Закарпатський політолог про століття революції: поїзд пішов, а цирк лишився.

Виповнюється сто років від початку наймасштабнішої революції ХХ століття.

У Петрограді тоді все почалося з солдатських маніфестацій 27-28 лютого, після чого створено нові органи влади, цар зрікся престолу і послідувала з кожним місяцем все менш прогнозована вільна гра політичних сил, котра призвела до залізобетонної диктатури. У Києві все почалося зі створення 3-4 березня Центральної Ради, після чого розгорнулася теж бурхлива політична еволюція , громадянська війна (українці були і в петлюрівській армії, і в білій, і в червоній, не кажучи про ще дрібніші формування), але завершилося все тією самою диктатурою. З часом революційний імпульс дістався і до сучасних західних земель України, де відбулися спроби місцевих політиків утвердити свою владу, але завершилося все переходом під суверенітет сусідніх держав.

Всяка революція відбувається тільки там, де є що перерозподіляти. Чи виконала та революція свої завдання, чи переділила суспільні блага більш справедливо, ніж було до неї? Революція 1917 р. мала завданням ліквідувати численні феодальні пережитки у тодішньому суспільстві, позбавити впливу спадкову аристократію і духовенство, розчистити шлях до індустріалізації та інших модернізаційних процесів. Ці завдання було виконано – ціною великої крові. А що найбільше говорилося про творення раю на землі, то ніхто з самих агітаторів у можливість такого ніколи й не вірив. Це було, як морквинка перед осликом, аби він ішов за нею, хоча ніколи і не досягне, зате саме вона забезпечувала рух.

Окремим завданням революції була трансформація імперії з метою подальшої індустріалізації національних окраїн, більш раціонального використання їхніх людських і природних ресурсів. Заради цього униз було передано більше атрибутів показної самостійності, але під жорстким контролем центру, котрий щомиті міг повернути усю повноту влади собі.

Якщо російська імперія ставилася до українського фактору абсолютно негативно, то радянська спробувала використати його у своїх інтересів – і для активізації місцевого населення, і для просування свого впливу на українські землі сусідніх держав. З часом, щоправда, ця гра вийшла з-під контролю Кремля.

Тодішні українські визвольні змагання 1917-1921 р. створили бодай форми для української державності, які упродовж наступних десятиліть наповнювалися то більшим змістом, то меншим, але все-таки існували.

Революція 1917 р. мала своє продовження у подіях 1991 р. , коли відбулася чергова трансформація імперії із передачею на місця ще більших важелів впливу, але зі збереженням можливостей подальшої реінтеграції. Власне, нинішня політика Кремля і є спробою такої реінтеграції після того як кожна сусідка Росії по-своєму здійснила свій перехід до олігархічної економіки.

Якщо в СРСР існувала рівність у бідності, панувала зрівнялівка, але кожному гарантувався його мінімум благ, нинішнє українське суспільство більш диференційоване., чітко розділене на мізерний прошарок дуже багатих і майже всеохоплюючу масу бідних. Середній клас між ними дуже тоненький. Нинішня держава виражає інтереси олігархічного мізеру, котрий, з одного боку, відбивається від вимог Заходу повністю добити українську економіку (аби не було зайвого конкурента), а з іншого боку, мусить здійснювати хоч якусь соціальну політику, аби не доводити маси до нового вибуху.

Головною заслугою революції 1917 р. стала розбудова у нас економічно розвинутого (як на ті часи) суспільства – щоправда, орієнтованого найбільше на військову промисловість, а не на випуск товарів масового споживання. Зараз від того промислового і аграрного потенціалу лишилися ніжки і ріжки. Тепер псевдо-реформатори заходилися руйнувати ще й культурно-освітній потенціал. Проте життя триває.

Сергій Федака.