Закарпатський політолог про парадокс українського спорту: травмовані спортсмени результативніші за здорових.

Услід за олімпіадою на тих самих спортивних аренах Ріо-де-Жанейро розгорнулися параолімпійські ігри. У них українці традиційно демонструють набагато вищі результати, ніж за місяць до того.

Зокрема, хоч до закриття ігор ще кілька днів, але українська збірна впевнено посідає третє місце (після Китаю і Великобританії), випереджаючи навіть американців. Звісно, за пару днів ще може дещо змінитися, але вірогідність того, що Україна врешті-решт таки посяде високе третє командне місце, все-таки дуже близька до одиниці. Натомість на нещодавній олімпіаді ми спромоглися тільки на 31-е місце.

Тому параолімпійські ігри котрий раз вже виступають нібито реваншем за те, що лишилося недотягнутим на олімпіаді. Про параолімпійців залюбки пишуть, різні чиновники намагаються примазатися до їхніх успіхів, ледве не приписати їх собі. Зокрема, на останньому засіданні Кабміну В.Гройсман висловив задоволення з приводу успіхів наших параолімпійців у Ріо-де-Жанейро і пообіцяв збільшити видатки на спорт у бюджеті-2016. Ясно, що про перемоги завжди говорити приємніше, ніж про поразки. Хоча на високому державному рівні якраз слід було би говорити перш за все про провал української збірної на бразильській Олімпіаді. Порівняно з попередніми олімпіадами наші атлети отримали значно менше медалей, у багатьох медаль зірвалася буквально в останній момент. І не в останню чергу це сталося через усе меншу увагу держави до своїх спортсменів навіть олімпійського рівня. Що вже тоді казати про масовий спорт!

Парадокс існує. Чому спортсмени з вадами здоров’я виступають на фоні своїх зарубіжних колег набагато краще, ніж здорові українські спортсмени поміж їхніми здоровими конкурентами? По ідеї, в одній державі ситуація зі спортом високих досягнень і з параолімпійським рухом мала би бути приблизно на тому самому рівні. Але у нас ситуація зовсім інша, що давно вже породило цілу серію дотепів із серії чорного гумору. Може, мовляв, олімпійцям завдати травм, щоб і вони брали стільки золота, як наші параолімпійці?

В олімпійському спорті багато залежить від того, як відповідні держави фінансують свою спортивну сферу, наскільки забезпечують його матеріально-технічну базу – стадіони, велотреки, корти, спортивну техніку і інвентар, спеціальне харчування тощо. Тут Україні наразі тяжко тягатися з найуспішнішими країнами світу, звідси і скромні результати.

У параолімпійському спортові ситуація дещо інша. Його підтримка з боку держави усюди мінімальна, тому там значно більше залежить від особистого ентузіазму самих атлетів, їхніх родичів, приватних спонсорів тощо. Параолімпійський спорт значно ближчий у цьому сенсі до любительського, аніж до професійного.

І отут українські параолімпійці виявляються на висоті. Українці упродовж багатьох років навчилися не тільки виживати при мінімальній допомозі держави, а й демонструвати при цьому високі професійні результати. Тут ідеться не тільки про пара олімпійців, а й про більшість загонів нашої творчої інтелігенції, педагогів, значну частину науковців тощо. Там, де різниця у фінансових вливаннях між українцями і іноземцями не така вагома, як у спорті високих досягнень (фактично – професійному спорті, який опосередковано, а то й прямо фінансується державою), там українці виявляються цілком конкурентноздатними. Там же, де фінансова компонента принципова – уви.

У сучасній Україні все ще продовжує діяти правило “Рятунок потопельників – справа рук самих потопельників”, лишаються актуальними слова старої пісні “Держава дбала не про нас”. Параолімпійці ні на що особливо і не розраховують – тому і перемагають. У спорті вищих досягнень, на жаль, так неможливо, тому наші професіонали займають значно гірші місця, ніж могли би. Якихось тенденцій до зміни ситуації поки не спостерігається. Тому схоже, що і через чотири роки у Токіо наші олімпійці і пара олімпійці продемонструють приблизно те саме співвідношення медалей – приблизно відповідно до української приказки “За одного битого двох небитих дають”.