Закарпатський політолог про річницю нападу Німеччини на СРСР - "Дежа-вю: ніби і не минуло 75 років…".

Днями виповнюється 75 років від початку німецько-радянської війни, яка стала основною складовою Другої світової, її головним фронтом, котрий і вирішив результат глобального протистояння.

Для України та війна тривала понад три роки – від 22 червня 1941 р. до середини листопада 1944 р., коли завершилися бої за Чоп. Потім ще близько десятиліття тлів конфлікт на Західній Україні.

Як показали події останніх десятиліть, результат 1945 р. був далеко не кінцевим, а все ж він визначив новий світовий порядок на добрих 45 років. По суті, та війна не закінчилася миром, а одразу переросла у холодну війну (зараз би сказали - гібридну) між нещодавніми союзниками поневолі.

Тож ХХ століття було одним суцільним протистоянням, яке тяглося від його початку до самого завершення, де більш криваві фази чергувалися із менш кривавими. Події 1941-1945 р. були піком цієї епохальної катастрофи. При цьому упродовж ХХ ст. Україна двічі ставала епіцентром світових війн. На початку ХХІ ст. вона знову у центрі глобального конфлікту через своє розташування між західною і євразійською цивілізаціями. Україна, власне, є коридором зі сходу на захід, через який двом геополітичним утворенням найбільш зручно діставати одне одного.

Перша світова завершилася для України проголошенням власної державності, яку не вдалося відстояти. Друга світова призвела до суттєвого збільшення території, відновлення республіканського МЗС, вступу до ООН. Холодна війна забезпечила відновлення суверенітету і незалежності. Зараз триває чергова фаза того самого конфлікту, який або надасть повнокровного характеру українській державності, або ж призведе до її чергового краху.

Упродовж обох світових війн західні демократії відверто не знали, що їм чинити з Україною, як реагувати на її появу й існування. Обидва рази Захід обрав варіант із поверненням України у лоно «русского мира”. Цього разу ситуація принципово інша, хоча рецидиви старих підходів (злити нас) вряди-годи даються взнаки і нині. Ясно, що без втручання Заходу нічого не завершиться, оскільки нинішня війна має характер не сусідського конфлікту, а глобального, цивілізаційного. Вона ведеться за те, чи приросте західна цивілізація Україною, чи ми залишимося у сфері впливу Кремля.

Західний політикум робить ставку на розвиток демократії – у цьому його сила, але і слабкість теж. Російський ставить на авторитаризм із перспективою тоталітаризму (де-факто там давно відновлено монархію, не виключено, що це станеться і де-юре). Знову ж таки – у цьому сила, але і слабкість. Два шляхи розвитку несумісні між собою. Україна довго намагалася балансувати між цими протилежностями, але врешті-решт мусила зробити вибір – десь навіть поза власною волею.

Багато зараз залежить від президентських виборів у США – країни, яка найбільше виграла від обох світових, а тим більше від холодної війни. Її благополуччя оплачене в тому числі і українцями. Інша справа, що американці звикли перекладати європейські проблеми на плечі самих європейців, але ЄС нині роздирається внутрішніми суперечностями і навряд чи готовий до чіткої реакції.

Росія зараз перебуває на роздоріжжі. Схоже, що навколо В.Путіна борються різні групи впливу, тому його політика максимально хаотична і не прогнозована. Нафтогазовому лоббі (і загалом бізнесові) вигідне завершення війни, силовики – категорично проти. Ідеологи – теж за продовження. Для широких російських мас це все – як фільм жахів для підлітків, допоки воно не торкнулося кожного персонально, як то було під час війни 1941-1945 р. У результаті по всій лінії зіткнення відновилися дуелі, єдине призначення яких – просто забезпечувати інформаційні приводи для ЗМІ. Ситуацію поставлено на тривалу паузу на цілком невизначений час. Росія завжди сприймала Україну як державу з обмеженим суверенітетом, тому наша спроба іти власним шляхом розцінюється як зрада з усіма подальшими наслідками.

Натомість Крим нічого не виграв від нинішнього конфлікту – тільки втратив. Донбас – так само. Під час Другої світової Крим був під окупацією два з половиною роки, Донеччина – менше двох, Луганщина – півроку. Зараз ситуація стає більш в’язкою у часі. І все ж таки, 2017 рік обіцяє бути для Росії кризовим, соціальні і культурні програми згортаються, імпортозаміщення провалилося, внутрішні проблеми загострюються. Час все-таки грає не на Кремль. Росія упродовж чверті століття еволюціонувала від повноцінної економіки до єдиної галузі – експорту вуглеводнів. Тому стала максимально вразливою, хоча на якийсь рік її потуги все ще вистачатиме.

Сергій Федака.