Закарпатський політолог: Сучасна Україна чи не в найкритичнішому стані за все своє 25-річчя

Улітку життя традиційно сповільнюється, бардак бере реваншу за все позитивне, що відбувалося у першу половину року.

Тому із літньої задухи суспільство виходить з відчутними втратами, і потім цілу осінь намагається надолужити втрачене. Хоча осінь теж обіцяє бути гарячою, протесаною, що пов’язано із невтримним падіння життєвого рівня, перманентними скандалами у верхах (і на всеукраїнському рівні, і на обласному), мінімальною довірою виборців до влади. Суспільні настрої зараз нагадують манну кашу, тому про якісь організовані акції протесту (так званий третій Майдан) говорити не доводиться, але постійне тримання дулі у кишені не набагато ліпше.

Із гарних новин цих днів: вступна кампанія до Ужгородського університету значно активніша, ніж минулого року. За якісь два тижні заяв подано більше, ніж попереднього разу. Але після тверезих розмірковувань розумієш, а куди ще податися закарпатській молоді? Інших варіантів, ніж університет, на сьогодні просто не лишилося. Десь заробити стартовий капітал на майбутнє життя сьогодні в області просто нереально (якщо не говорити прго відвертий кримінал, але і там все складніше). Про власний бізнес взагалі краще не заїкатися. Їхати за кордон краще уже маючи певний трудовий досвід за плечима. От і лишається самий тільки університет. Молодь пішла сюди косяком, але перважно задля того, щоб перебути у відносно комфортних умовах ще пять років, продовжити безтурботне шкільне дитинство. Серйозна мотивація до навчання є тільки у невеликого відсотка абітурієнтів. Можна багато розводити про падіння моралі, але насправді наша молодь точно така, як і наше сусіпльство – нічим не краща, але і не гірша. Кожний зараз шукає свого місця під сонцем і рухається за лінією найменшого опору.

Закарпаття за свою історію кілька разів змінювало державну приналежність. Коли мало вибір, то намагалося знайти найвигідніший варіант. Зараз воно інтегрується в Європу всіма правдами і неправдами, починаючи від трудової міграції і закінчуючи контрабандними схемами. Упродовж чверті століття Закарпаття трималося завядки традиційно високому демографічномук приростові. Останніми роками ситуація похитнулася через різкий відтік населення на постійне місце проживання за кордон. Поки це окремі крапельки, але вони легко можуть перерости у цілий струмочок.

Втім навіть якщо закрити очі на міграційне скорочення населення, то і з природним приростом не все гаразд. Смертність починає перевищувати народжуваність. Люди вбивають одне одного на порожньому місці, тонуть, гинуть внаслідок різних побутових травм, накладають на себе руки – і це все у більших масштабах, ніж у попередні роки. Щось, звичайно, можна списати на підвищену сонячну активність, від якої люди буквально дуріють. Але за великим рахунком питання все одно залишається. Смертність на Закарпатті має тенденцію до зростання – і не тільки через побутову злочинність, а й через різке падіння рівня життя, домінуючі настрої безнадії. Боротьба проти контрабанди і вирубок лісу – це абсолютно правильно, але все-таки це боротьба з наслідками, а не з причинами, що їх породжують – з суттєвим скороченням якихось альтернативних, легальних шляхів збагачення у місцевого населення.

Навряд чи хтось спеціально зацікавлений у винародовленні Закарпаття, суттєвому зменшенні його населення. Це не наддніпрянські чорноземи, куди вивівши звідти тамтешніх селян, можна завести китайських і корейських роботяг, аби копирсалися у землі. Закарпаття багате перш за все красивими пейзажами, все інше тут уже розкрадено, тому особливого інтересу ця земля для бізнесових авантюристів не становить. Навпаки, наявність значного і патріотично налаштованого населення – головна запорука спокою на українському кордоні. От тільки патріотизм місцевої громади доводиться постійно підживлювати. Воно й логічно. Раз доморощеному бізнесові потрібні споживачі вітчизняного шоколаду, то бізнес зацікавлений і у платоспроможності цих споживачів, наявності у них джерел доходу. Інакше люди починають дивитися світ за очі і доходи українського харчопрому (та й не тільки його) катастрофічно падають.

На 24 серпня у Києві заплановано військовий парад. Отже, вирішено все-таки відзначати 25-річчя Акту незалежності. Сумніви у доречності якихось святкувань були до останнього моменту. З одного боку, дата максимально кругла. З іншого – хвалитися особливо нічим, догаздувалися до сірих мишок. Навіть беззаперечні позитиви (вигране “’Євробачення”, рекордний цьогорічний експорт зерна) якось тьмяніють перед безмежжям так і не вирішених проблем. Але якось воно буде – настане врешті-решт і 25 серпня.

Сергій Федака.