укладання букваря ‘’Книжиця читалная для начинающих». Як вказує філолог О.Горячко, найсуттєвіша риса цього букваря є те, що автор вперше на українських землях запропонував учням вчити грамоту на зразках рідної, місцевої говірки. Доті ж практично всі букварі послуговувалися мовою церковнослов’янською. Невдовзі сам О.Духнович зі здивуванням і гордістю відзначав у пресі: «В Пряшевськой єпархії безплатно розданы 2000 ексемпляри такого учинили успіха, якого доселі єще видано не было, бо руські діти из неї по-руськи читати научилися, а не мадярськи». Мовознавці М.Штець, В.Добош, В.Статєєва, Б.Галас, Й.Дзендзелівський переконливо довели, що руська мова цього букваря – один з перших варіантів української літературної мови.

1848 р. в Австрії спалахнула революція. Чисельні народи повели гостру боротьбу за свої національні права. О.Духнович ревниво спостерігав, як стрімко рухаються до мети угорці, наскільки відстають від них його співплемінники, не користуючись новими нагодами. Сам же О.Духнович розгорнув бурхливу активність. Він завжди вважав центром культурного життя Угорської Русі Ужгород. Як підмітив П.Чучка, О.Духнович 1850 р. одним з перших став вживати слов’янську назву Ужгород, саме він утвердив її в галицькій пресі. А в жовтні 1848 р. він звернувся до Ужгорода, у консисторію Мукачівської єпархії з пропозицією заснувати тут друкарню. І.Чурговичу доручили домовитися з власником ужгородської друкарні про її купівлю і переведення на кириличний шрифт. Та врешті-решт слушні пропозиції О.Духновича було заморожено.

Імовірно, це було пов’язано з арештом будителя. На початку квітня 1849 р. угорська революційна армія зайняла Пряшів (цей загін складали переважно місцеві німці, що навіть не розуміли угорської) і 27 квітня О.Духновича арештували, як він згадував, «за намовою ворогів та тому, що писав руські книжки». 1867 р. анонімний автор ужгородської газети «Слово» так прокоментував цей факт: «За составление невинной азбуки для народних школ... чуть не поплатился он своею жизнью». З Пряшева архидиякона босим погнали під багнетами до Кошиць, де він мав постати перед трибуналом. Вісім днів його тримали у тюрмі. Проте шаришський жупан П.Луженський зміг визволити О.Духновича, і на початку травня він повернувся до Пряшева. Йому було заборонено виїзд з міста, над ним встановлено поліцейський нагляд, під яким він з перервами перебував до кінця життя. Але зломити О.Духновича не вдалося. 9 травня 1849 р. він став членом шаришського жупного комітету. 22 червня 1849 р. до Пряшева вступили російські війська. О.Духнович згадував: «Я не в силах описать... чувства радости, увидев первого на улице пряшевской козака. Я восхищен плясал и плакал, ронились тучею слезы…, то была, верно скажу, первая да, быть может, и последняя радость моей души».

Вже восени 1849 р. будитель знов звернувся до ужгородців з тією ж пропозицією про друкарню – тепер вже через пряшівського єпископа. Обережний В.Попович на якийсь час виїхав з Ужгорода, і справу взяв до рук його заступник І.Чургович. Але і тепер її не було доведено до кінця. Тоді О.Духнович запропонував створити друкарню на базі Пряшівського монастиря. Коли 1851 р. він приїхав до Ужгорода для формального схвалення цього плану, на який вже мав усну згоду В.Поповича, останній раптом відмовився його прийняти, а поліція навіть мала арештувати приїжджого як бунтівника і антидержавного агітатора. Його врятувала... банальна описка. В наказі про арешт стояло прізвище Динович. Тому Духновичу вдалося спокійно виїхати. Проте кирилична друкарня в Ужгороді, яку намагався відкрити ще М.Лучкай, з’явилася тут лише в 1860-ті роки. Тоді 1852 р. О.Духнович спробував заснувати разом зі словаками спільний словацько-руський часопис. Ті погодилися, але і цей план чомусь зірвався.

СПИНЕНИЙ, АЛЕ НЕ ЗЛАМАНИЙ

Натомість ще 1850 р. О.Духнович заснував у Пряшеві «Літературноє заведеніє Пряшевськоє». У заяві до владики Й.Гаганця мету цього товариства сформульовано так: дати «добродушному, обдарованому найкращими природними здібностями, але дуже занедбаному народові розраховану на його світогляд їжу, щоб спонукати його душевні почуття, призвичаювати його до духовної праці і таким чином утримувати від єдино доступного йому відпочинку – розваги у шинку, що вже саме по собі було б великою економічною вигодою». За три роки свого існування спілка без жодних дотацій видала дванадцять книжок, переважно світського характеру і призначених для широких мас. Першою з них став календар «Поздравленіє Русина на год 1850». Згодом О.Духнович видав ще чотири подібні календарі. Тоді ж друкується його комедія «Добродітель превышает богатство». 1851 р. О.Духнович видав свій підручник «Краткій землепис для молодых русинов», задовольнивши колишнє дитяче прагнення бути географом. Тоді ж опубліковано «Литургіческий катехизис» і «Хліб души, или набожныя молитвы и пісни для восточныя церкви православных христіан». Остання потім кілька разів перевидавалася не тільки у нас, але й в Югославії та США. О.Духнович видав того року й свої оповідання «Милен и Любица» і «Память Щавника». Більшість книжок безкоштовно поширювалася серед селян. 1850 р. О.Духнович заходився організовувати краєзнавчий музей, заохочуючи через статті, листи, особисте спілкування широку громадськість до збирання експонатів. Тоді ж він почав збирати фольклор, плануючи видати відповідну збірку.

Літературно-видавничий заклад діяв напівлегально, бо офіційного схвалення так і не отримав, зосереджувався на квартирі Духновича. 1853 р. спілку заборонено, посилено поліцейський нагляд за О.Духновичем посилився, від нього відвернулися найближчі сподвижники. Але и тепер вин не склав рук, того ж року видав у Буді «Краткую грамматику письменного русскаго языка». І.Созанський вважає, що Духнович написав наступну після М.Лучкая граматику української говірки закарпатців, проте його видавець москвофіл І.Раковський переробив її на граматику російської мови. І все ж важкі випробування, розчарування в товаришах викликали хворобу, восени довелося лікуватись у Щавнику. О.Духнович писав своєму галицькому другові Я.Головацькому, що вклавши всі гроші у видавничі проекти, більше не має ані копійки.

Після 1853 р. О.Духнович став чи не першим закарпатським автором, хто мусив писати, так би мовити, у стіл: «Я пишу і все пишу, но для кого?» 1855 р. він створив філософський трактат «Естественно-духовная рассужденія». У вересні 1856 р. і навесні 1858 р. Духнович супроводжував свого єпископа до Мукачівського монастиря і ще раз підняв питання про заснування монастирської друкарні. 1857 р. він видрукував у Львові «Народную педагогію» – перший посібник з педагогіки для Закарпаття і Галичини. 1858 р. будитель удруге їздив до Львова, де зустрівся з тамтешніми москвофілами Я.Головацьким, М.Куземським, Б.Дідицьким.

ХРЕСНА ПУТЬ

Кінець п’ятдесятих був найважчим періодом у житті Духновича. 1859 р. над ним відбувся суд за наклепницьким позивом, наприкінці року вчинено замах на його життя. Прикутого до ліжка священика врятувало те, що в момент замаху поруч знаходився випадковий гість. Того року будитель склав автоепітафію: «Тополя – колибель, а Стащин – кормитель, Ужгород – учитель, Пряшов – мні погибель». Тоді ж він уклав останню рукописну збірку своїх творів «Діло от безділія». Частину власної бібліотеки О.Духнович передав Мукачівському монастиреві, частину – окружній бібліотеці у Старій Любовні, у Краснобрідський монастир, рукописи і видані твори надіслав Львівському Народному домові. Проте 1860 р. львів’яни запросили О.Духновича до участі в альманасі «Зоря яко албум», це переломило настрої будителя. Сприяла цьому і певна лібералізація в Австрії, запровадження конституції у жовтні 1860 р.

Публіцистика О.Духновича шістдесятих років відзначається, за оцінкою О.Рудловчак, політичною гостротою і критичними аспектами, спрямованими проти ренегатів-запроданців та антинародних тенденцій у суспільному житті. 1862 р. будитель знов тяжко хворіє і навіть пише «Послідню піснь», але перемагає свій недуг. Того року він організував культурно-освітню Спілку св.Іоана Хрестителя 1863 р. спілка заснувала гуртожиток для школярів з певною виховною програмою, в якій акцентувалися гуманізм і національна свідомість. Цей же період став найпліднішим в його літературній творчості. Знайомий і біограф будителя К.Кустодієв згадував: «Духнович мало вірив у свій поетичний хист, мало цінив свою поезію, але одним з головних завдань доби він вважав розгортання народної літератури «.

На початку 1865 р. О.Духнович, підсумовуючи життя, написав своєрідну сповідь: «Я радуюся из сердца, что наши забытые русины ожили духовно. Я трудился день и ночь и боролся со многими препятствиями, я терпел муки, битвы и много біди за мой народ, чтобы он жил и счастлив был». Помер будитель 30 березня 1865 р. у Пряшеві, де і похований.

Яскраво виражений холерик, О.Духнович зблиснув осяйним метеором серед того мороку, в якім опинився наш край у середині ХІХ ст., коли щодесять років людей косили голод і епідемії, безправне селянство спивалося і вимирало від злиднів, нечисленна еліта зрікалася своїх коренів і здавалося, що через покоління-друге не буде вже й згадки про руський дух за Карпатами. Незбагненно, але О.Духнович показав, як багато може одна людина без особливих чинів і багатств, зате озброєна фанатичною вірою у власну правоту. Як ніхто він довів хибність приказки, ніби один в полі не воїн. У зовсім не героїчну добу він прожив життя, сповнене внутрішньої героїки. Він не дав сучасній йому інтелігенції піти шляхом найменшого опру, як то не раз бувало тоді і буде далі. Саме за це його найбільше ненавиділи. Не схильний загалом до компромісів, О.Духнович чітко бачив межу допустимого пристосуванства до дійсності – там, де вже починається зрада власних коренів, своїх предків, краю, де ти «світ узрів». Бачив и ніколи не переступав цю межу. Кілька разів він був на волосину від смерті, але саме провидіння вберегло його, подарувало нашій людності довголітнє життя практично єдиного в ті часи будителя закарпатців. Загадка О.Духновича складна і водночас проста: наше знекровлене суспільство конче потребувало тоді такого мученика духу. Юнак з-під Бескидів зважився прийняти на себе цей хрест – і витримав. Побачивши це, за ним пішли інші – спершу десяток, дали сотні, тисячі і врешті-решт – оті маси, заради котрих він і страждав.

Сергій Федака.

Читайте на ГК:У пари з Ужгорода виявили наркотики та зброю
Читайте на ГК:Закарпатський "Минай" розгромив футбольну команду з Тернопільщини
Читайте на ГК:В Ужгороді відзначатимуть кращих в туристичній галузі краю
Цей матеріал також доступний на таких мовах:Російська

Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Стрічка
Система Orphus