Рік після мукачівської стрілянини: туману тільки побільшало - закарпатський політолог.

Виповнюється рік від мукачівської стрілянини 11 липня, яка сколихнула всю область і призвела до зміни місцевої влади. Як і прогнозувалося, за рік так нічого зрозумілішим і не стало.

Давно опубліковані висновки парламентської комісії максимально обтічні і нічого по суті не прояснюють. Остаточний судовий вирок, найімовірніше, буде ще більш ухильним. За рік інтерес громадськості до цієї справи помітно знизився., оскільки на зміну їй прийшло цілий ряд наступних – може, не таких кривавих, а все ж ближчих по часові. Ситуація на кордоні взагалі стала вже перманентним скандалом, на фоні котрого якось бліднішає усе інше.

Але не так було ще рік тому, коли ми жили ще за значно стабільніших обставин. Багато нещодавніх активних революціонерів тоді не знало, куди притулитися. Чимало з них брали участь у бойових діях на сході, проте багато хто розумів: доля війни великою мірою вирішується у тилу – залежно від того, наскільки швидко вдасться подолати корупцію, олігархію, породжені нею схеми наживи. То ж те, що закарпатський “Правий сектор” втрутився у контрабандні справи – природно. Не менш природно, що він багатьом заважав, в тому числі владі, у якої він відверто плутався під ногами. У результаті ситуацію було доведено до повного абсурду.

Уявити ще за пару років до того щось подібне, було практично неможливо. Зате рік, що минув, довів, що усе було закономірно. Вбивства на побутовому грунті, стали повсякденним явищем. Народ звіріє і не задумуючись пускає у хід зброю та її замінники. Деградація суспільства від цивілізації до варварства триває просто шаленими темпами. Ще рік-другий - і тут вже може іти війна усіх проти всіх. Мукачівська стрілянина десь звільнила спусковий гачок. Хоча якби не було її, криміногенна ситуація все одно розвивалася би саме у цьому напрямку через галопуючі злидні, руйнування інформаційного простору в області, наростання недовіри до влади з боку населення і загальну розгубленість.

Звичайно, окраїнне Закарпаття не є якимсь законодавцем мод: риба гниє з голови, а не з хвоста. Загальноукраїнська ситуація наразі не додає оптимізму. З-за перевалів до нас надходять переважно негативні імпульси, і немає надії, що найближчими місяцями щось зміниться на краще. Попри всі мажорні рапорти уряду, ніби соціально-економічна ситуація вирівнюється, безпосередні органи чуттів кожного з нас демонструють зовсім протилежне.

Хлопці з «Правого сектору” хотіли поламати якісь традиційні контрабандні схеми, що склалися на закарпатському кордоні. Очевидно, що не всі, а тільки якісь окремі, що могло призвести до зміни фінансових потоків в області. Але це вилилось у стрілянину і людські жертви, що, звичайно, не сподобалося владі. Вона відстояла свою монополію на насильство. Хоча ця перемога влади дуже умовна. Насильство все одно розповзається по області неконтрольованим киселем, людське життя вартує все менше і менше.

“Розбір польотів” після стрілянини здійснювався таким чином, що в усьому винні місцеві клани, котрі не змогли тихо-мирно розподілити між собою традиційні контрабандні потоки. Ну, не змогли, бо насувалися вибори до місцевих рад і у кожного були свої інтереси. Тому влада дала відмашку на рух від кланового суспільства до європейського. Але через рік виявилося, що рухалися ми усі кудись не туди. Бо насправді, ослаблення одних кланів привело виключно до посилення інших. Хрін за редьку не солодший. Щось подібне вже видно і на всеукраїнському рівні: чим більше саджають корупціонерів, тим більше зростають апетити у тих, хто лишається на волі.

Що робити наразі з чотирма підсудними юнаками з “Правого сектору”, наші судді не дуже уявляють. Підібрати відповідні статті для цієї сторони конфлікту, зовсім не тяжко. Як і пом’якшуючі обставини. А що тоді з іншою стороною конфлікту – вона біла і пухнаста? Чи покращилася ситуація в області за останній рік? Однозначно – ні. Закарпаття ще сяк-так тримається завдяки туризмові, але і у представників більш заможних українських регіонів гроші вже закінчуються. То ж лишається єдина традиційне джерело – наші заробітчани, що готові інвестувати у нашу бездонну посудину до нескінченості. На них, а не на владу – єдина надія.