"Україна – Росія – Захід: через сто років все повторюється знову" - закарпатський політолог.

Наближається 100-річчя революції 1917 року. Почавшись у тодішньому Петрограді, вона звикло перекинулася на національні окраїни Російської імперії, а через півтора роки – до Австро-Угорщини і Німеччини

Революція була наслідком Першої світової війни і прологом до Другої. У ХХІ ст. світ вже пережив цілу серію так званих кольорових революцій і зараз знову балансує на межі вже Третьої світової. Тобто багато з моментів 1917-го повторюються, але вже на більш високому рівні.

Сценарії обох світових війн подібні в тому, що обидва рази ішлося про зштовхування лобами Росії і Німеччини, які знесилювали одна одну в інтересах західніших держав. Зараз знову ведеться до чогось подібного. При цьому в усіх трьох глобальних конфліктах Україна виступала як типовий хлопчик для биття. Наша територія зразу опинялася в самому епіцентрі бойових дій і нам найбільше діставалося. 1939 р. нас було втягнуто у криваві події ще до того, як конфлікт формально визнано світовим – маємо на увазі епопею Карпатської України. Зараз знову бачимо те саме.

Головна відмінність нинішньої ситуації від попередніх двох конфліктів – маємо власну державу. Не надто ефективну, але все-таки. Через це маємо і цілий ряд союзників – не надто впливових, але краще це, ніж взагалі нічого. Маємо армію – з великою кількістю проблем, але ж дієву.

Революція 1917 р. дала Україні шанс на національно-державне відродження, яким тодішні політики скористалися тільки частково, але головне, що виник політико-географічний бренд України, що поступово наповнювався все реальнішим змістом (схоже, що до стану повної незворотності цей процес ще не дійшов). Тоді Україні не вистачило багато чого, але найбільше – адекватних ситуації політичних діячів, які би змогли взяти розвиток подій під контроль, встановити авторитарний режим особистої влади (як це сталося у більшості сусідніх новопосталих держав) і вивести Україну з революційної кризи. Найближчим до цього був П.Скоропадський, але і він заплутався у тодішніх геополітичних розкладах і впав жертвою досить слабенької тодішньої внутрішньої опозиції.

Нині команда П.Порошенка точнісінько так само борсається у ще складнішому геополітичному павутинні, в якому опинилася Україна і точнісінько так піддається поки що покусуванням з боку слабкої і розпорошеної опозиції. Усе повторюється знову, як невивчений урок.

1919 р. лідери Антанти, від яких залежав післявоєнний устрій світу, не повірили у життєздатність України і розчленували її територію між чотирма сусідами. Які настрої панують нині у центрах прийняття рішень, можна тільки здогадуватися. Але формально наразі всі виступають за цілісність України – це вже принципова відмінність.

Те, що зараз відбувається на Донбасі – це тільки розвідка боєм, за якою можуть послідувати або масштабніші дії, або не менш масштабні переговори Росії з Заходом. Поки ще бракує, щоправда, відповідної фігури, яка би представляла позицію Заходу. Формально нею мав би стати після 20 січня президент США.

Ювілей ний рік, найімовірніше, стане переломним у нинішньому конфлікті. Росія вже не раз довела, що спровокувати якусь нову революцію усередині неї неможливо. Сама же Росія воліє діяти проти Заходу не революційними акціями, а через негласне втручання у виборчі процеси. Отже, склалася певна рівновага сил, яка, швидше за все, призведе до пошуків компромісів – чи то гнилих, чи то здорових, це вже покаже час.

Сергій Федака.