Закарпатський політолог: 8 листопада американці оберуть долю для цілого світу.

Такі вже реалії сьогодення, що наступного тижня громадяни США (щось із пів-відсотка людства) оберуть свого президента, від якого залежатиме доля цілої планети. І нема на те ради.

У суботу українське телебачення показало двогодинну стрічку «Трамп або Клінтон”. Ясно, що американські журналісти робили цей продукт у розрахунку перш за все на власних співгромадян, але фільм викликав глибокий інтерес в усьому світі, зокрема і в нас. Це природно, адже 8 листопада обиратимуть найвпливовішого публічного політика планети, від якого багато в чому залежить, куди далі посуне глобальна політика порівняно з сьогоденням, коли ситуація балансує на грані світової війни. Українцям додатково болить, чи стане при цьому наша країна традиційно розмінною картою у великій грі (як вже кілька разів було упродовж ХХ ст.), чи ту лиху традицію нарешті буде перервано і наші інтереси також буде враховано.

Хто найбільше радітиме виборам, так це Б.Обама – з нього звалиться нелюдський тягар відповідальності, який упродовж останніх років виявився вже непосильним для нього. Але результатів виборів чекають геть усі – і Європа, і Азія, і Росія, і навіть пінгвіни в Антарктиді. Тому тяжко сказати, скільки людей з непідробним інтересом подивилися чи подивляться той більм, але схоже, що не менше мільярда. Зроблено його надзвичайно професійно, увага не слабне від першої хвилини до останньої, до честі наших телевізійників прокрутили його без жодної реклами усередині. Про двох кандидатів розповідали уперемішку, але кожному було присвячено рівну кількість часу, сюжетів і виступаючих. Мовили переважно про пов’язані з ними скандали, делікатно знімаючи більшість закидів, які звучали у ході перегонів. Фільм, безперечно вплине на виборців, хоча як саме – поки дуже тяжко сказати. Принаймні, мобілізує обидві електоральні групи.

У сучасній Україні такий фільм поки неможливий – наша так звана четверта влада наразі не здатна отак епічно підноситися над битвою і роздавати кожному тільки належне. Втім в умовах нашої війни це неможливо в принципі. Хоча одна фраза там прозвучала дуже по-нашому. Неможливо, мовляв, довіряти людині, якщо вона не залежить від тебе. Це дуже по-українськи, ніби про доморощених політиків з їхніми феодальними замашками. Виявляється, що і в США, де феодалізму ніколи не було (тільки рабовласництво), насправді те саме.

У радянській школі нас учили, ніби ніякого реального вибору в американських громадян немає, бо їм пропонують двох конячок, які обидві належать тому самому фермеру – великому капіталові. Коли якесь раціональне зерно у цій сентенції і було, то з часом таких двох конячок одного господаря все-таки навчилися робити максимально контрастними, а їхньому протистоянню надавати світоглядного характеру.

Нам тут, в Україні, давно набило оскому твердження, ніби зовсім неважливо, хто буде на якій посаді, а важливо тільки те, яку програму він буде виконувати. Особливо зловживав цією тезою В.Ющенко, але її залюбки продовжують повторювати і після нього. Так от, виявляється, що в Америці програми самі по собі нікого не хвилюють. Принциповим там вважається саме те, що у нас нібито другорядне – особистості потенційних лідерів. Українці вже переконалися, що ніякі президентські чи депутатські програми у нас ніколи не виконуються. Значення мають зовсім не вони, а особистості тих, за кого голосуємо, їхнє минуле, їхній досвід, навіть їхнє дитинство, з якого вони родом. Кіно було саме про це.

8 листопада США поділяться на тих, хто дивиться телевізійні шоу, і тих, хто читає книжки. Попри всі соціологічні заміри, яких зараз не бракує, ситуація все-таки балансує на рівні «п’ятдесят на п’ятдесят”. У сучасній Україні телевізійників значно більше, ніж книжників, тобто у нас однозначно проголосували би за максимально епатажного кандидата. Коли у суспільстві відбувається стрімка де-інтелектуалізація, то демократія може грати злі жарти.

Автори фільму ані за кого, ані проти кого не агітують – тільки дають максимум інформації у найбільш яскравій формі, яка легко запам’ятовується. Прихильники Трампа сприймуть кіно як апологію свого кандидата, прихильники Клінтон – як свого.

Останніми роками ми звикаємо до реалій гібридної війни. Натомість в Америці відбулася гібридна виборча кампанія. Демократка Х.Клінтон виглядає як носій консервативних цінностей республіканців. Натомість республіканець Д.Трамп демонструє риси, які традиційно асоціюються з Демократичною партією. Таке враження, ніби звичні ярлики спеціально перетасували.

Якщо українці давно звикли до вибору меншого зла (і найближчим часом цю традицію не вдасться переломити), то американцям пропонуються дві однаково сильні кандидатури, хоча і геть не схожі між собою. Більших протилежностей годі було придумати. Відчуття зовсім неприємне, коли від тебе нічого не залежить, але такі реалії нашого глобалізованого світу – лишається тільки чекати вівторка.

Сергій Федака.