Закарпатський політолог про День Конституції України: "Чотириденне примусове неробство".

28 червня – взагалі найбільш парадоксальне з усіх українських свят. Це єдиний день у році, коли всі клянуться у любові до Конституції. Решту 364 дні в році усі розповідають, яка вона погана.

Днями Конституції України виповнюється 20 років. Відзначаємо традиційно – чотириденним примусовим неробством. Таке враження, що Україну хочуть вже остаточно довести до ручки, аби геть усе припинилося до абсолютного нуля. Було би дивно, якби влада придумала з цього приводу щось інше.

28 червня – взагалі найбільш парадоксальне з усіх українських свят. Це єдиний день у році, коли всі клянуться у любові до Конституції. Решту 364 дні в році усі розповідають, яка вона погана і наскільки гострою є потреба її змінити. Конституція не влаштовує практично нікого. Владу – зрозуміло чому. Всяке писане право обмежує її свавілля ,примушує триматися у рамках пристойності. Ідеологів – бо стаття 15 вказує: “Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова”. Широкі маси – бо різноманітні соціальні права тут записано, але зовсім не гарантовано, тобто нікому нічого не буває за те, що вони не виконуються. Єдині, хто задоволені – це олігархи, бо вони на Конституцію ніколи не зважали і не збираються.

Прийняттям Конституції завершилося перше, найбільш романтичне п’ятиріччя сучасного українського державотворення. Л.Кучма відчув, що з тією манною кашею слід закінчувати, і буквально протиснув цей акт через парламент. Правда, і О.Мороз, що тоді був спікером, гадав, ніби йому вдасться перехитрувати президента. Тому затвердження Конституції нагадувало якусь картярську партію. Ніхто особливо не виграв, але ситуація бодай на рік-другий стабілізувалася.

Конституція потрібна була Л.Кучмі, аби розгорнути ліберальні ринкові реформи усупереч тодішній лівій більшості у парламенті. Цього він домігся. Але далі не придумав нічого кращого, як санкціонувати олігархічну систему і балансувати між кількома олігархами, стравлювати їх між собою і тому бути усім необхідним як третейський суддя. Це, правда, не врятувало його самого, але проблеми для його наступників створило нездолані. В.Ющенко махнув на тих олігархів рукою, при ньому олігархія сягнула своєї найбільшої могутності. В.Янукович спробував усіх скрутити, але в результаті скрутили його. Оскільки найбільші прибутки олігархи отримують в умовах війни, то події на Сході можуть тривати як завгодно довго.

А до чого тут Конституція? Вона не регулює і не може регулювати проблеми політичної корупції, пов’язані з олігархічним характером нашої держави. Тому П.Порошенко, який спершу традиційно захопився ідеєю чергових змін до Конституції, тепер охолов до цієї ідеї. Схоже, що дорога у майбутнє веде не через конституційні зміни. Конституцію маємо цілком пристойну – не кращу, але і не гіршу, ніж в інших цивілізованих державах. Виконувати її ніхто особливо не збирається, хоча і грубо порушувати – теж. Просто існує чимало лазівок, які десь свідомо були закладені ще у момент прийняття.

Головна мета будь-якої конституції – стабілізувати відповідну державність, забезпечити їй максимально тривале існування. З цим наш Основний Закон поки справляється. Молочні ріки в киселевих берегах з її тексту не витікають, але і нічого пекельного там теж не прописано. Це конституція нормально середньостатистичної європейської держави. От тільки жити у нормальній державі сучасні українці не надто пристосовані. З одного боку, маємо тяжку історичну спадщину, яка суттєво трансформувала національну вдачу. З іншого боку, вже за ці двадцять п’ять років розбудовано таку химерну систему, яка багатьох влаштовує, кожний у ній якось крутиться, а Конституція тому зовсім не заважає. Вона перетворилася на щось символічне, декоративне, про що згадують раз на рік.

Символічно, що остання 161-а стаття звучить так: «День прийняття Конституції України є державним святом – Днем Конституції України”. Мовляв, шануйте мене. Це як скорпіон, що закінчується отруйним жалом на хвості. Так і тут. ХІІІ розділ «Внесення змін до Конституції України” – це фактично розділ про неможливість таких змін. Теоретично вони можливі, але на практиці простіше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж нашим депутатам назбирати триста голосів.

Найпринциповішою є 157-а стаття: “Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України”. Прекрасна стаття. Правда, життя всупереч їй чомусь все погіршується і погіршується, і кінця-краю цій деградації не видно. Ніби і здолали вже двадцять п’ять сходинок униз, кудись до замогильного холоду, а дна все ще не видно. Конституція не дає відповіді на сакраментальне питання, коли і чим це усе скінчиться.

Сергій Федака.