Карпатська Україна – дзеркало сучасної України.

Виповнюється 78 років від проголошення незалежності Карпатської України і подальших кількох днів її героїчної оборони.

Тим подіям передували ще п’ять місяців повчальної розбудови держави у формі автономії, до якої край виявився неготовим, тому все відбувалося методом проб і помилок.

Карпатська Україна була драматичною спробою наших предків вписатися у коло тогочасних європейських держав, у тодішній міжнародний пасьянс. Ситуація була сприятливою для виходу зі складу Чехословаччини. Власне, самі об’єктивні обставини виштовхували наш край у самостійне плавання – навіть всупереч волі ряду місцевих політиків. Зате для початку державного життя ті самі обставини були украй негативними. Посередині Європи творилися передумови для світової війни. Карпатська Україна опинилася в самому епіцентрі тодішніх суперечностей: направо підеш – Гітлеру в зуби попадеш, наліво підеш – Сталін з’їсть. Були ще, звісно, і західні демократії, але їхні дипломати і журналісти теж штовхали Карпатську Україну в обійми до Гітлера, аби швидше спровокувати конфлікт між ним і Сталіним. Усі великі держави переслідували виключно свої шкурні інтереси, а невеличкий край біля Карпат був для них тільки розмінною фішкою у великій грі.

Певною мірою щось подібне саме спостерігаємо і сьогодні, тільки уже в масштабах цілої України, яка і міжнародно визнана і має багато компліментів на свою адресу, але політика щодо нас та сама: ні миру, ні війни, чекання погоди біля моря.

Карпатська Україна 1939 р. не була потрібна нікому, окрім самих українців. Те саме бачимо тепер щодо сучасної України. 2014 р. сильні світу цього використовували Україну, аби “тролити” Росію. З часом інтерес до цього згасав, ключові президенти на Заході почали змінюватися. Схоже, що Україна черговий раз лишається сам-на-сам з власними проблемами, які можна вирішити тільки шляхом самоорганізації.

Схожа ситуація була і 1938-1939 р. Здавалося, що тоді ОУН мала ідеальні можливості почати на практиці реалізовувати державотворчі чи хоча би націєтворчі заходи, про які стільки дискутувалося попередні два десятиліття, до яких так довго готувалися, а коли дійшло до діла, то виявилося, що організація розколота після загибелі Є.Коновальця, у керівництві ряд іноземних агентів (Р.Ярий), а рядові члени таки дезорієнтовані. Зараз бачимо те саме. Патріотичний табір в Україні у суцільних “непонятках”, якісь морально-політичні авторитети і орієнтири відсутні, суспільні настрої – у ступорі.

Честь і хвала колишнім керівникам Карпатської України, що у тодішній невизначеній (і схоже, що безнадійній) ситуації вони намагалися опиратися на принципи легітимності та демократичності. Ясно, що строгого дотримання їх у тих передвоєнних умовах не могло бути у принципі, але важливе вже саме декларування їх (наприклад, у Законі №1) у той час, як більшість європейських країн сповідували тоталітаризм або принаймні авторитаризм. Нині Україна знову балансує між демократією і авторитаризмом, парламент самоусунувся від реального впливу на ситуацію, а місцеві органи народовладдя в умовах нібито реформи децентралізації взагалі втрачають останні важелі впливу. В Україні розбудовується поліцейська держава, але кримінальна злочинність від того чомусь почувається тільки усе більш вільготно.

Карпатська Україна, як і попередні українські державності, недооцінювала роль військового будівництва, за що і поплатилася. Сучасна Україна врахувала бодай цей урок. Україна приречена або мати сильну армію, або не існувати взагалі.

Обидві держави осяяні Шевченковим словом. У дні Карпатської України Кобзареві виповнювалося 125 років, у Хусті до цієї дати готувалася інсценівка “Гайдамків”, проте вона так і не побачила світла рампи. У нас 200-річчя Шевченка теж змазалося через початок російської агресії. Натомість нинішнє 203-річчя відзначено набагато масштабніше і змістовніше. Гадаємо, що і річниця Карпатської України буде яскравішою за тогочасний ювілей.

Карпатська Україна практично не мала життєвого ресурсу, окрім самого працьовитого населення. Сучасна Україна має ресурсів незмірно більше. Чесно кажучи, більше, ніж десятки інших європейських держав. Правда, усе у страшенно занедбаному, деградованому і розкраденому стані, відбувається стрімка деіндустріалізація, руйнування соціокультурної інфраструктури і вимивання населення за кордон. Після запровадження безвізового режиму останній процес тільки посилиться.

Карпатська Україна трималася допоки могла. У нинішньої України таких можливостей значно більше – перш за все через різницю масштабів, хоча більшість негативних факторів зараз ті самі.